Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон - Страница 33

• Предыдущая
• 33/80
• Следующая

— Що?!

— Це обґрунтоване прохання, ваша милосте.

— Ні. По-перше, він досі непритомний. По-друге, він під арештом.

— Невже ви не допускаєте до нього навіть адвоката?

— Я гадаю, хлопче, його високості й без того досить проблем.

— Тоді як щодо Тулумбаса? Він же не під арештом, чи не так?

Ваймз кинув погляд на сержанта Ангву, котра знизала плечима.

— Гаразд. Це не протизаконно, і ми не можемо дозволити, щоб люди думали, що він мертвий, — сказав він.

Знявши з гачків латунно-шкіряну переговірну трубу, він завагався.

— Сержанте, з тією проблемою вже розібралися? — спитав він, не звертаючи на Вільяма уваги.

— Так, командоре. Переговірні труби тепер гарантовано відокремлені від пневмопошти.

— Ви впевнені? Чули, що констебль Гостробік вчора втратив всі зуби?

— Обіцяно, що це більше не повториться, командоре.

— Очевидно, не повториться. У нього ж більше не залишилось зубів. Гаразд… — Ваймз підняв трубку, трохи потримав її на віддалі й заговорив у неї:

— З’єднайте мене з в’язницею, будь ласка.

— Гу-гу-гу?

— Повторіть!

— Гу?

— Це Ваймз!

— Бур-бур-бурурум?

Ваймз поклав трубку на місце й подивився на сержанта Ангву.

— Ремонт ще триває, командоре, — сказала вона. — Труби підгризають щурі.

— Щурі?!

— Боюсь, так.

Ваймз загарчав і повернувся до Вільяма.

— Сержант Ангва проведе вас до в’язниці, — сказав він.

Вільям нарешті опинився по інший бік дверей.

— Ходімо, — сказала сержант.

— Я добре тримався? — спитав Вільям.

— Бачила гірше.

— Даруйте за згадку про капрала Гноббса, але…

— О, про це не хвилюйтесь, — сказала сержант Ангва. — Вашу спостережливість обговорюватиме все управління. Розумієте, пан Ваймз добрий до вас, бо ще не вирішив, що ви собою являєте. Просто будьте обережні, ось і все.

— Зате ви вже вирішили, що я собою являю, авжеж? — сказав Вільям.

— Скажімо так: я не покладаюсь на перше враження. Дивіться під ноги.

Попереду нього вона прослідувала до підземелля. Вільям помітив (йому вистачило розуму не записувати), що внизу їх зустріли двоє Вартових.

— Вибачте, а тут завжди стоїть охорона? Я маю на увазі, камери ж і без того замкнені, чи не так?

— Я чула, у вас працює вампір, — сказала сержант Ангва.

— Отто? Ну, так. Ми не маємо упереджень на цей рахунок…

Сержант не відповіла. Натомість вона відкрила двері головного коридору й гукнула:

— Відвідувач до пацієнтів, Ігорю.

— Адну сікунду, сіржанте.

Кімната була освітлена моторошним мерехтливим синім світлом. На полицях уздовж однієї зі стін шикувались банки. Всередині деяких із них ворушились якісь створіння — дуже дивні створіння. Інші створіння просто плавали за склом. В кутку, на якомусь хитромудрому пристрої з мідних куль та скляних стержнів, шипіли блакитні іскри. Але головним об’єктом, що привернув Вільямову увагу, було величезне око.

Перш ніж він встиг закричати, перед оком з’явилась рука, і те, що він сприйняв був за гігантську зіницю, виявилось найбільшою з бачених ним лінз, що звисала на підвісці з лоба свого носія. Втім, цей факт не надто допоміг Вільямові знову відчути вологу в пересохлому від страху роті.

Одне око було вище за інше. Одне вухо — більше за друге. Обличчя являло собою мішанину швів. Але все це було ніщо в порівнянні зі скуйовдженою зачіскою; засмальцьоване чорне волосся Ігоря було, на манер деяких юних музикантів, начесане наперед, але мало таку довжину, що могло б залишити без ока якого-небудь ні в чому не винного перехожого. Втім, судячи з вигляду робочого місця Ігоря, він потім цілком міг би повернути те око на місце.

На одній з лав кипів акваріум, у нуртуючій воді якого шалено крутились і сновигали туди-сюди картоплини.

— Ігор — співробітник нашого відділення судово-медичної експертизи^{16}, — сказала сержант Ангва. — Ігорю, це пан де Ворд. Він хотів би побачити пацієнтів.

Вільям зауважив швидкий погляд, кинутий Ігорем на сержанта. Та додала:

— Пан Ваймз дозволив.

