Срібні ковзани - Додж Мери Мейп - Страница 22

• Предыдущая
• 22/59
• Следующая

– І ти віриш у це, капітане? — запитав Карл недовірливо.

— Звичайно, вірю. Це історичний факт. Чому я маю в ньому сумніватися?

— Та яка жінка змогла б нести на спині дорослого чоловіка? А якщо й могла, то не захотіла б. От моя думка.

— А я вірю, що багато жінок захотіли б. Зрозуміло, якби йшлося про порятунок коханої людини, — сказав Людвіг.

Якоб, попри всю свою вагу і сонний стан, був досить сентиментальним юнаком і слухав із непідробним інтересом.

— Все це правда, друже, — сказав він, схвально кивнувши, — Я вірю кожному слову. І сам я ніколи не візьму за дружину жінку, яка з радістю не вчинила б так само заради мене.

— Нехай небеса їй допоможуть! — вигукнув Карл, озираючись на Якоба. — Отямся, Пооте! Підняти тебе? Так це ж і трьом чоловікам не під силу!

— Може, й ні, — спокійно відповів Якоб, відчуваючи, що, мабуть, надто багато зажадав від майбутньої пані Поот, — але вона має принаймні хотіти цього, от і все.

— Так, — весело вигукнув Пітер, — як то кажуть, «Серце захоче — ноги побіжать»! А може, і руки понесуть, хтозна!

— Пітере, — запитав Людвіг, змінюючи тему розмови, — ти, здається, говорив мені ввечері, що художник Воуверманс народився в Гаарлемі?

— Так, а також Якоб Рьойсдаль і Берґем. Мені подобається Берґем, тому що він був добрий хлопець… Кажуть, під час роботи він завжди співав пісень, і, хоча він помер близько двохсот років тому, у народі досі розповідають, який у нього був запальний сміх. Він був великим художником, а дружина в нього була зла, як Ксантіппа.[24]

— Вони чудово доповнювали один одного, — сказав Людвіг: — він був добрий, а вона зла. Так, Пітере, поки я не забув: та картина, на якій зображено святого Губерта з конем, — її написав Воуверманс, чи не так? Пам’ятаєш, батько вчора показував нам гравюру, зроблену з неї.

— Так, пам’ятаю. З цією картиною пов’язана ціла історія.

— Розкажи! — крикнули хлопці, під’їжджаючи ближче до Пітера.

— Воуверманс, — почав капітан тоном оратора, — народився в 1620 році, на чотири роки раніше за Берґема. Він був майстром своєї справи і особливо добре зображував коней. Як не дивно, люди так довго не визнавали його таланту, що навіть після того, як він досяг вершини майстерності, йому доводилося продавати свої картини дуже дешево. Бідний художник зовсім зневірився і, найгірше, по вуха загруз у боргах. Якось він розмовляв про свої клопоти з духівником, а той був одним із тих, хто визнавав його як геніального художника. Священик вирішив підтримати Воуверманса: позичив йому шістсот гульденів і порадив продавати свої картини дорожче. Воуверманс дослухався до поради і поступово розрахувався із боргами. Його справи досить швидко налагодилися. Всі почали цінувати великого художника, що писав такі дорогі картини; він розбагатів. Повернувши священикові шістсот гульденів, Воуверманс послав йому на подяку картину, на якій змалював свого благодійника в образі святого Губерта, що схилив коліна перед своїм конем. Це та сама картина, Людвігу, про яку ми говорили вчора ввечері.

— Так-так! — вигукнув зацікавлений Людвіг. — Треба мені ще разок подивитися на цю гравюру, я це зроблю, щойно ми повернемося додому.

Саме тієї години, коли Бен у Голландії разом із товаришами бігли на ковзанах уздовж греблі, в Англії Роббі та Дженні сиділи у своєму затишному класі на уроці читання.

— Починайте! Роберте Добс, — сказав учитель, — сторінка двісті сорок друга. Ну, сер, не оминайте увагою жодної крапки.

І Роббі дзвінким дитячим голоском почав читати, голосно, на весь клас:

— «Урок шістдесят другий. «Гаарлемський герой». Багато років тому в одному із головних міст Голландії, Гаарлемі, жив один сумирний білявенький хлопчик. Батько його був шлюзовиком, тобто робітником, що відчиняв і зачиняв шлюзи — великі дубові ворота. Вони стоять на певній відстані один від одного упоперек входу в канали й регулюють рівень води.

