Срібні ковзани - Додж Мери Мейп - Страница 40

• Предыдущая
• 40/59
• Следующая

Ганс підійшов до матері. Вона глянула на нього, а він не зміг вимовити ні звуку. Нарешті Ганс відвів очі й сказав твердим голосом:

— Я маю поговорити з мамою наодинці.

Тямуща маленька Гретель, яка цього разу не цілком розуміла, що відбувається, кинула обурений погляд на брата і відійшла.

— Повернися, Гретель, і сядь, — сумно проговорив Ганс.

Вона послухалася.

Тітонька Брінкер і Ганс стояли біля вікна, а лікар з асистентом схилилися над хворим і стиха перемовлялися. Потривожити його вони не боялися: він був наче сліпий і глухий. Тільки за слабкими жалібними стогонами можна було зробити висновок, що він іще живий. Ганс говорив з матір’ю серйозним тоном, напівголосно, бо не хотів, щоб його чула сестра.

Ледве розтуливши сухі губи, тітонька Брінкер тягнулася до сина й допитливо вдивлялася йому в обличчя, шукаючи прихованого значення в його словах. Раз вона коротко, злякано схлипнула (тут Гретель підхопилася), але потім слухала спокійно.

Коли Ганс замовк, мати обернулася, кинула довгий скорботний погляд на чоловіка, який лежав блідий, непритомний, і кинулася на коліна перед ліжком.

Бідна маленька Гретель! «Що все це означає?» — дивувалася вона. Вона запитально глянула на Ганса, але він стояв, схиливши голову, як на молитві; глянула на лікаря, але він обережно обмацував голову її батька з таким виглядом, немов досліджував якісь рідкісні камені; глянула на асистента, але той кашлянув і відвернувся; глянула на матір… Ох! Маленька Гретель, ти зробила найкраще, що могла зробити: стала поруч із матір’ю навколішки, оповила своїми теплими дитячими рученятами її шию і заплакала.

Коли мати встала, лікар Букман занепокоєно подивився на неї і запитав уривчасто:

— Ну, юфроу, будемо оперувати?

— А йому буде боляче, мейнгеєре? — запитала вона тремтячим голосом.

— Не знаю. Імовірно, ні. То будемо?

— Ви говорите, це може вилікувати його, і… Мейнгеєре, ви сказали моєму синові, що… Можливо… Можливо… — Вона була не в силах закінчити фразу.

— Так, юфроу, я сказав, що пацієнт може померти від операції… Але будемо сподіватися, що цього не станеться. — Він глянув на годинника; асистент нетерпляче відійшов до вікна. — Ну, юфроу, вже час. Так чи ні?

Ганс обійняв матір. Він уже давно її не обнімав. Син навіть схилив голову на її плече.

— Меєстер чекає на відповідь, — прошепотів він.

Тітонька Брінкер довго була головною в родині. Не раз вона бувала дуже суворою із Гансом, скеровувала його твердою рукою і тішилась зі своєї материнської влади. Тепер вона була такою слабкою, зробилася такою безпорадною… Їй було дуже затишно в міцних синових обіймах. Здавалося, сила струменіє навіть від дотику його білявого волосся. Вона благально подивилася на юнака:

— О Гансе! Що мені сказати?

— Відповідай так, як серце тобі підкаже, мамо, — відгукнувся Ганс, схиливши голову.

І материнське серце підказало відповідь. Жінка повернулася до лікаря Букмана:

— Гаразд, мейнгеєре. Я згодна.

— Гм! — фиркнув лікар, очевидно думаючи: «Довго ж ти зволікала!»

Він нашвидку порадився зі своїм асистентом. Той шанобливо його слухав, але в душі смакував задоволення розповісти своїм товаришам студентам потішну історію: в очах «старого Букмана» він помітив сльозу.

Тим часом Гретель тремтіла і мовчки дивилася на них. Але, побачивши, як лікар відчиняє шкіряний футляр і один за одним виймає гострі блискучі інструменти, вона кинулася вперед.

— О мамо!.. Бідолашний тато не хотів зробити нічого поганого! Невже вони його вб’ють?

— Не знаю, доню! — закричала тітонька Брінкер, у розпачі дивлячись на Гретель. — Я нічого не знаю…

— Е ні, так не годиться, юфроу, — суворо мовив лікар Букман, кинувши швидкий пронизливий погляд на Ганса. — Ви з дівчинкою маєте піти. Хлопець може залишитися.