— Тоді прайдіць сюди, — сказав Ігор, прослизаючи повз Вільяма в коридор. — Приємно зустріць тут відвідувача, пане де Ворде. От пабачите, які в нас камфортні камери. Цільки ключі принесу.

— Чому він так дивно розмовляє? — спитав Вільям, коли Ігор покульгав до шафи з ключами.

— Намагається виглядати сучасним. Ви раніше ніколи не бачили Ігорів?

— Не таких, як цей! У нього два великих пальці на правій руці!

— Він з Убервальду, — сказала сержант. — Ігорі дуже переймаються своїм самовдосконаленням. Зате чудові хірурги. Головне — не ручкайтеся з ними в грозу…

— Ось і ми, — сказав Ігор, кульгаючи назад. — До кого першого?

— Правитель Ветерані? — сказав Вільям.

— Він досі спиць, — сказав Ігор.

— Що, весь цей час?

— Не дивно. Такий удар па галаві…

Сержант Ангва голосно кашлянула.

— Я думав, він упав з коня, — сказав Вільям.

— Ну, так… І дістав удар, кали вдарився аб підлогу, ні сумніваюсь, — сказав Ігор, позирнувши на Ангву.

Він повернув ключа у дверях.

Правитель лежав на вузькому ліжку. Його обличчя було бліде, проте, схоже, він спав цілком мирно.

— Він зовсім не прокидався? — спитав Вільям.

— Ні. Я його перевіряю кожні п’ятнацять хвилин чи десь так. Це трапляєця. Часам тіла проста каже: спаць.

— Я чув, він взагалі майже не спить, — сказав Вільям.

— Мабуць, каристаєця мажливістю, — сказав Ігор, акуратно замикаючи двері.

Він відкрив наступну камеру.

Тулумбас із забинтованою головою сидів на ліжку. Він хлебтав бульйон. Побачивши гостей, він, схоже, злякався і ледь його не пролив.

— Як наші справи? — спитав Ігор настільки життєрадісно, наскільки це було можливим для власника обличчя, сповненого швів.

— Е-е-е, ну, мені значно краще…

Молодий чоловік у непевності переводив погляд з обличчя на обличчя.

— Це пан де Ворд, він хотів би з вами поговорити, — сказала сержант Ангва. — Я поки піду допоможу Ігореві сортувати очні яблука. Чи ще що-небудь.

Коли вона пішла, запала сторожка мовчанка. Тулумбас був із тих людей, чий характер не помітиш неозброєним оком.

— Ви син вельможного де Ворда, авжеж? — сказав Тулумбас. — Ви пишете той новинний листок.

— Так, — сказав Вільям. Скидалось на те, що для інших він завжди буде татковим синочком. — М-м-м. Кажуть, Правитель Ветерані вдарив вас кинджалом.

— Кажуть, — погодився клерк.

— Але ж ви все бачили на власні очі.

— Я постукав у двері, щоб передати йому газету, як він і просив. Його високість відкрив двері, я зайшов до кімнати… І наступне, що я пам’ятаю — як я прокинувся тут, а на мене дивився пан Ігор.

— Напевно, це було для вас шоком, — сказав Вільям, відчувши мимолітний спалах гордості за те, що «Час» відіграв у цій ситуації свою, хай і дуже дотичну, роль.

— Мені сказали, що я довіку не володів би рукою, якби Ігор так добре не вправлявся з голкою, — палко сказав Тулумбас.

— Але у вас і голова забинтована, — сказав Вільям.

— Гадаю, я впав, коли… коли сталось те, що сталось.

О боги, подумав Вільям, та він же розгублений.

— Я глибоко переконаний, що це — якась помилка, — продовжував Тулумбас.

— Його високість був дуже заклопотаний?

— Його високість завжди заклопотаний. Це його робота.

— Вам відомо, що троє осіб чули, як він кричав, що вбив вас?

— Я не можу цього пояснити. Вони, напевно, помилилися.

Відповіді ставали дедалі коротшими й гострішими. Ось-ось, подумав Вільям…

— Чому ви вважаєте… — почав він, і тут його побоювання справдились.

— Здається, я не зобов’язаний відповідати на ваші запитання, — сказав Тулумбас. — Чи зобов’язаний?

— Ні, але…

— Сержанте!!! — заволав Тулумбас.

Почулися швидкі кроки, й двері відчинилися.

— Так? — сказала Ангва.

— Я завершив розмову з цим добродієм, — сказав Тулумбас. — І я стомлений.

• Предыдущая
• 33/80
• Следующая