Срібні ковзани - Додж Мери Мейп - Страница 30

• Предыдущая
• 30/59
• Следующая

— Ото дивовижа! А що, пам’ятник Бурхааву теж у церкві Святого Петра?

— Не пам’ятаю. Можливо, Пітер знає?

Капітан дуже потішив Бена, підтвердивши, що пам’ятник справді там і хлопці, ймовірно, зможуть побачити його сьогодні.

— Ламберте, — вів далі Пітер, — запитай Бена, чи бачив він учора портрет Ван дер Верфа в ратуші.[30]

— Ні, — сказав Ламберт. — Я можу відповісти замість нього. Вже запізно, щоб туди йти. Слухайте, хлопці, просто дивно, скільки Бен знає! Він уже встиг так багато розповісти мені з історії Нідерландів, що цього вистачило б на цілий том. Б’юся об заклад, він знає назубок історію лейденської блокади.

— Ну, в такому разі він має запалення цього «зубка», — втрутився Людвіг, — адже, якщо Більдердейк пише правду, там було досить спекотно.

Бен подивився на них, запитально усміхаючись.

— Ми ведемо розмову про облогу Лейдена, — пояснив йому Ламберт.

— О, так, — з жаром промовив Бен, — я зовсім було забув про неї! Але ж це було тут. Крикнемо тричі «ура» на честь старого Ван дер Верфа! Урр…

— Тихше! — гарячково перебив його ван Моунен і пояснив, що голландська поліція, за всього її патріотизму, навряд чи дозволить ватазі хлопців кричати «ура» на вулиці.

— Як? Не можна кричати «ура» Ван дер Верфу?! — обурено вигукнув Бен. — Одному з найвидатніших людей в історії? Подумати тільки! Адже він стільки місяців тримався проти кровожерливих іспанців! Лейден був із усіх боків оточений ворогами; величезні чорні форти посилали вогонь і смерть у саме серце міста… Та ніхто не здавався! Кожен чоловік тоді був героєм, жінки й діти були такими хоробрими, що боролися, як леви… Коли скінчилися запаси продуктів, вирвали навіть усю траву, що росла між каменів бруківки… Мешканцям міста довелося їсти коней, котів, собак, пацюків. Потім спалахнула чума… Люди сотнями помирали на вулицях, але не здавалися! І от, коли в них уже не стало сил терпіти й вони, хоча й були мужніми, стовпилися на майдані навколо Ван дер Верфа, благаючи його здатися, що тоді сказав шляхетний старий бургомістр? Він сказав: «Я заприсягся захищати це місто і з Божою допомогою маю намір виконати задум! Якщо моє тіло може втамувати ваш голод, візьміть це тіло і розділіть між собою… Але поки я живий, навіть не думайте здаватися!» Ур-ра!

Бен закричав так голосно, що Ламберт жартома ляснув його долонею по губах.

У результаті сталася одна з тих сутичок, коли супротивники, зіштовхнувшись, відскакують один від одного, як м’ячі. У дорослих глядачів такі сутички викликають жах, а в жовторотих юнаків — захват.

— Бене, в чому річ? — запитав Якоб, кидаючись уперед.

— Та нічого, — відповів Бен, задихаючись. — Просто ван Моунен побоювався, щоб у цьому статечному місті не спалахнув бунт на зразок англійського. Він не дав мені крикнути «ура» на честь старого Ван дер…

— Йа! Йа… Це недобре — кричати… шуміти… через це. Ти матимеш змогу побачити на власні очі зображення старого Ван дер Дуса в Стадгейсі, — сказав Якоб англійською.

— Побачу Ван дер Дуса? Я думав, там висить портрет Ван дер Верфа…

— Йа, — відповів Якоб, — Ван дер Верф… Ну то й що? Вони однаково гарні.

— Так, Ван дер Дус був шляхетним старим голландцем, але це не Ван дер Верф. Я знаю, він захищав місто, як цегла, і…

— Ну навіщо ти так кажеш, Бенджаміне? Він захищав місто не цеглинами; він боровся, як справжній солдат, — стріляв із гармат. Ти любиш насміхатися над усім голландським!

— Зовсім ні! Я сказав, що він захищав місто, «як цегла», а по-нашому це дуже великий комплімент. Ми, англійці, називаємо «цеглою» навіть герцога Веллінгтона.

Якоб здивувався, але його роздратування вже стихало.

— Ну, це несуттєво. Я спочатку не зрозумів, що цегла — це все одно що солдат; але це несуттєво.

