Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон - Страница 8

• Предыдущая
• 8/80
• Следующая

Х’югнон кинув погляд на камін. Всупереч всілякій імовірності, один зі шматків вугілля зажеврів сам собою.

— І, звичайно, — продовжував Патрицій, — було б украй важко ігнорувати цей новий тип… гм… ТИПОграфії саме зараз, коли така кількість друкарень з’явилася в Агатійській Імперії та, як ви, безумовно, знаєте, в Омнії. А з Омнії, як ви, безумовно, знаєте, експортуються величезні наклади їхньої священної Книги Ома та тих памфлетів, на які вони так нагострили розум.

— Прозелітична маячня, — сказав Х’югнон. — Вам слід би було давно їх заборонити.

— Заборонити релігію, ваша превелебносте?

— Ну, коли я говорю «заборонити», я маю на увазі…

— Я глибоко переконаний, що ніхто й ніколи не назве мене деспотом, ваша превелебносте, — суворо сказав Правитель Ветерані.

Х’югнон Ридикуль зробив необдуману спробу перейти на легший тон.

— Принаймні, двічі. Ха-ха.

— Даруйте?

— Я сказав… принаймні, двічі… ха, ха.

— Перепрошую, боюсь, я вас не розумію.

— Це був, ну, невеличкий каламбур, Хев… ваша високосте.

— А. Зрозуміло. Ха-ха, — сказав Ветерані так сухо, що його слова сушили саме повітря. — Ні, боюся, омнійці мають усі права розповсюджувати свої благі вісті про Ома. Але звеселіться! Ви ж, напевне, теж маєте благі вісті про Іо?

— Що? А. Так, звичайно. Минулого місяця він трохи застудився, але тепер усе гаразд.

— Прекрасно. Це і є благі вісті. І немає сумніву, що ті друкарі радо їх розповсюдять. Я цілком певен, що їхня робота відповідатиме вашим високим стандартам.

— Отже, це всі ваші аргументи, ваша високосте?

— Гадаєте, я маю інші? — сказав Правитель. — Мої мотиви, як завжди, абсолютно прозорі.

Х’югнон зауважив про себе, що «абсолютно прозорі» могло означати як те, що крізь них можна бачити, так і те, що побачити їх неможливо взагалі.

Правитель переклав на столі кілька паперів.

— До того ж, Гільдія граверів протягом минулого року підвищила розцінки втричі.

— Ах, розумію, — сказав Х’югнон.

— Цивілізацію рухають слова, ваша превелебносте. Цивілізація — це і є слова. Які, в цілому, не мали б коштувати надто дорого. Світ обертається, ваша превелебносте, і ми повинні крутитися разом із ним.

Ветерані усміхнувся.

— Свого часу народи гризлися, мов болотні потвори. Анк-Морпорк заправляв значним шматком болота, бо мав найкращі зуби. Але сьогодні місце сталі посіло золото, і, на щастя, анк-морпоркський долар виглядає світовою валютою. Завтра… можливо, зброєю стануть звичайні слова. Якнайбільше якнайточніших слів, і головне — щоб тобі належало останнє слово. Визирніть у вікно. Що ви бачите?

— Туман, — сказав Верховний жрець.

Ветерані зітхнув. Часом природа зводить нанівець будь-яку риторичну вправність.

— Якби погода була кращою, — гостро сказав він, — ви побачили б величезну семафорну вежу, що стоїть на тому березі річки. Вона передає та приймає слова з усіх куточків континенту. Не так давно мені потрібні були тижні, щоб обмінятися листами з послом у Геної. Тепер я можу отримати відповідь наступного дня. Деякі речі це спрощує, але дещо стає по-своєму складнішим. І нам слід змінювати спосіб мислення. Нам слід іти в ногу з часом. Ви чули про сематронну торгівлю?

— Звичайно. Купецькі семаграми…

— Я маю на увазі, що тепер кожен може відправити семафорний запит аж до Геної, щоб замовити, наприклад, півкіло лобстерів. Хіба це не вражає?

— Ваша високосте, вони зіпсуються дорогою!

— Це ясно. Я просто наводжу приклад. Але спробуйте уявити на місці кожного лобстера певне інформаційне повідомлення! — з блиском в очах промовив Ветерані.

— Гадаєте, лобстери можна передавати семафором? — перепитав Верховний жрець. — В принципі, їх, мабуть, можна вилущити з…

— Я намагався вказати на те, що інформація теж продається й купується! І ще на те, що речі, які колись видавалися неможливими, тепер із легкістю входять в наше життя. Королі й герцоги приходять і зникають, не залишаючи по собі нічого, крім статуй у пустелі, а тим часом двійко парубків-лудильників зі своєї майстерні змінюють обличчя світу^{5}.

