Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон - Страница 5
- Предыдущая
- 5/80
- Следующая
Звичайно, він завжди міг би попросити пана Кріпслока робити більше копій. Але це здавалось неправильним. Після того, як старий проводив цілий день за різьбленням слів, просити його про створення десятків копій виглядало так, наче принизити митця до ремісника.
Інша річ — машина. Щодо її приниження можна було не турбуватися. Его у машин, звісно, залізне — проте самі вони неживі.
Власне, це й було тим моментом, з якого неминуче починались проблеми. І вони справді були неминучими. Гноми, схоже, просто не зрозуміли його попереджень про те, якого масштабу ці проблеми можуть досягти.
Карета спинилась перед великим будинком. Відчинились і зачинились двері. Пролунав стукіт в інші двері. Вони теж відчинились і зачинились. Карета поїхала геть.
Одна з кімнат на першому поверсі була так щільно завішана портьєрами та гардинами, що всередину потрапляли лише кілька найтонших промінчиків світла. Аналогічно, назовні потрапляло лише слабке відлуння звуків. Але будь-який сторонній слухач почув би, як раптом урвалося тихе гудіння розмови, а потім із гуркотом впало крісло і одночасно закричали кілька голосів.
— Це він!
— Це якийсь фокус… Так?
— Щоб я пропав!!!
— Якщо це справді він, то ми всі пропали!
Гамір стих. По хвилі хтось дуже спокійно заговорив:
— Добре. Добре. Заберіть його, джентльмени. Потурбуйтесь, щоб у льосі йому було зручно.
Почулись кроки. Відкрилися і закрилися двері.
Сварливий голос сказав:
— Ми могли би просто поміняти…
— Ні, не могли би. Як я розумію, наш гість, на щастя, не вирізняється високим інтелектом.
Цей, перший, голос мав особливу рису. Він лунав так, ніби незгода була не лише неприйнятною, але й неможливою. Його власник явно звик до ситуацій, коли він говорить, а інші слухають.
— Але ж схожий, як викапаний!
— Авжеж. Дивовижно, чи не так? Проте не варто ускладнювати. Ми — охоронці правди, панове. Ми — єдине, що стоїть між містом і забуттям, тож давайте зробимо так, щоб цей єдиний шанс спрацював. Хай би як Ветерані не прагнув зробити людей меншиною в найбільшому людському місті, його насильницька смерть, чесно кажучи, була б… неприємним фактом. Вона могла б спричинити заворушення, а заворушеннями важко керувати. До того ж, як нам усім відомо, є й ті, хто надто переймається збереженням стану речей… Ні, існує третій шлях. Непомітний перехід від одного стану до іншого.
— А що буде з нашим новим другом?
— О, наші помічники відомі як винахідливі люди. Я певен — вони розберуться, що робити з людиною, якій більше не пасує її обличчя…
Почувся сміх.
У Невидній Академії щось було негаразд. Чаклуни дивно метушилися між будівель, раз у раз позираючи на небо.
Справа була, звісно ж, у жабах. Не в тих жабах, що давно вже не падали тут з неба у вигляді «жаб’ячих дощів», а в дуже рідкісних і особливих древесних жабках зі джунглів Хапонії. То були маленькі яскраві радісні створіння, що виробляли чи не найотруйніші токсини в світі. Саме з останньої причини догляд за великими віварієм, де ці створіння радісно проводили свої дні, зазвичай доручали першокурсникам. Вважалось, що, коли хтось із них припускається помилки, марнується не так уже й багато академічних годин.
Зрідка якусь із жабок переміщували з великого віварію до набагато меншої банки, де створіння незабаром ставало просто-таки надзвичайно радісним, а далі швидко засинало й прокидалося у величних і безкраїх джунглях на небесах.
Академія ж отримувала активний інгредієнт, з якого робили пілюлі, які давали Скарбничому, щоб він лишався нормальним. Принаймні, відносно нормальним, бо ж у старій добрій НА все ніколи не було так просто. Об’єктивно Скарбничий був абсолютно ненормальний і постійно галюцинував. Але одного разу його колеги-чаклуни дійшли воістину блискучого осяяння: коли вже він не може не галюцинувати, то достатньо знайти формулу, яка змусила б його галюцинувати, що він цілком нормальний[*].
