Срібні ковзани - Додж Мери Мейп - Страница 36

• Предыдущая
• 36/59
• Следующая

— Цілком правильно, — сказав Бен і погладив верхню губу й підборіддя, на яких, як йому здавалося, віднедавна з’явилися приємні й беззаперечні ознаки того, що незабаром він стане зовсім дорослим.

Блукаючи пішки містом, Бен часто згадував ошатні англійські тротуари. Тут, як і в інших містах, не було ні тумб, ні піднятих над рівнем вулиці тротуарів для пішоходів, але бруківка була чиста й рівна, й усі екіпажі суворо дотримувалися відведеного їм простору. Дивно, але сани тут траплялися майже так само часто, як і колісні екіпажі, хоча ніде не було й сніжинки. Сани голосно шкребли по цеглі і до деяких із них спереду було прикріплено апарат, що поливав вулицю водою, аби послабити тертя; «музика» інших заглушалася олією, яка скапувала з ганчірки, якою візник час від часу змащував полози.

Бена дивувало, що голландські робітники усе робили зовсім безшумно. Навіть біля товарних складів і доків не було метушні, не чулося голосних розмов. Рух люльки, поворот голови або, щонайбільше, змах руки, і люди вже розуміли один одного. Величезні вантажі сиру або оселедців переміщувалися з візків або суден на склади без жодного слова; зате будь-який перехожий ризикував бути збитим із ніг: заклопотаний голландець рідко роззирається.

Бідолашному Якобові Пооту, з яким під час цього походу раз у раз траплялося щось неприємне, аж забило дихання, коли в нього потрапила величезна головка сиру, що її один гладкий голландець перекидав своєму сусідові-робітникові. Але хлопчик випростався і пішов далі, не виявивши ані найменшого обурення.

Бен висловив йому своє щире співчуття, але Якоб сказав, що це дрібниці.

— Так чому ж ти скорчив таку міну, коли в тебе влучили сиром?

— Я скорчив? — статечно перепитав Якоб. — Тому що це… Це…

— Що «це»? — лукаво домагався відповіді Бен.

— Це… Ну, як це називається по-вашому… Е-е… Що відчуваєш носом?

Бен розсміявся:

— Ти хочеш сказати — запах?

— Так, саме так! — підхопив Якоб. — Так ударило в носа, що я наморщився.

— Ха-ха-ха! — голосно розреготався Бен. — От це мені подобається! Голландцеві не по нутру запах сиру! Ну, цьому я не повірю нізащо!

— Ну що ж, — відгукнувся Якоб, добродушно плетучись поруч з Беном. — Почекай, поки в тебе поцілить головка сиру… От і все.

У цю хвилину Ламберт покликав Бена:

— Стій, Бене! От і рибний базар. О цій порі року тут нічого особливо цікавого не побачиш. Але, якщо хочеш, то ходімо дивитися на лелек.

Бен знав, що тут особливо шанують лелек і що цей птах навіть зображений на гербі столиці Голландії. Хлопчик помітив на дахах сільських будинків колеса від воза — їх кладуть туди, щоб спокусити лелек гніздитися на будинках. Не раз він бачив на всьому шляху від Брука до Гааги величезні гнізда на очеретяних гостроверхих дахах. Але тепер була зима. Гнізда спорожніли. У них уже не було жадібних пташенят, що роззявляють дзьобики, побачивши величезного птаха з витягнутими ногами та шиєю і ще живим сніданком у дзьобі. «Довгодзьобі тепер далеко, — думав Бен, — вони клюють їжу на берегах Африки». А навесні, коли вони повернуться, його вже не буде в країні гребель.

Тому, йдучи слідом за ван Моуненом по рибному базару, Бен проштовхувався вперед, прагнучи довідатися, чи схожі голландські лелеки на тих сумних птахів, яких він бачив у лондонських зоологічних парках.

Давня історія! Що не кажи, а ручний птах — невеселий птах. Тут лелеки жили в якихось будках, прикуті ланцюгами за ноги, немов злочинці. Однак вважалося, що коли їх утримують на громадські кошти, то вони в пошані. Улітку їм дозволяли розгулювати базаром, і рибні ятки правили їм за безкоштовні ресторани. Недоторкані делікатеси — сира риба й обрізки з м’ясних крамниць — і зараз валялися в їхніх будках, але птахи з байдужим виглядом стояли на одній нозі, загнувши назад довгу шию, і задумливо мружилися, схиливши голову набік. З якою радістю обміняли б вони своє становище улюбленців на бурхливе життя яких-небудь вкрай заклопотаних матері-лелеки або лелеки-батька, які виховують неспокійну родину на похилому даху старої будівлі й, вилітаючи, щоразу до смерті жахаються вітряків, що ляскають крильми!

