Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон - Страница 31

• Предыдущая
• 31/80
• Следующая

Вільям здригнувся. У що він їх усіх втягнув?

Та він відчував внутрішній вогонь. Правда існувала, а він ще й досі її не виявив. І тепер він мусив це зробити, бо знав — досить цьому випуску вийти на вулиці міста…

— Креветко!

— Го-го!

— Кря!

Він позирнув на новоприбулих. Безумовно, правда могла приховуватись у найнесподіваніших місцях, і мати найдивовивжніших паладинів.

— Запускайте верстат, — сказав він.

Минула година. Продавці газет уже повернулись по нові примірники. Від гуркоту верстата трусився бляшаний дах. З кожним ударом преса перед Вернигорою підстрибували купки мідних монет.

Вільям вдивився в своє відображення у шматку полірованої латуні. Якимось чином він примудрився весь заляпатись фарбою. Довелось, наскільки це було можливо, зчищати її носовичком.

Ендрюза-Разом-Нас-Багато, як найпритомнішого з усіх, він відправив продавати газети біля Кварталу Псевдополя. Все ж таки мінімум п’ятеро з Разом-Нас-Багато могли вести зв’язну розмову.

У Варті, поза всяким сумнівом, статтю вже прочитали до останньої літери — навіть якщо їм довелося посилати по допомогу для тлумачення довгих слів.

Вільям відчув, що на нього хтось дивиться. Обернувшись, він побачив, як Сахариса швидко нахилилась над своєю роботою. За його спиною почувся чийсь смішок.

Проте там не було нікого, хто звертав би на нього щонайменшу увагу. Там через якусь справу, напевне не варту ламаного шеляга, гаряче сперечались Вернигора, Старий Тхір Рон і Старий Тхір Рон, причому Рон примудрявся здіймати найбільший галас, сперечаючись сам із собою. Гноми старанно працювали довкола верстата. Отто повернувся до своєї проявочної, де знову взявся до якоїсь таємничої роботи.

На Вільяма дивився тільки Ронів пес. Вільям зауважив, що як на собаку той має дуже розумний — і досить неприємний — погляд.

Зо два місяці тому хтось намагався продати Вільямові стару історію про те, що в місті нібито є собака, який вміє говорити. Вже втретє за рік. Вільям пояснив, що це — не більше, ніж байка. Із таким собакою завжди розмовляли які-небудь знайомі знайомих, і ніколи не той, хто переповідав історію…

Собака, що сидів перед Вільямом, теж не був схожий на пса, що от-от заговорить — зате він був дуже схожий на пса, що от-от вилається.

Що ж до подібних історій, то їм, схоже, не було кінця-краю. Дехто клявся всім святим, що в місті інкогніто мешкає давно зниклий нащадок династії Анк. Вільям чітко відчував, що дехто дуже хотів би, щоб так воно й було. Ще одна стара казочка стосувалась перевертня, що нібито працює у Варті. Донедавна Вільям посміявся б із неї, проте останнім часом його став брати сумнів. Зрештою, працював же в «Часі» вампір…

Він втупився в стіну, гризучи кінчик олівця.

— Мені треба зустрітися з командором Ваймзом, — нарешті сказав він. — Це краще, ніж ховатися.

— Нас тут запросили на купу заходів, — подала голос Сахариса, піднімаючи погляд від паперів. — Хоча яке там «запросили»… Леді Селашіль наказала нам відвідати її бал, що відбудеться наступного тижня в четвер, і написати про це щонайменше п’ятсот слів, які ми безумовно дозволимо їй прочитати перед випуском номера.

— Гарна ідея, — гукнув Вернигора через плече. — На балах багато гостей з відомими іменами, а…

— …а газети купують заради імен, — завершив Вільям. — Я знаю. Хочеш піти?

— Я? Але ж мені нічого вдягти! — сказала Сахариса. — Сукня, в якій можна піти на таку подію, обійдеться доларів у сорок. А ми не можемо стільки витратити.

Вільям завагався. Тоді сказав:

— Ти могла б встати?

Вона спалахнула.

