Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 33

• Предыдущая
• 33/57
• Следующая

Як завжди після канікул, настрій в усіх був піднесений, веселий. Перемовлялися, розповідали одне одному різні новини, сміялися.

Одна Тіна сиділа чогось за партою принишкла, мовчазна, з опущеними очима.

Її вже питали і Шурочка Горобенко, і Аллочка Граціанська, і Соня Боборика:

– Чого це ти? Що це з тобою? Може, хвора?

Але Тіна роблено усміхалась, махала рукою:– Та ні, нічого! Все нормально.

І тільки як сів біля неї Івасик і теж спитав: «Чого ти?» – вона раптом глибоко зітхнула і тихо одказала:

– Тато захворів… Температура тридцять дев'ять і сім. Підозра на запалення легенів… А в лікарню не хоче… Через мене, – і підборіддя в неї затремтіло.

У Івасика стислося серце.

– Ну, не переживай… Видужає… У мене теж було колись запалення легенів… крупозне… Я ще зовсім малий був… Мама мене цілі ночі отак на руках носила… Щоб не було набряку легенів… І – як бачиш… Видужає… Не хвилюйся… А хто з ним зараз?

– Сусідка… Це вона наполягла, щоб я в школу пішла… Я не хотіла… – в очах у дівчинки були сльози.

На «продльонку» Тіна не залишилася.

Коли мама прийшла його забирати, Івасик одразу ж випалив:

– А Тінин тато захворів… Температура тридцять дев'ять і сім. Підозра на запалення легенів… А в лікарню не хоче… Через Тіну…

Мама так зблідла, що Івасик аж злякався. І поспішив додати:

– Але ж він видужає… Правда ж?… Я ж видужав.

Усю дорогу додому вони мовчали.

Нагодувавши Івасика, мама обняла його і якось винувато сказала:

– Івасику, синку, я…я мушу провідати Миколу Івановича… Я ж медсестра… Може, я там потрібна… Запалення легенів – це не жарти…

Вона, мабуть, приготувалася до Івасикових заперечень, але він сказав:

– Авжеж… Треба провідати… Тільки… візьми й мене з собою…

Мама з вдячністю глянула на нього і мовчки кивнула. Потім узяла одноразовий шприц, якісь ампули, і вони пішли.

Двері їм відчинила заплакана Тіна.

Серед кімнати стояла висока чорнява жінка у білому халаті. Вираз обличчя в неї був рішучий і невблаганний. – Я наполягаю на госпіталізації!.. Ви ж доросла людина. Ви що, хочете лишити свою дочку сиротою?…

Говорила вона голосно, мабуть, голосніше, ніж треба у присутності важкохворого.

Микола Іванович лежав на тахті червоний, з пересохлими губами. Без окулярів обличчя його здавалося дитячим і безпомічним. Але він уперто хитав головою, заперечуючи.

– Що? Що з ним? – просто з порога спитала Лідія Петрівна.

– Типова пневмонія. Причому двостороння. Треба колоти антибіотики. Щочотири години. І банки, і взагалі догляд… А він категорично відмовляється від госпіталізації. Якби ж хоч була наша патронажна сестра. А то захворіла як на гріх… Скажіть хоч ви йому…

Лідія Петрівна була вже біля хворого, тримаючи одну руку на його чолі, другу – на пульсі. А він винувато щось шепотів.

– Не хвилюйтесь, – обернулася Івасикова мама до лікаря. – Я медсестра. І укол зроблю, і банки поставлю…

Потім мама з лікаркою півголосом говорили про всі потрібні процедури, а Івасик роздивлявся навколо.

Квартира була невелика, двокімнатна, меблі звичайні, а от стіни… Усі стіни були завішані дитячими малюнками. І кожен в акуратній рамочці. Рамочки робив, певна річ, тато. А малювала, звісно, Тіна. Найбільше чогось було котів і зайців. Але ті коти й зайці були надзвичайно виразні – кожен із своїм обличчям, своїм характером. Просто талановиті були зайці й коти… І ще – майже на кожному малюнку було сонце – жовте, яскраве, променисте.

Дивлячись на ці сонця, Івасик чогось раптом згадав морозний завірюшний вечір і самотню постать під деревом…

Він глянув на Тіниного тата. Той лежав у жару, безсило одкинувшись на подушку, але в очах, які він короткозоро мружив на його маму, була невтримна дитяча радість.

Івасик раптом відчув, що в серці його нема того ревнивого страху, який був нещодавно, а є лише співчуття і жалість.