Бен скоро вирішив — і був правий, — що Гаага з її гарними вулицями й громадськими парками, засадженими в’язами, — чудове місто. Мешканці її одягалися переважно як у Лондоні або Парижі, а мелодія англійських слів не раз тішила його британський слух. Магазини багато в чому відрізнялися від лондонських, але їх нерідко прикрашало друковане оголошення: «Тут розмовляють англійською». Інші крамниці вивішували оголошення про продаж лондонського портеру, а один ресторан навіть обіцяв почастувати відвідувачів «англійським ростбіфом».

Над усіма крамницями висіла незмінна вивіска «Табак те кооп», себто «Продається тютюн». Біля входу в кожну аптеку замість високих банок із п’явками або кольорових скляних куль на вікнах стояла дерев’яна голова турка з роззявленим ротом; а якщо аптека була багатшою — то й дерев’яна фігура китайця, що позіхає на весь рот. Деякі з цих дивовижних голів надзвичайно тішили Бена — здавалося, вони тільки-но проковтнули дозу ліків, — але ван Моунен заявив, що не бачить у них нічого смішного. Аптекар чинить дуже розумно, сказав він, що поміщає біля входу «гапера» («роззяву»): так одразу видно, що його крамниця — аптека.

Бена зацікавило й дещо інше, а саме візки з молоком. Це були запряжені собаками маленькі візочки, навантажені блискучими мідними казанками або глиняними глечиками. Продавець молока статечно йшов поруч із візком, керував собакою і роздавав молоко покупцям. У деяких продавців риби теж були візки, запряжені собаками і, коли собака торговця оселедцями зустрічалася з собакою молочаря, вона неодмінно набувала задерикуватого вигляду і гарчала, проходячи повз. Часом пес продавця молока, угледівши на тому боці вулиці іншого пса, що теж тягнув візка з молоком, упізнавав у ньому свого приятеля, і як тоді торохтіли казанки, особливо якщо вони були порожні! Обидва собаки кидалися вперед і, не звертаючи уваги на свист хазяїв, рвалися один до одного, щоб зустрітися на півдорозі. Іноді вони задовольнялися допитливим обнюхуванням, але зазвичай менший за розмірами пес приязно хапав за вухо більшого або ж починав із ним дружню бійку, аби трохи розім’ятися. І тоді — горе казанкам!.. І собакам горе!.. Отримавши на горіхи від хазяїв, обидва пси як могли висловлювали свої почуття, а потім неквапом поверталися до роботи.

Якщо деякі з тварин часом шаленіли, то інші відрізнялися винятково пристойною поведінкою. У місті була собача школа, організована спеціально для їхнього навчання, і Бен, імовірно, бачив собак, які пройшли в ній курс виховання. Не раз він зустрічав парну запряжку бровків, які підтюпцем бігли вулицями, горді, як коні, і корилися найменшому знаку хазяїна, який швидко йшов поруч із ними. Часом, коли весь товар було розпродано, торговець сам простягався на візку і зручнісінько котив додому за місто. А іноді, як не прикро, поруч із візком пленталася його терпляча дружина, тримаючи кошик із рибою на голові й дитину на руках, у той час як її хазяїн їхав, обтяжений лише коротенькою глиняною люлькою, дим якої, піднімаючись, любовно огортав жінчине обличчя.

Огляд визначних пам’яток таки добіг кінця, так само як і перебування хлопчиків у Гаазі. Вони провели три чудові доби у ван Гендів і, як не дивно, жодного разу за весь цей час не надягали ковзанів. Третій день виявився для них справжнісіньким днем відпочинку. Гамірлива міська метушня стихла; солодкі звуки недільних дзвонів навіювали лагідні, спокійні думки.

На звук цих дзвонів наша ватага прямувала у той день разом із мевроу ван Генд і її чоловіком тихими, хоча й людними вулицями і нарешті підійшла до гарної старовинної церкви у південній частині міста.

• Предыдущая
• 36/59
• Следующая