Робінзон Крузо - Дефо Даниэль - Страница 49
- Предыдущая
- 49/73
- Следующая
— Білі люди стали нам брати, — тобто, наскільки я зрозумів його, вони замирилися з ними, і додав: — Наші їдять людей, коли війна, — тобто тільки військовополонених із ворожих племен.
Минуло чимало часу після цієї розмови. Якось ясного дня, зійшовши на вершину горба в східній частині острова, звідки, як відомо читачеві, я багато років тому побачив американський материк, П’ятниця довго вдивлявся в далечину в тому напрямі і раптом почав скакати, танцювати й кликати мене до себе, бо я був досить далеко від нього. Я підійшов і спитав, у чому справа.
— О радість! О щастя! — вигукнув він. — Он там, дивись, звідси видно… моя земля, мій народ!
На його обличчі з’явився вираз незвичайної радості: очі іскрились, він був пойнятий нестримним поривом, — здавалось, він так би й полинув До рідного краю. Це спостереження навіяло мені думки, завдяки яким я почав ставитись до свого слуги з меншим довір’ям. Я був певен, що при першій нагоді П’ятниця вернеться на батьківщину і забуде там не тільки свою нову віру, але й усе, чим він мені зобов’язаний; може, навіть зрадить мене задля своїх одноплемінників, приведе їх сотню чи дві на мій острів; вони уб’ють мене і з’їдять, і він бенкетуватиме разом з ними так само весело, як раніше, коли вони приїздили сюди святкувати свої перемоги над дикунами із ворожих племен.
Але, гадаючи так, я був дуже несправедливий до чесного хлопця, про що згодом дуже шкодував. А проте моя підозра щодня зростала; так минуло кілька тижнів. Я став трохи обачнішим і обходився з П’ятницею не так приязно, як досі. Але, повторюю, я глибоко помилявся: у цього чесного, лагідного хлопця й на думці не було нічого поганого; він додержувався найкращих правил християнської моралі, як виявилося згодом на моє велике задоволення.
Підозріваючи П’ятницю у лихих намірах, я, природно, вдавався до всіляких хитрощів, щодня розпитуючи його в надії, що він прохопиться якимсь необережним словом, але він говорив так щиро й простодушно, що мені нічим було підкріпити своє підозріння. Я, нарешті, заспокоївся і знову почав повністю довіряти моєму товаришеві. А він навіть не помітив тимчасової зміни в моєму до нього ставленні, і це ще більше підтверджувало його щирість.
Одного разу, коли ми з П’ятницею знову піднялися на той самий горбок (тільки цього дня над морем стояв туман і материка не було видно), я спитав його:
— То як, П’ятнице, хотів би ти вернутись на батьківщину, до свого народу?
— Хотів би, — відповів він, — я був би дуже радий вернутись до свого народу.
— Що ж ти робив би там? — вів я далі. — Знову зробився б дикуном і став би, як раніше, їсти людське м’ясо?
Його обличчя набрало зосередженого виразу, він похитав головою і відповів:
— Ні, ні. П’ятниця сказав би там їм усім: живіть добре, моліться богу, їжте хліб, козлятину, молоко, не їжте людського м’яса.
— А якщо ти їм це скажеш, вони не вб’ють тебе?
Він глянув на мене так само спокійно і відповів:
— Ні, не вб’ють. Вони любитимуть учитись добра (вони будуть раді, навчитись добра, хотів він сказати), — і додав: — Вони багато чого навчились від бородатих людей, що приїхали човном.
Тоді я знову спитав, чи хотів би він вернутись додому. П’ятниця посміхнувся й відповів, що не зміг би пропливти так багато.
Я сказав, що зроблю йому човен; він відповів, що охоче поїде, коли я поїду з ним.
— Як же я поїду? — спитав я. — Вони ж мене з’їдять!
— Ні, ні, не з’їдять, — промовив він палко, — я зроблю так, що не з’їдять, я зроблю так, що вони тебе дуже любити.
Мій чесний П’ятниця хотів цим сказати, що розповість своїм землякам, як я побив його ворогів та врятував йому життя, і що ва це вони полюблять мене. Після цього він своєю покрученою мовою розповів, як ласкаво поставились вони до сімнадцяти білих бородатих людей, занесених туди лихою пригодою.
