Срібні ковзани - Додж Мери Мейп - Страница 32

• Предыдущая
• 32/59
• Следующая

Пітер і Якоб дивилися на будинок зі ще глибшим, більш особистим інтересом: адже усього через кілька місяців їм доведеться увійти сюди вже студентами.

— У цій частині світу бідолашному Дон-Кіхоту постійно довелося б орудувати списом, — сказав Бен, коли Ламберт звернув його увагу на своєрідність і красу лейденських околиць. — Тут на кожному кроці вітряки. Пам’ятаєш, який запеклий двобій він влаштував із одним із них?

— Ні, не пам’ятаю, — відверто зізнався Ламберт.

— Я теж… Тобто пам’ятаю, але не зовсім точно. Але з ним щось таке сталося, а якщо ні, то могло статися… Подивися на ці вітряки — як шалено вони крутять своїми величезними крилами. Вони й справді могли б підбурити божевільного лицаря до боротьби не на життя, а на смерть. Дивишся на них і не надивуєшся. Ван Моунене, допоможи мені їх перелічити, — ті, які ми зараз бачимо. Я хочу, щоб у моєму записнику була значна цифра.

І після ретельного підрахунку, перевіреного всім загоном, Бен написав олівцем: «184… рік… грудня. Поблизу Лейдена бачив дев’яносто вісім вітряків».

Бен хотів зайти на старий цегельний млин, де народився художник Рембрандт, але передумав, довідавшись, що для цього загонові довелося б зробити чималий гак. Якби хлопці були так само голодними, як і Бен, то мало хто з них завагався б, вибираючи між будинком Рембрандта, до якого була ціла миля, і готелем по сусідству, де можна було перекусити. Бен обрав готель.

Після сніданку хлопці трохи відпочили, потім… Попросили ще сніданку, якого заради пристойності назвали обідом. Після обіду хлопці сиділи в готелі й грілися — всі, крім Пітера, який витратив увесь цей час на нові марні пошуки лікаря Букмана.

Коли він повернувся, загін уже був готовий знову надягти ковзани й рушити в дорогу. Тепер хлопці були за тринадцять миль від Гааги й почувалися такими ж бадьорими, як учора вранці, коли виходили з Брука. Настрій у них був піднесений, а лід — чудовий.

Дорогою хлопчики бачили безліч гарних сільських садиб, побудованих і прикрашених на суто голландський смак. Неабияке враження справляли просторі, величні будинки, вишукано розплановані сади, прямокутні живоплоти й широкі канави, через які подекуди було перекинуто мости з хвірткою посередині, яка неодмінно замикається на ніч. Канави, що перетинали місцевість в усіх напрямках, вже давно були без плівки, яка вкривала їхні води влітку, і тепер виблискували під сонцем, як довгі скляні стрічки.

Хлопчики бадьоро ковзали і водночас вправно витягали з кишень пряники, які одразу ж зникали у їхніх ротах.

Пробігли дванадцять миль. Ще трохи — і вони опинилися б у Гаазі, але ван Моунен запропонував змінити курс і ввійти до міста через Босх.

— Згода! — крикнули друзі в один голос, і ковзани миттєво злетіли з їхніх ніг.

Босх — це чудовий парк або ліс завдовжки майже дві милі. Саме тут стоїть знаменитий «Будинок у лісі» — «Хейс ін’т босх», колишня королівська резиденція.

Зовні цей будинок здається занадто простим для палацу, але він розкішно обставлений і прикрашений дивовижними фресками: на стінах і стелях фарбами зображено групи людей і різні орнаменти, написані по сирій штукатурці. Деякі кімнати оббиті китайським шовком із красиво вишитими візерунками.

В одній із кімнат було зібрано велику кількість сімейних портретів. Серед них висів портрет королівських дітей, які колись втратили батька, що загинув від сокири. Цих дітей неодноразово писав голландський художник Ван-Дейк, придворний живописець їхнього батька, англійського короля Карла I. Це були дуже гарні діти… Скільки лиха оминув би англійський народ, якби вони були такі ж прекрасні душею й серцем, як і зовні!