Шлюзовик то піднімає, то опускає ці ворота, залежно від того, скільки потрібно води, а ввечері ретельно зачиняє їх, щоб канал не переповнився. Адже якщо це станеться, вода швидко вийде з берегів і затопить усю довколишню місцевість. Більша частина Голландії лежить нижче рівня моря, і вода тільки тому не заливає країну, що її зупиняють потужні греблі, інакше кажучи — загороджувальні споруди. Зупиняють її і шлюзи, які найчастіше ледь витримують натиск течії. У Голландії навіть малі діти знають, що потрібно постійно стримувати річки й океан і не давати їм затопити країну. Навіть хвилинна недбалість шлюзовика може спричинити масові руйнування і загибель…»

— Відмінно, — сказав учитель. — Тепер Сьюзен!

— «Однієї ясної осінньої днини, коли хлопчикові було років вісім, батьки веліли йому віднести печива самотньому сліпому, який жив за містом, по той бік греблі. Хлопчик весело вирушив у дорогу і, посидівши з годину у свого старенького друга, попрощався із ним і попрямував додому.

Бадьоро простуючи берегом каналу, він звернув увагу на те, як після осінніх дощів піднялася вода. Хлопчик безтурботно наспівував дитячу пісеньку і думав про своїх давніх знайомих — славетні батькові шлюзи, радіючи, що вони такі міцні. «Якщо вони підведуть, — думав він, — що тоді буде із мамою і татом? Всі ці прекрасні поля зникнуть під гнівною водою, — тато завжди називає її гнівною: він, напевно, думає, що вона сердиться на нього за те, що він так довго стримує її». От які думки миготіли у хлопчиковій голові, коли він нагинався і зривав дорогою гарні блакитні квіти. Час від часу він зупинявся, щоб здмухнути в повітря пухнасту кульку кульбаби, і дивився, як летять парашутики. Часом він прислухався до глухого шарудіння кролика, який бігав у траві, але найчастіше усміхався, згадуючи, якою радістю світилося втомлене, уважне обличчя його старого сліпого друга…»

— Тепер Генрі, — сказав учитель, кивнувши іншому маленькому читцеві.

— «Та раптом хлопчик тривожно роззирнувся навкруги. Він не помітив, як зайшло сонце, і тільки тепер побачив, що на траві вже немає його власної довгої тіні. Сутеніло. Хлопчик був усе ще досить далеко від будинку, у видолинку, де навіть блакитні квіти здавалися сірими. Він прискорив ходу і з калатанням серця почав згадувати казки про дітей, які заблукали пізно вночі у темному лісі. Він уже хотів пуститися бігцем, але здригнувся, почувши дзюркіт проточної води. «Звідки вона тече?» — подумав він. Він підняв очі й помітив у греблі невеликий отвір, з якого витікала тонка цівочка води. В Голландії кожна дитина здригається при самій лише думці про протікання в греблі! Хлопчик одразу зрозумів, яка небезпека нависла над усіма. Якщо не усунути течу, маленький отвір незабаром зробиться більшим, і почнеться жахлива повінь.

Він одразу ж зметикував, що робити. Кинувши квіти, хлопчик видерся на греблю аж до отвору. Навіть не вагаючись, він заткнув отвір пухким пальчиком. Вода перестала струменіти! «Ну, — подумав він, посміюючись у дитячому захваті, — тепер «гнівна вода» зупиниться! Вона не затопить Гаарлем, поки я тут!»

Спочатку все було добре. Але тепер швидко насувалася ніч; піднявся холодний туман. Наш маленький герой затремтів від холоду й страху. Він голосно кричав, сподіваючись допомоги: «Сюди, сюди!» — але ніхто не приходив. Ставало дедалі холодніше, пальчик у дитини зовсім занімів; потім заніміла рука до плеча, і незабаром усе тіло його занило. Він знову закричав: «Невже ніхто не прийде? Мамо! Мамо!» Але його мати, дбайлива господиня, уже замкнула двері, твердо вирішивши насварити сина завтра вранці за те, що він без її дозволу залишився ночувати в сліпого Янсзона. Хлопчик хотів було свиснути, сподіваючись, що якийсь запізнілий парубійко його почує, але зуби його так стукотіли, що він не міг свистіти. Потім він став просити допомоги в Бога й нарешті сміливо вирішив: «Я залишусь тут до ранку…»

— Тепер Дженні Добс, — сказав учитель.

Очі в Дженні блищали. Вона глибоко зітхнула й почала:

• Предыдущая
• 22/59
• Следующая