Це спрацювало. Щоправда, було кілька збоїв — так, одного разу він кілька годин галюцинував, що являє собою книжкову шафу. Але тепер він постійно галюцинував, що являє собою скарбничого, і все було б гаразд, якби не побічний ефект: він також галюцинував, що вміє літати.
Звісно, у безмежжі нашого простору-часу чимало осіб раз у раз набувають необґрунтованої віри у свою здатність ігнорувати гравітацію — зазвичай, після прийому якогось місцевого еквіваленту пілюль із сушеної жабки — але це, як правило, лише дещо додає роботи законам фізики та призводить до пробки на вулиці внизу.
Проте якщо подібна галюцинація навідується до чаклуна, все буває по-іншому.
— Скарбни-и-ичий! Спустіться негайно сюди! — проревів у гучномовець Архіректор Маструм Ридикуль. — Чи ви забули, що я казав про підйом вище рівня стін?!
Скарбничий акуратно знизився в напрямку газону, на якому стояв Архіректор.
— Кликали, пане Архіректоре?
Ридикуль помахав перед ним аркушем паперу.
— Це ж ви казали мені, що робота граверів влітає нам у копієчку?
Скарбничий спробував переключити мозок на більш-менш адекватну швидкість.
— Я?
— Ви сказали, ми підриваємо бюджет. Я точно пам’ятаю.
У коробці передач Скарбничого лихоманково зчепилися кілька зубців.
— А, так-так, дуже слушно, еге ж, саме так, — сказав він. На місце з клацанням стала ще одна шестірня. — Боюся, річні розцінки змінюються непередбачувано. Гільдія граверів…
— Тут один хлоп каже, — Архіректор зиркнув на аркуш, — що може лише за долар зробити нам десяток копій на тисячу слів кожна. Це якесь кидалово?
— Гадаю, гм, що тут просто описка, Архіректоре, — промовив Скарбничий. Він нарешті опанував свій голос достатньо, щоб надати йому м’яко-шовковистих інтонацій, до яких завжди волів удаватися в розмовах із Ридикулем. — Таких грошей не стане навіть на дощечки.
— Тут написано, — Архіректор пошарудів папером, — до восьмого кеглю{3} включно.
Скарбничий на мить втратив контроль над собою.
— Дурня!
— Що?
— Перепрошую, пане Архіректоре. Я маю на увазі, цього не може бути. Навіть якби хтось міг різьбити літери так дрібно, дерево покришилось би після пари відбитків.
— Ви знаєтесь на таких речах, еге ж?
— Ну, мій прадід був гравером, Архіректоре. І, як ви знаєте, рахунки за їхню роботу просто спустошують гаманець. Думаю, я маю певні підстави твердити, що мені вдавалося збивати їхню ціну до…
— Вони запросили вас на свою щорічну вечірку?
— Ну, як великий замовник, Академія, звісно, запрошена на офіційний обід, і я, як відповідальна особа в цій сфері, вважаю своїм природнім обов’язком…
— Кажуть, п'ятнадцять перемін страв.
— …і, звичайно, Академії слід дотримуватись політики дружніх зв’язків з іншими Гіль…
— Не рахуючи горішків та кави.
Скарбничий завагався. Архіректор примудрявся суміщати дубову твердолобість із неймовірною проникливістю.
— Проблема, пане Архіректоре, — ризикнув він, — у тому, що ми завжди категорично відкидали використання набірного шрифту в чаклунстві…
— Та це-бо мені відомо, — перервав його Архіректор. — Але ж щодня є й усякі немагічні штуки, усі ці форми, і анкети, і вхідна документація, і боги знають що. Знаєте, я завжди мріяв про безпаперовий документообіг…
— Авжеж, пане Архіректоре, і саме тому ви постійно ховали документацію в сервантах чи викидали її у вікно по ночах.
— Чистий стіл — ясний розум, — прорік Архіректор. Він тицьнув аркуша в руку Скарбничому. — Сходіть-но туди та з’ясуйте, чи все це варто хоча б ламаного шеляга. Тільки, будь ласка, саме сходіть.
Наступного дня Вільямові знову боліло так, ніби він повернувся до «щурячих нір» на задах «Відра». До того ж, йому було нічого робити, а він не любив почуватися неробою.
- Предыдущая
- 5/80
- Следующая