— Для чого?

— Мені треба побачити твій розмір… Ну, твої розміри.

Вона піднялась і нервово покрутилась. Від верстата почулось кілька посвистувань і низка непридатних до перекладу коментарів гномською.

— Годиться, — вирішив Вільям. — Давай так: якщо я дістану тобі справді гарну сукню, ти зможеш домовитись із ким-небудь, щоб її трошки розшили? Можливо, треба буде дещо збільшити в… ну, в верхній частині.

— Яку ще сукню? — з підозрою спитала вона.

— Моя сестра має сотні вечірніх суконь, а сама весь час проводить у заміському палаці, — пояснив Вільям. — Останнім часом моя родина до міста не приїздить. Тож я ввечері дам тобі ключі від нашого міського будинку, і ти зможеш вибрати собі щось на власний смак.

— А вона не буде проти?

— Ймовірно, вона просто нічого не помітить. В будь-якому разі, гадаю, вона була б вражена думкою, що сукня може коштувати всього лише сорок доларів. Тож не переймайся.

— Міський будинок? Заміський палац? — повторила Сахариса, демонструючи питому журналістську рису помічати саме ті слова, які співбесідник сподівався зробити якнайнепомітнішими.

— Моя родина заможна, — сказав Вільям. — Я — ні.

Вийшовши на вулицю, він кинув погляд на дах будинку навпроти, де стирчала якась дивна башточка. Придивившись, Вільям помітив на тлі надвечірнього неба силует шпичакуватої голови.

Це була горгулья. Вільям звик бачити їх у місті то тут, то там. Часом одна з них могла непорушно лишатись на місці місяцями. Побачити, як вони пересуваються дахами, можна була вкрай рідко. Але так само рідко їх можна було побачити в районах на кшталт цього. Горгульї полюбляли високі кам’яниці з багатьма ринвами й архітектурними дрібничками, що приваблювали голубів. Навіть горгульям треба щось їсти.

Крім того, далі вулицею щось відбувалося. Біля одного зі старих складів стояло кілька возів, і всередину вже носили якісь решітчасті скрині.

Дорогою через міст до Кварталу Псевдополя Вільям помітив ще кількох горгулій. І кожна з них повертала голову йому вслід.

В черговій частині за столом сидів сержант Щебнь. Він здивовано подивився на Вільяма.

— Шоб мене, ви швидко. Всю дорогу бігом бігли, чи як?

— Про що ви?

— Пан Ваймз послав по вас тільки зо двоє хвилин як, — зловтішно повідомив Щебнь.

Вільям піднявся сходами й постукав у двері, які одразу відкрились.

Командор Ваймз підняв погляд з-за столу. Його очі звузились.

— Ну-ну, ви швидко, — сказав він. — Бігли всю дорогу, авжеж?

— Ні, командоре. Я прийшов, сподіваючись поставити вам кілька питань.

— Як люб’язно з вашого боку, — промовив Ваймз.

В повітрі гостро відчувався настрій останніх митей мирного селища, де жінки ще спокійно перуть, а коти сплять на сонці — але ось-ось поруч прокинеться вулкан, і розпечений попіл поховає сотні душ.

— Отже… — почав Вільям.

— Навіщо ви це зробили? — спитав Ваймз.

Вільямові було видно, що на столі перед командором лежить примірник «Часу». Він навіть бачив заголовки.

— То я спантеличений, еге ж? — сказав Ваймз.

— Якщо ви бажаєте зробити спростування, я з радістю…

— Покладіть той блокнот!

Вільям здивувався. Він мав найдешевшого записника, папір якого був перероблений стільки разів, що його можна було використовувати за рушник. Але ось уже вкотре на цей записник дивилися, ніби на зброю.

— Такі штучки, як із Підступпом, зі мною не пройдуть, — сказав Ваймз.

— В тій статті все правда, командоре, все до останнього слова.

— Не маю жодного сумніву. Дуже на нього схоже.

— Послухайте, командоре, якщо в газеті щось не так, скажіть мені, що.

• Предыдущая
• 31/80
• Следующая