Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон - Страница 15
- Предыдущая
- 15/80
- Следующая
І завжди напоготові.
Коли-небудь, думав пан Шпилька, настане час нового покоління. Тих, хто вирішуватиме проблеми зовсім по-іншому, тих, чий рух не сповільнюватимуть кайдани традицій. Людей без гальм. Наприклад, пан Тюльпан жоднісіньких гальм не мав однозначно.
— Агов, подивись на оце-о! — сказав розгальмований Тюльпан, відкриваючи чергову картину. — Підписано Гоглі, але це, мля, підробка. Подивись-но, як отут падає світло! А листя оцього дерева? Якщо це написав Гоглі, то хіба що ногою. Може, мля, якийсь із його учнів…
Доки вони знайомилися з містом, пан Тюльпан, з чиїх кишень сипалися пральний порошок та собачі таблетки від глистів, провів пана Шпильку через усі міські мистецькі галереї. Пан Тюльпан наполіг на цьому. І це справді дало чимало нової інформації — головним чином, музейним співробітникам.
Пан Тюльпан мав на мистецтво ту саму чуйку, якої не мав на наркотики. Раз у раз чхаючи від надмірних доз глазурі та спльовуючи розчином порошку від грибка, він велично вступав до приватних галерей і налитими кров’ю очима зневажливо озирав мініатюри зі слонової кістки, котрі виставляли перед ним знервовані продавці.
Пан Шпилька з мовчазним захватом спостерігав, як його колега довго й розлого говорить про відмінності між підробкою слонової кістки старим методом, за допомогою справжніх кісток, і новою, мля, фішкою, для якої гноми використовують гас, крейду та, мля, духів Накль.
Пан Тюльпан нахилявся до гобеленів, видавав цілу промову щодо способів гаптування, заливався слізьми перед килимом з візерунком «полів і лісів», і тут-таки доводив, що найцінніший екземпляр галереї — гобелен зі Сто Лату тринадцятого сторіччя — не може, мля, мати більше сотні років, бо бачите ось тут пурпурову нитку? А в ті часи цієї фарби, мля, не знали й близько! І… що це? Агатійський горщик для бальзамування з династії П’гі Су? Та це може бути хіба що нічний горщик, братане — ти подивись на цю, мля, емаль!
Це приголомшувало, і пан Шпилька бував настільки зачарований, що заледве не пропускав нагоди потай сунути до кишені дві-три найцінніші статуетки. Хоча насправді він і раніше знав про ставлення пана Тюльпана до мистецтва. Коли їм, бувало, доводилося спалити чиє-небудь обійстя, пан Тюльпан завжди спочатку переконувався, що з приміщень винесено всі дійсно цінні мистецькі твори — навіть якщо через це доводилось гаяти час на прив’язування мешканців до ліжок. Десь під шкірою, вкритою рубцями від завданих самому собі ударів, десь у самісінькій глибині бурхливого озера люті він переховував душу істинного поціновувача з непомильним відчуттям краси. Лишалося тільки дивуватися, як ця душа опинилась у тілі людини, здатної вводити в вени сіль для ванни.
Великі двері на протилежному кінці кімнати розчахнулися, відкривши темний отвір.
— Пане Тюльпане? — сказав пан Шпилька.
Пан Тюльпан з жалем відірвався від пильного вивчення столу, який міг бути зроблений Тапассі й мав надзвичайну інкрустацію з десятками шпонок найрідкіснішої, мля, форми.
— Га?
— Час знову зустрітися з босами, — сказав пан Шпилька.
Вільям саме готувався назавжди залишити свій кабінет, коли хтось постукав у його двері.
Він обережно прочинив їх, але поштовх ззовні розчинив їх повністю.
— Ти зовсім, зовсім невдячна людина!
Не дуже приємно, коли вас так називають, особливо якщо це робить юна панна.
Тон, яким вона вимовляла слово «невдячний», у вустах пана Тюльпана вимагав би чогось міцнішого за «мля».
Раніше Вільям зазвичай бачив Сахарису Кріпслок, коли вона поралася в маленькій майстерні свого дідуся. Вільям ніколи не звертав на неї особливої уваги. Вона не була надто привабливою, але й непривабливою не була теж. Вона була просто дівчиною у фартуху, що десь на задньому плані займалася такими шляхетними справами, як стирання пилу чи поливання квітів. Коли він нарешті сформував про неї певну думку, ця думка звелася до того, що Сахариса була жертвою неправильного розуміння шляхетності. Вона помилково вважала, що дотримання етикету дорівнює благородному походженню. Вона плутала манери з манірністю.