Він підійшов до Тіни, яка дивилася заплаканими переляканими очима, і сказав тихо:

– Не переживай, Христе… Раз мама тут, усе буде нормально.

І всміхнувся.

Він вперше назвав її Христею, як називав її тільки тато, і сказав не «моя мама», а просто «мама». Тіна усміхнулася йому крізь сльози.

… У другому класі в них вже було одне прізвище – Яременки: Тіна та Івасик Яременки.

Учні не одразу звикли до цього. Гришка Гонобобель навіть пробував гигикати, а Соня Боборика і Люська Зарічняк – теревенити.

Але Івасик узяв Тіну за руку, став посеред класу і сказав:

– Це моя сестра. Моя мама – її мама. А її тато – мій тато. І хто буде хихикати й теревенити про це, тому я дам по голові.

Учні потроху звикли.

У п'ятому «А» це тепер чи не найщасливіша, найвеселіша, найдружніша сім'я – сім'я Яременків: тато, мама, брат і сестра.

– Ну то що? Підійдемо до Івасика? – спитала Шурочка.

– Не треба, – сказала Тіна. – Якби це зробив він, я б знала. Від мене він би не став приховувати.

– То чого ж було говорити? – знизала плечима Наталі. – Ох, ці сестрички!..

– Слухайте, а… а може… ви тільки не смійтеся… – Тая Баранюк почервоніла. – Але в житті якраз буває так, що героєм виявляється той, на кого найменше думали.

– Кого ти маєш на увазі? – примружилась Шурочка.

– Валю… Тараненка…

– Тараненка?! Валю?! – Шурочка зробила великі очі.

– Уявіть собі! – значущо кивнула Тая. – У житті саме так і буває.

– Взагалі-то… хто його зна… – майже погодилася Наталі. – В усякому разі, у детективах точно… У Агати Крісті, наприклад, або Сіменона… Я читала… в оригіналі…

Як це не прикро, але Валя Тараненко був боягуз. Із самісінького дитинства.

І в дитсадку його всі кривдили, товкли, а він не міг дати здачі. І в перших класах теж.

Ну що то, люди добрі, за такий закон дивовижний – не-боягузів ніхто й пальцем не зачіпає, а як ти боягуз, то наче на тобі написано: кожен і ліктем штовхне, і на ногу наступить, ще й облає при цьому – чого крутишся, мовляв, під ногами. Біда та й годі!

До речі, Валя не був такий вже немічний, слабосилий. Міг би, здається, постояти за себе. Та не піднімалася в нього на інших рука, не наважувався. Боявся. Одійде, ковтне образу, поплаче тихцем – «і вся ігра», як каже семикласник Вася Лоб.

Скільки разів вирішував Валя, казав собі: «Ну, все! Із завтрашнього дня перестаю боятися. Все!»

Та наставало завтра, і хлопці стрибали з височенького шкільного ґанку. А Валя підходив до краю, зазирав униз, у животі в нього тенькало, хололо, і він рачкував назад. Або натискали хлопці кнопки, набираючи код якоїсь квартири (на багатьох київських будинках встановлено автоматичні замки до вхідних дверей). Відгукнеться у динаміку тріскучий голос: «Така-то квартира слухає». Хлопці у мікрофон: «Здрастуйте, я ваша тьотя!» – і ходу, регочучи. Герої!.. А Валя вже й одважиться, кнопки натисне, та тільки голос почує, тремтить увесь і, слова не сказавши, щодуху тікає.

Ну що ти скажеш!

Важко жити боягузові у цьому складному світі, де на кожному кроці підстерігає тебе щось несподіване й небезпечне.

Особливо отруювала життя хлопцю одна людина. Кирпата, щербата, з відстовбурченими вухами. Вчилася ця людина в іншій школі, але жила у прохідному дворі, через який Валя ходив у крамницю. Це був хлопчик одного з Валею віку і такий самий на зріст, може, навіть на сантиметр нижчий.

Але нікого Валя так не боявся, як його.

Валя не знав його імені й називав його Фрукт. Колись він чув, яку черзі один дядечко сказав обурено про іншого, що ліз без черги: «Ну, фрукт! Я ще такого не бачив».

Фрукт ні разу Валю не вдарив. Але завжди, як Валя проходив, здаля робив погрозливий жест рукою і дивився так, що у Валі трусилися жижки і він прискорював ходу.

• Предыдущая
• 33/57
• Следующая