Тітонька Брінкер одразу затнулася. Очі її спалахнули. І вся вона враз змінилася. Можна було подумати, що за весь цей час вона жодного разу не зронила й сльозинки, ні на хвилину не піддалася слабкості. Вона говорила дуже тихо, але в голосі її звучала рішучість:

— Я залишуся з чоловіком, мейнгеєре.

Лікар Букман зачудувався: нечасто доводилося йому стикатися з такою непокорою. На мить очі його зустрілися з очима жінки.

— Можете залишитися, юфроу, — сказав він зміненим голосом.

Гретель уже зникла.

У кутку була маленька комірчина, а в ній — прикріплене до стіни тверде ліжко Гретель. Дівчинка прослизнула туди, вирішивши, що ніхто не згадає про крихітку, яка тремтіла, скоцюрбившись, у мороці.

Лікар Букман зняв із себе важке пальто, налив води в глиняну миску і поставив її біля ліжка. Потім, повернувшись до Ганса, запитав:

— Чи можу я на тебе покластися, хлопче?

— Можете, мейнгеєре.

— Вірю. Стань тут, біля голови… а мати нехай сяде праворуч від тебе… ось так… — І він поставив стільця поруч із ліжком. — Запам’ятайте, юфроу: няких криків, ніяких зомлівань!

Тітонька Брінкер відповіла йому тільки поглядом. Цього йому було достатньо.

— Ну, Волленховене…

О, цей футляр зі страшними інструментами! Асистент узяв їх у руки.

Гретель, яка очима, сповненими сліз, дивилася зі своєї комірчини крізь щілину в дверях, більше не могла сидіти тихо.

Вона ввірвалася до кімнати, схопивши свого капора, і вибігла з будинку.

Почалася велика перерва. За першого ж звуку шкільного дзвоника канал, здавалося, вибухнув криками й одразу ж ожив, усіяний хлопчиками й дівчатками. Цей хитрун, що так мирно виблискував під полуденним сонцем, начебто тільки й чекав на сигнал від шкільного дзвоника, щоб негайно стрепенутися й заграти зміною блискучих перевтілень.

Десятки строкато вдягнених дітей на ковзанах сновигали каналом. Їхня притлумлена зранку життєрадісність тепер вихлюпувалась у піснях, криках і сміхові. Ніщо не заважало потоку веселощів. Жодної думки про підручники не вилетіло разом із дітьми на вільний простір. Латина, арифметика, граматика — усі вони на цілу годину були замкнені в похмурому класі. Нехай учитель, якщо хоче, сам стане іменником, хоча б власним, — вони, діти, просто веселитимуться! Коли так весело кататися на ковзанах, чи не все одно, де розміщена Голландія: на Північному полюсі або на екваторі? А щодо фізики — навіщо обтяжувати себе інерцією, силою тяжіння і ще бозна-чим, коли тільки про те й думаєш, аби тебе не збили з ніг у штовханині!

У самому розпалі веселощів хтось із хлопців крикнув:

— Це що таке?

— Що? Де? — залунали десятки голосів.

— Як, ви не бачите? Он там, біля «будинку ідіота», щось темне…

— Я нічого не бачу, — сказав один із хлопчиків.

— А я бачу! — закричав інший. — Це собака!

— Де собака? — почувся уже знайомий нам писклявий голосок. — Ніякої собаки там немає… Просто купа ганчір’я.

— Ех ти, Воосте, — різко заперечив інший хлопчик, — знову пальцем у небо! Та це гусятниця Гретель шукає пацюків.

— Ну то й що? — пискнув Воост. — А хіба вона не купа ганчір’я, хотів би я знати?

— Ха-ха-ха! Молодець, Воосте! Отримаєш медаль за дотепність, якщо так піде й далі.

— Але якби тут був її брат Ганс, ти отримав би дещо інше. Б’юся об заклад, що отримав би! — мовило одне закутане маля, яке потерпало від нежитю.

Однак Ганса тут не було, тому Воост міг дозволити собі спростувати образливе припущення.

— А хто на нього звертає увагу, шмаркачу-чхало? Та я в будь-яку хвилину віддухопелю дюжину таких, як він, і тебе на додачу!

— Ти віддухопелиш?! Ти? Ну, це ми ще подивимося! — І на підтвердження своїх слів «шмаркач» щодуху покотив геть.

Тут надійшла пропозиція наздогнати трьох найстарших учнів, і всі, друзі й вороги, нестямно регочучи, хутко об’єдналися для спільної мети.

• Предыдущая
• 40/59
• Следующая