Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон - Страница 76

• Предыдущая
• 76/80
• Следующая

— Що ж, бачу, на вас чекає насичене майбутнє. І мені не варто робити його складнішим, ніж воно неминуче буде й без мене. Я помітив, у вас тут щось монтують?..

— Ми ставимо семафорний пост, — гордовито сказала Сахариса. — Тоді ми зможемо зчитувати сигнали безпосередньо з великої сигнальної вежі. А ще ми відкриваєм корпункти в Сто Латі та Псевдополі!

Ветерані здійняв брови.

— Уявляю, — сказав він, — про скільки овочевих покручів ми ще дізнаємось. Чекатиму з нетерпінням.

Вільям вирішив стриматись за будь-яку ціну.

— Мене завжди вражало, як ті новини, що їх ви отримуєте, так точно пасують під розміри сторінок, — продовжував Правитель Анк-Морпорку, дивлячись на шпальту, над якою працював Боддоні. — Жоднї білої плями. І при цьому щодня трапляється що-небудь достатньо важливе, щоб опинитись на верху першої сторінки. Дивовижно… О, в слові «отримання» має бути дві «н».

Боддоні підняв погляд. Ціпок Ветерані майнув у повітрі й завмер, вказуючи на центр щільно набраної колонки. Гном придивився, кивнув і потягнувся до інструментів.

Шпальта лежить до нього верхом, і ще й дзеркально, подумав Вільям. А ці слова — в самісінькій середині шпальти. Але він їх таки помітив.

— Те, що ви бачите дзеркальним по відношенню до вас, часто легше зрозуміти, якщо воно ще й перевернуте, — сказав Правитель, відсутньо постукуючи себе по підборіддю срібним навершям свого ціпка. — Як у житті, так і в політиці.

— Що ви зробили з Чарлі? — спитав Вільям.

Зворотній погляд Ветерані не відображав нічого, крім щирого подиву.

— Та нічого. А що, треба було?

— Ви, бува, не замкнули його, — з підозрою сказала Сахариса, — в глибокому підземеллі, де він постійно носив би маску, а їжу йому приносив би глухонімий наглядач?

— Гм… Не думаю, — сказав, усміхнувшись, Правитель, — хоча, глибоко переконаний, із цього міг би вийти цікавий текст. Наскільки мені відомо, пана Чарлі запросили до Гільдії акторів — хоча дехто, безумовно, вважав би глибоке підземелля кращою альтернативою. Хай там як, гадаю, на нього чекає щасливе майбутнє. Дитячі ранки й усе таке інше.

— Тобто… У вашій подобі?

— Авжеж. Має бути кумедно.

— А може, він стане в пригоді й вам — наприклад, на якій-небудь дуже нудній церемонії, або коли ви позуватимете придворному художнику? — спитався Вільям.

— М-м-м? — перепитав Правитель.

Вільям подумав, що той же Ваймз добре вмів прикидатись глухим, але в порівнянні з його високістю виглядав би просто дитиною.

— У вас є ще питання, пане де Ворде?

— Пізніше будуть, — пообіцяв Вільям, концентруючись. — «Час» старанно слідкуватиме за подіями громадського життя.

— Як благородно, — сказав Ветерані. — Я глибоко переконаний, що, якщо ви звернетесь до відомого вам пана Тулумбаса, я знайду час для інтерв’ю.

«Слушне Слово у Слушному Місці»^{36}, — подумав Вільям. Яким би неприємним не було це знання, його пращури завжди були в перших лавах. Будь-яка облога, засада чи несамовитий штурм укріплених районів не обходились без когось із де Вордів, що кидався в бій — по смерть, чи славу, а часом і по обох. Для де Вордів не існувало ні надто сильного ворога, ні надто болючої рани, ні надто важкого меча. І доки інстинкти Вільяма боролись із його язиком, він відчував за своєю спиною пращурів, що штовхали його в бійку. Ветерані надто відверто з ним бавився… «Що ж, коли вже помирати, то з музикою… Вперед — по смерть, по славу, чи по обох!»

— Я переконаний, ваша високосте, що, коли б ви не забажали дати інтерв’ю, «Час» буде до цього готовий, — сказав він. — Якщо вистачатиме місця.

Він і не помічав, як у редакції галасно — аж доки не запала цілковита тиша. Тулумбас заплющив очі. Сахариса непорушно дивилась перед собою. Гноми виглядали як статуї.

Нарешті Правитель Ветерані порушив тишу.