З того часу, признаюсь, мені вроїлась у голову думка спробувати переправитись на материк і розшукати там бородатих людей, про яких говорив П’ятниця. Безперечно, це були іспанці або португальці, і я був певен, що, коли мені пощастить приєднатись до них, ми спільно знайдемо спосіб добратись до якоїсь цивілізованої країни, тим часом як перебуваючи тут, на острові, за сорок миль від материка, я не мав жодної надії на порятунок. Отже, через кілька днів я знову завів з П’ятницею ту саму розмову. Я сказав, що дам йому човен, щоб він міг повернутись на батьківщину, і повів його на протилежний кінець острова, де стояв мій фрегат. Вичерпавши з нього воду (для більшої безпеки я затопив його), я підвів його до берега, показав П’ятниці, і ми сіли в нього.
Виявилось, що П’ятниця чудовий весляр; човен ішов у нього, мабуть, так само легко і швидко, як і в мене. Коли ми відійшли від берега, я сказав йому:
— Ну що ж, П’ятнице, поїдемо до твоїх земляків?
Він здивовано глянув на мене: очевидно, човен здавався йому надто малим для такої далекої подорожі. Тоді я сказав йому, що в мене є трохи більший човен, і другого дня повів його на те місце, де стояв мій перший човен, якого я не міг спустити на воду. П’ятниці він здався дог сить великим. Але від часу збудування цього човна минуло двадцять два чи двадцять три роки; весь цей час човен стояв просто неба, його пекло сонце й мочили дощі, тому він весь розсохся й прогнив. П’ятниця сказав, що такий човен цілком придатний, на нього можна буде навантажити досить харчів, хліба та питва.
Коротше кажучи, моє рішення поїхати на материк разом з П’ятницею настільки зміцнилось, що я запропонував йому збудувати такий самий човен, яким він зможе поїхати додому. Він не відповів ні слова, але став дуже похмурим та сумним. Коли я спитав, що з ним, він сказав:
— За що ти сердитий на П’ятницю? Що я зробив?
— З чого ти взяв, що я сердитий на тебе? — спитав я. — Я зовсім не сердитий.
— Не сердитий! Не сердитий! — пробурчав він кілька’ разів. — А навіщо випроваджувати П’ятницю додому?
— Та ти ж сам казав, що тобі хочеться додому, — відказав я.
Авжеж, хочеться, — відповів він, — але тільки щоб обидва. П’ятниця не поїде без господаря.
Одно слово, він і слухати не хотів, щоб покинути мене.
— Гаразд, П’ятнице, я поїду, — вів я далі. — Але що я там робитиму?
Він жваво обернувся до мене:
— Ти багато робити, добре робити: навчати дикі люди бути добрі, розумні, сумирні; говорити їм про бога, щоб молились йому; жити нове життя.
— Де, там, мій друже! — зітхнув я. — Ти сам не знаєш, що говориш. Адже я й сам неук.
— Неправда! — скрикнув він. — Мене навчав добра, їх будеш навчати.
— Ні, ні, П’ятнице, — відповів я, — їдь без мене, а я залишусь тут і житиму, як жив досі.
Він знову засмутився; потім раптом схопив сокиру, яку звичайно носив, і простяг її мені.
— Що мені з нею робити? — спитав я.
— Ти взяти й убити П’ятницю, — відповів він.
— Для чого ж мені тебе вбивати?
— А чому женеш геть П’ятницю? — напосівся він на мене. — Убий П’ятницю, не я«ени його геть.
Він був щиро засмучений; я помітив на його очах сльози. Його прихильність до мене була така очевидна, нщ я тоді ж сказав йому і потім часто повторював, що, поки він сам хоче жити зі мною, я ніколи не прожену його.
Отже, я остаточно впевнився, що П’ятниця відданий мені навіки, що вернутись на батьківщину його спонукає лише гаряча любов до своїх одноплемінників і надія, що я навчу їх добра. Але, не переоцінюючи своєї спромоги, я не мав ніякого наміру братись до такої відповідальної справи, як освіта дикунів. Проте моє бажання визволитись анітрохи від цього не поменшало. Особливо посилилось моє нетерпіння після розмови з П’ятницею, коли я дізнався, що сімнадцять бородатих людей живуть так близько від мене. Не відкладаючи справи надалі, я почав шукати разом з П’ятницею підходяще товсте дерево, з якого можна було б зробити велику пірогу або човен, щоб пуститись на ньому в путь. На острові росло стільки будівельного лісу, що з нього можна було б збудувати цілий флот — не те що пірог чи човнів, а й добрих великих суден. Та, щоб уникнути помилки, допущеної під час будування першого човна, я вважав за найпотрібніше знайти дерево якомога ближче до берега. Тоді нам не дуже важко буде спустити човен на воду.
- Предыдущая
- 49/73
- Следующая