Бен щиро розсміявся і, помітивши, що його двоюрідний брат стомився розмовляти англійською, повернувся до свого друга, який знав обидві мови:

— Слухай, ван Моунене, я чув, що ті самі поштові голуби, які принесли добру звістку місту в облозі, перебувають десь тут, у Лейдені. Дуже хотілося б подивитися на них. Ти тільки подумай! Адже в найнебезпечніший момент вітер раптово перемінився і погнав на берег морські хвилі. Сила-силенна іспанців затонуло, а голландські кораблі попливли прямо впоперек країни з людьми й провіантом і підійшли до самих воріт міста. І тут голуби стали в пригоді: вони переносили повідомлення, листи… Я десь читав, що відтоді про них особливо піклувалися. А коли голуби поздихали, з них зробили опудала й поставили їх для збереження в ратуші. Нам неодмінно треба подивитися на ці опудала.

Ван Моунен розсміявся.

— Якщо так, Бене, — сказав він, — коли ти поїдеш у Рим, ти, напевно, захочеш побачити тих гусаків, які врятували Капітолій? Але наших голубів побачити зовсім нескладно. Вони в тому ж будинку, де перебуває портрет Ван дер Верфа… Бене, а коли захист був завзятішим: під час облоги Лейдена чи під час облоги Гаарлема?

— Розумієш, — відповів Бен після деяких розмірковувань, — Ван дер Верф — один із моїх улюблених героїв; адже у всіх нас є улюбленці серед історичних особистостей. Але мені все-таки здається, що облога Гаарлема викликала більш мужній, більш героїчний спротив, аніж навіть облога Лейдена. Крім того, гаарлемці подали лейденським страждальцям приклад хоробрості й стійкості, адже Гаарлему це довелося пережити раніше.

— Я не знаю подробиць Гаарлемської облоги, — сказав Ламберт, — знаю тільки, що це було в 1573 році. А хто переміг?

– Іспанці, — відповів Бен. — Голландці трималися багато місяців. Ніхто не хотів здаватися. Жінки взялися до зброї і хоробро воювали поруч зі своїми чоловіками й батьками. Три сотні з них боролися під командуванням Кенау Хесселар. Це була чудова жінка, хоробра, як Жанна д’Арк. Місто оточили іспанці під проводом Фредеріка Толедського, сина цього красунчика, герцога Альби. Зовні відрізані від будь-якої допомоги, мешканці перебували у справді безнадійному становищі, але вони стояли на міських стінах і гучно кидали виклик супротивникові. Вони навіть кидали хліб у ворожий табір, показуючи цим, що померти з голоду не бояться. Вони мужньо трималися до кінця, очікуючи на допомогу, — а її не було, — і ставали дедалі зухвалішими, поки не скінчились усі запаси їжі. Тоді настав страшний час. Сотні голодних замертво падали на вулицях, а живим ледь вистачало сил ховати їх. Нарешті страждальці ухвалили відчайдушне рішення: замість того, щоб повільно гинути, вони вишикуються в каре, поставивши найслабкіших усередині, і юрбою кинуться назустріч смерті, хоча надії пробитися крізь полчища ворогів майже не було. Іспанці якось про це дізналися і, знаючи, що голландці здатні на все, вирішили запропонувати їм здатися на відомих умовах.

— Як на мене, давно слід було б.

— Ще б пак! Неправдою і віроломством скоро вони зуміли ввійти до міста, обіцяючи заступництво й прощення всім, крім тих, кого самі городяни засудили б до смерті.

— Не може бути! — дуже зацікавлено проговорив Ламберт. — На цьому, очевидно, справа й скінчилася?

— Аж ніяк, — відповів Бен, — герцог Альба наказав своєму синові не жаліти нікого.

— А! Так ось, виходить, коли відбулася страшна Гаарлемська м’ясорубка! Тепер пригадую. Тому не дивно, що голландці ненавидять Іспанію, коли читаєш, як їх різали герцог Альба і його молодчики. Хоча треба визнати, що й наші часом жахливо мстилися ворогам. Втім, як я вже тобі говорив, я слабенько пам’ятаю історичні події. Усе в мене переплуталося… Починаючи від всесвітнього потопу й закінчуючи битвою під Ватерлоо. Та зрозуміло одне: герцог Альба був найпідлішим із усіх негідників на світі.

— Ну, так сказати про нього — це ще дуже мало, — відзначив Бен. — Втім, мені навіть думати бридко про цього безбожника. Що з того, що він був розумною людиною, блискучим полководцем і все таке?! Такі люди, як Ван дер Верф і… Чого це ти?

— Знаєш, — сказав ван Моунен, здивовано озираючись на всі боки, — ми проминули музей, і я не бачу наших хлопців. Повертаймося.

• Предыдущая
• 30/59
• Следующая