Тепер він міг роздивитись її значно краще, головним чином завдяки тому, що вона підійшла до нього майже впритул. З проникливістю, притаманною людям за мить до смерті, він зрозумів, що насправді вона вродлива — але згідно з еталоном краси кількасотрічної давності.
Еталони краси змінюються з часом. Очі Сахариси двісті років тому змусили б художника Караваті проковтнути пензля; три сторіччя тому скульптор Мове, побачивши її підборіддя, упустив би різця собі на ногу; тисячу років тому ефебські поети погодилися б, що тільки заради її носика варто зібрати військовий похід мінімум на півсотні кораблів. І ще вона мала чудові середньовічні вушка.
Зате її руки були цілком сучасні, й однією з них вона дала Вільямові міцного ляпаса.
— Ці двадцять доларів на місяць — це майже все, що ми мали!
— Вибач?
— Нехай він працює не дуже швидко, але колись він був одним із кращих граверів міста!
— Так… Але ж… Я… — Вільям раптом відчув спалах провини перед паном Кріпслоком.
— А ти взяв і позбавив нас заробітку!
— Але я не хотів! Просто гноми… Просто так сталося!
— Тепер ти працюєш на них?
— Ну… З ними, — сказав Вільям.
— А ми, значить, мусимо голодувати?
Сахариса важко дихала. При цьому ставало помітно, що вона мала достатньо й інших принад, котрі не виходять з моди й цінуються в будь-якому столітті. Ясно було, що вона думає, ніби строгі старовинні сукні приховують цей факт. Це була помилкова думка.
— Слухай, я повинен бути поруч із ними, — сказав Вільям, старанно відводячи погляд. — Я маю на увазі, з гномами. Правитель Ветерані на цей рахунок висловився дуже чітко. І взагалі, все дуже ускладнилось…
— Гільдія граверів буде розлючена, ти це розумієш? — урвала вона.
— Е-е-е, авжеж, — раптова ідея сяйнула Вільямові чи не яскравіше, ніж ті іскри, що посипалися з його очей після ляпаса. — Слухай… А ти не хочеш виступити з цього приводу, е-е-е, офіційною особою? Тобто щось на кшталт: «Ми розлючені», — заявляє представник… представниця Гільдії граверів»?
— Навіщо? — підозріло спитала вона.
— Я просто у відчаї через те, що мені нічого розмістити в наступному випуску, — у відчаї сказав Вільям. — Ти не могла б мені допомагати? Я дам тобі… окей, двадцять пенсів за замітку, а заміток мені треба щонайменше п’ять на день.
Вона відкрила рота для відсічі, але мозок уже зробив підрахунок.
— Долар на день? — перепитала вона.
— Навіть більше, якщо замітки будуть довгі й цікаві, — палко промовив Вільям.
— Для отого твого новинного листа?
— Так.
— Долар?
— Так.
Вона з недовірою зміряла його поглядом.
— Ти ж не можеш цього собі дозволити, хіба ні? Я думала, ти сам заробляєш тільки тридцять на місяць. Ти казав дідусеві.
— Дещо змінилося. Хоча, правду кажучи, я ще й сам не до кінця розумію, в який бік.
Вона продовжувала з сумнівом дивитись на нього, але природний для мешканців Анк-Морпорку інтерес до отримання, хай у далекій перспективі, певної суми грошей явно перемагав.
— Ну, я дійсно іноді чую про різні події, — почала вона. — А писати про це… Що ж, гадаю, це пристойна робота для дівчини? Писати — це ж щось культурне.
— Е-е-е… Так, щось на кшталт.
— Я не хотіла б займатися чим-небудь… непристойним.
— О, я певен — це цілком пристойно.
— І Гільдія не повинна бути проти, авжеж? Зрештою, ти робиш це не перший рік…
— Слухай, я — це інша справа, — сказав Вільям. — Якщо Гільдія буде проти, їм доведеться мати справу з Патрицієм.
— Що ж… Добре… Якщо ти певен, що це прийнятна робота для молодої дівчини…
— Тоді приходь завтра до друкарні, — сказав Вільям. — Гадаю, нам треба випустити наступного новинного листа вже за пару днів.
Це була бальна зала, усе ще вбрана в червоне та золото, але більшою частиною занурена в напівтемряву, в якій привидами височіли загорнуті в савани канделябри. Вогники кількох свічок у центрі зали тьмяно відбивались у настінних дзеркалах; колись, можливо, ті дзеркала непогано підсилювали освітлення, але з роками їх повкривали незрозумілі плями, і відображення свічок здавалися слабкими спалахами глибоководних організмів, видними через хащі водоростей.
- Предыдущая
- 15/80
- Следующая