Парк навколо палацу особливо привабливий улітку, коли квіти й птахи перетворюють його на казкову країну. Довгі ряди могутніх дубів гордовито піднімають голови, знаючи, що жодна святотатська рука не насмілиться їх зрубати. І справді, ось уже багато століть цей ліс вважається мало не священним. У ньому ніколи не стукала сокира дроворуба, і навіть дітям не дозволяють зламати тут жодної галузки. І війни, й повстання шанобливо оминули його, ненадовго зупинивши свій руйнівний хід.

Іспанський король Філіп, який страчував голландців сотнями, видав указ, яким заборонялося чіпати навіть гілку в цьому прекрасному лісі. Одного разу, під час жахливого зубожіння, держава вже вирішила було принести його в жертву, щоб поповнити майже виснажену скарбницю. Проте народ кинувся рятувати свій Босх і самовіддано зібрав потрібні кошти, не допустивши його знищення.

Тож не дивно, що тутешні дуби мають такий величний, безстрашний вигляд! Птахи, злітаючись з усієї Голландії, розповідають їм, як в інших місцях обрубують і підстригають дерева, надаючи їм різних форм, а вони, ці дуби, залишаються недоторканими. З року в рік вони розростаються, стаючи дедалі пишнішими й гарнішими. Їхнє широке листя бринить піснями, відкидаючи прохолодну тінь на галявини й стежки, і киває своєму віддзеркаленню в залитих сонцем ставках.

Тим часом природа, ніби винагороджуючи людей за те, що їй хоч тут дозволяють жити своїм життям, відмовляється від одноманітності і кокетливо змінює вбрання, шанобливо подароване їй: ставки лежать, облямовані оксамитово-зеленими галявинами; вигадливо звиваються стежки; палахкотять зарості ароматних квітів, а ставки переглядаються з небом, милуючись одне одним.

Босх був прекрасний навіть цього зимового дня. Листя з дерев облетіло, але під ними виблискували ставки, брижі яких розгладилася і вода стала гладенькою, як скло. Небо яскраво синіло і, зазираючи вниз крізь хащі гілок, бачило інше синє небо — правда, не таке яскраве, що дивилося вгору крізь хащі рослин під кригою.

Ніколи ще захід сонця не видавався Пітеру таким красивим, як того вечора, коли сонце обмінювалося прощальними поглядами з вікнами й блискучими дахами будинків у місті, що розкинулось попереду. Ніколи ще сама Гаага не здавалася йому такою привабливою. Йому марилось, начебто він уже не Пітер ван Хольп, що наближається до величезного міста, не юнак, який полюбляє туризм… Ні, він лицар, шукач пригод, вкритий дорожнім брудом, втомлений; він — хлопчик-мізинчик, який раптово виріс; він Фортунат[32], що поспішає до зачарованого замку, де на нього чекають розкіш і спокій, — адже будинок його рідної сестри тепер тільки за півмилі від нього.

— Нарешті, друзі! — крикнув він у захваті. — На нас очікує королівський відпочинок — м’які ліжка, теплі кімнати і чудова їжа! Раніше я не розумів усього цього. Ночівля у «Червоному Леві» навчила нас цінувати рідний дім.

Пітер мав рацію, коли уявляв будинок сестри схожим на зачарований замок. Просторий, розкішний, він здавався оповитим чарами тиші. Навіть лев, що пригнувся біля воріт, начебто скам’янів за помахом чиєїсь чарівної палички.

Всередині будинок охороняли «духи» в образі червонощоких служниць, які безшумно вибігали на заклик дзвіночка або дверного молотка. Тут жила й кішка, яка на вигляд не поступалася у мудрості Котові в Чоботях, а у вестибюлі стояв мідний гном, обов’язки якого полягали в тому, щоб, простягнувши руки вперед, приймати ціпочки й парасольки відвідувачів.

Добре захищений стінами, тут цвів «сад насолод», і квіти в ньому вірили, що тепер літо, а блискучий водограй весело сміявся тихцем, знаючи, що Дідові Морозу його шукати марно.

• Предыдущая
• 32/59
• Следующая