Патрицій підійшов до столу, на якому було розгорнуто карту; вигляд карти свідчив, що її власник користується нею найактивнішим чином. Вона вся була вкрита позначками та нотатками.

— Ми постійно визираємо за стіни в очікуванні загарбників, — сказав Ветерані. — Ми постійно вважаємо, що зміни прийдуть ззовні — як і годиться, на вістрі меча. А потім озираємось навкруги й помічаємо, що вони прийшли з голови людини, яку ми й не зауважили б на вулиці. За певних обставин таку голову корисно буває відтяти, але останнім часом їх стало так багато…

Він вказав на покреслену карту.

— Тисячу років тому ми вважали, що світ має форму чаші, — сказав він. — П’ятсот років тому ми були певні, що це — куля. Сьогодні нам відомо, що світ — плаский, має форму диска й перебуває на спині черепахи, котра несе його через космос. — Він обернувся й обдарував Верховного жерця ще однією посмішкою. — Ви ніколи не замислювались, якої форми світ набуде завтра?

Але фамільною рисою Ридикулів було, раз ухопившись за нитку, тягти її, доки не розплетеш усю одежину.

— З іншого боку, вони мають оці маленькі мацаки, ну, ви знаєте, і можуть чіплятися за…

— Хто?

— Лобстери. Вони б чіплялися за…

— Ви надто буквально мене зрозуміли, ваша превелебносте, — гостро сказав Ветерані.

— Кхм.

— Я лише намагався пояснити, що коли ми не вхопимо події за комір, вони візьмуть нас за горло.

— Це погано скінчиться, ваша високосте, — вперто сказав Ридикуль.

Він уже неодноразово переконувався, що ці слова є чудовим аргументом практично в будь-яких дебатах. До того ж, це так часто виявлялося правдою!

Правитель зітхнув.

— Як говорить мій досвід, так воно зазвичай і буває, — погодився він. — Така вже природа речей. Усе, що ми можемо зробити — йти вперед і з піснею.

Він підвівся.

— Утім, я зроблю до цих гномів особистий візит.

Він потягнувся до дзвоника на столі, але раптом відсмикнув руку і, всміхнувшись жерцеві, взявся замість дзвоника за трубку зі шкіри та латуні, що висіла на двох мідних гачках. Один з її отворів мав форму пащеки дракона.

Свиснувши в неї, Ветерані сказав:

— Пане Тулумбас? Мій екіпаж, будь ласка.

— Це мені здається, — сказав Ридикуль, нервово позирнувши на новомодну трубку-розмовлялку, — чи тут справді чимось тхне?

Правитель кинув на нього здивований погляд, після чого подивився на долівку.

Там, просто під столом, стояв кошик, у якому знаходилось те, що з вигляду, а особливо — із запаху, нагадувало мертвого собаку. Він лежав, задерши горі всі чотири лапи, й лише періодичні витоки повітря з його тіла свідчили, що життєві процеси ще не згасли остаточно.

— Це його зуби, — холодно мовив Ветерані.

Пес на ймення Гав завовтузився й лиховісно кинув на жерця єдиним чорним оком.

— Він непогано виглядає, як на пса такого віку, — вимовив Х’югнон, відчайдушно хапаючись за останню можливість, ніби альпініст, під ногами якого раптом рушає лавина. — Скільки це йому вже?

— Шістнадцять, — відповів Патрицій. — На собачий рахунок це понад сотню років.

Гав із зусиллям підтягнув під себе задні лапи й загарчав, здійнявши зі свого кошика хмару застійних ароматів.

— Він дуже витривалий, — мовив Х’югнон, намагаючись не дихати. — Я маю на увазі, як для свого віку. До запаху ви, очевидно, вже звикли…

— До якого запаху? — здивувався Ветерані.

— Ах. Так, і справді, — сказав Х’югнон.

Правитель Ветерані здивувався б набагато більше, якби знав, що тим часом, як його екіпаж гуркотів нечистою бруківкою до вулиці Осяйної, у льосі неподалік, прикутий ланцюгом до стіни, страждав хтось дуже схожий на нього.

Ланцюг був досить довгий, аби ув’язнений міг дістатися до столу зі стільцем, ліжка та дірки у підлозі.

• Предыдущая
• 8/80
• Следующая