— «Час»? Ви маєте на увазі себе і ось цю юну панну? — поцікавився він, здіймаючи брови. — Ах, розумію. Це — те ж саме, що й із «суспільством». Що ж, якщо я зможу якось придатися «Часові»…

— Але підкупити нас теж не вдасться, — сказав Вільям.

Він розумів, що жене коня просто на наїжачені списи, але хай йому грець, коли він дозволить себе приручити.

— Підкуп? — спитав Ветерані. — Шановний пане, коли я бачу, на що ви здатні навіть безкоштовно, мені стає ясно, що я б не довірив вам і пенні. Ні, мені нічого вам запропонувати, крім вдячності — хоча її, як добре відомо, в кишеню не покладеш. О, в мене виникла ідея. В суботу у мене невеличкий обід — деякі лідери Гільдій, кілька послів. Усе досить нудно, але, можливо, ви та ваша відважна панна… даруйте — я, звісно ж, говорю про газету — забажали б відвідати?

— Я не… — почав Вільям, але раптом замовк. Такий уже вплив справляє дівочий черевичок, що їздить по вашій нозі.

— Газета вам дуже вдячна, — сказала Сахариса, сяючи.

— Пречудово. В такому разі…

— Щиро кажучи, я таки маю прохання, — сказав Вільям.

Ветерані посміхнувся.

— Звісно. Якщо я можу будь-що зробити для «Ча…»

— Чи йдете ви в суботу на весілля доньки Гаррі Короля?

До тихої радості Вільяма, цього разу Ветерані не відповів, бо не знав, що сказати. Та ось, нахилившись до нього, прошепотів кілька слів Тулумбас.

— Що? — перепитав Патрицій. — Гаррі Король? Ах, так. Новітній носій стародавнього духу, що зробив наше місто тим, чим воно є. Хіба я не так завжди казав, Тулумбасе?

— Достоту так, ваша високосте.

— Безумовно, я прийду. Гадаю, там буде чимало відомих громадян?

Запитання злякано зависло в повітрі.

— Скільки лише можливо, — сказав Вільям.

— Карети, корони, красуні? — поцікавився Ветерані, звертаючись до навершя свого ціпка.

— Скільки завгодно.

— Так. Гадаю, так усе й буде, — сказав Правитель Ветерані, і Вільям зрозумів, що Гаррі Король проведе свою дочку вздовж такого довгого шерега шляхти, що й не складе їй списку — хоча, по щирості, для Гаррі Короля проблемою було б скласти будь-який список… А в пані Король щаслива істерика почнеться вже просто від концентрації снобізму в атмосфері.

— Втім, я, зі свого боку, — сказав Патрицій, — вимушений просити вас не тиснути на командора Ваймза. — Він неголосно кашлянув. — Понад необхідне.

— Я впевнений, ваша високосте, що ми з ним можемо працювати в одній упряжці.

Правитель здійняв брови.

— О ні, я дуже сподіваюсь, що цього не станеться. Люди, запряжені разом — то мета тиранів та деспотів, а вільні люди тягнуть кожне у свій бік. — Він усміхнувся. — Цим і досягається прогрес. Цим, та ще тим, щоб іти в ногу з часом. На все добре.

Він кивнув і полишив будинок.

— Чому всі досі тут? — прикрикнув Вільям, коли чари розпалися.

— Е-е-е… ми досі не знаємо, що нам робити, — з надією сказала пані Тіллі.

— Піти й дізнатись інформацію, котру хтось хотів би бачити в газеті, — сказала Сахариса.

— Плюс інформацію, котру хтось не хотів би бачити в газеті, — додав Вільям.

— І просто цікаву інформацію, — сказала Сахариса.

— На кшталт того дощу з собак, що стався два місяці тому? — спитав пан О’Бісквіт.

— Два місяці тому не було ніякого дощу з собак!!! — вибухнув Вільям.

— Але…

— Одне цуценя — це не дощ! До того ж, воно випало з вікна… Послухайте, ми не зацікавлені в опадах з тварин, загадкових пожежах, громадянах, котрих викрадають чудернацькі літаючі штуки…

— Доки це не трапляється насправді, — додала Сахариса.

— Це зрозуміло, — сказав Вільям. — Але коли ні, то ні. Добре? Новини — це коли відбувається щось незвичайне…

— …і коли відбувається щось звичайне, — сказала Сахариса, помахуючи репортажем із засідання Анк-морпорського Товариства шанувальників кумедних овочів.

— І звичайне, так, — погодився Вільям. — Але здебільшого новини — це те, що хтось не хотів би побачити в газеті…

— Хоча й не завжди, — знову перебила Сахариса.

— Новини — це… — сказав Вільям, і затнувся.

• Предыдущая
• 76/80
• Следующая