Народні Думи - Автор неизвестен - Страница 12

• Предыдущая
• 12/32
• Следующая

Низенько голову склонив,

Та жалібно квилить-проквнляє;

Та на* святеє небо,

На Чорноє море, .

Іспильна поглядає,

ХЦо на святому небі,

На Чорному морі негаразд починає:

На святому, небі,усі звізди потьмарило,

Половина місяця у тьму уступило;

На Чорному морі, негаразд починає:

Ізо дна моря сильно хвиля вставає,

Судна козацькі молодецькі на три часті розбиває. Першу часть одбивало —

У тихий Дунай заношало;

Другую часть одбивало —

У землю Грабськую На каторгу турецьку заношало;

Третю часть одбивало —

Да на Чорному морі затопляло.

То-то же при тій часті два братики рідненькі.

Як голубоньки сивенькі,

То вони потопали,

Порятунку собі нівідкіля не мали.

Да вони один до одного припливали,

Словами промовляли.

Гірко ридали —

Прощенія домагали,

Перед господом милосердним гріхи свої сповідали. Ой между ними третій чужий-чужениця, Бездольний, безродний і безпомощний, потопає, Порятунку собі нівідкіль не має.

То він до їх припливає,

Словами промовляє,

Гірко сльозами ридає,—

Прощенія домагає,

Перед господом милосердним Гріхи свої сповідає.

То ті брати промовлять словами.

Обіллються гірко сльозами: «Се ж то нас, браття, не сильна морська хвиля затопляє, Се-то отцева молитва і материна Нас видимо карає:

Що як ми у охотне військо виряджалися,

То од отця, од матки прощенія не приймали,

Да старую матусю ми од себе а й стременами одпихали; То тоже ми собі превелику гордость мали:

Старшого брата у себе за брата не мали,

Сестру середульшу марно зневажали,

Близькому сусіді хліба і солі ізбавляли;

То же ми собі превелику гордость мали:

Проти божих церков їжджали,

Шличків із голов не здіймали,

На своє лице хреста не клали,

Милосердного творця на поміч не призивали,

Да по улицях кіньми вигравали,

Да проти себе нікого не стрічали,

Діток малих кіньми розбивали,

Кров християнську на сиру землю проливали!

Ей, коли б то нас, браття, могла

отцева і матчина молитва відсіля визволяти, То нехай же б ми могли вже знати.

Як отцеву і матчину молитву штити-поважати,

І старшого брата за рідного батька мати,

Сестру середульшую штити-поважати,

Близького сусіду у себе за рідного брата мати!»

То як стали словами промовляти,

Отцеву і матчину молитву споминати,—

Став господь милосердний їм помагати,

Стало Чорне море утихати;

Та так-то утихало,

Ніби не гуляло.

То стали ті два брати к берегу припливати,

Стали за білий камінь рученьками брати Да на край виходжати,

На край веселий,

Между мир хрещений,

У города християнськії,

Та до отця, до матки в гості прибувати.

То тоже отець-мати навпроти синів виходжали,

Синів питали:

«Ой сини, пани-молодці!

Чи добре вам у дорозі починало?»

«Добре, отець і мати, нам було на Чорному морі гуляти;

Тільки недобре було, отець і мати, Чужому-чужениці на Чорному морі потопати: йому прощенія ні од кого прийняти І на чужині порятунку дати!»

Да услиши, господи, у просьбах, у молитвах Люду царському,

Народу християнському І усім головам слухающим На многая літа,

До конця віка!

ВТЕЧА ТРЬОХ БРАТІВ 13 ГОРОДА АЗОВА,

З ТУРЕЦЬКОЇ НЕВОЛІ

Ой у святую неділеньку рано-пораненьку Не синії тумани уставали,

Не буйнії вітри повівали,

Не чорнії хмари наступали,

Не дрібнії дощі накрапали,

Когда три брати із города Азова,

З турецької-бусурменської Великої неволі утікали.

Два ли то брата кінних,

А найменший — піший-піхотинець,

За кінними братами уганяє,

За стремена хапає,

По білому камінню, по сирому корінню Свої козацькі-молодецькі ноги собиває, Кров’ю сліди заливає,

Піском рани засипає,

Между коні убігає,

За стремена хватає,

До братів словами рече-промовляє: «Братія мої рідненькі,

Як соколи ясненькі!

Станьте ви, братія, підождіте,

Свої козацькії-молодецькії коні припиніте І мене, пішого-піхотинця,

Между себе возьміте,

Хоч мало-немного, версту місця, підвезіте, У християнськії городи підвезіте,

А ні — ви мені, браття,

У чистому полі по своїй добрій волі З пліч головоньку здійміте,

Козацьке моє молодецьке Тіло в сиру землю поховайте,

Звіру-птиці на поталу не давайте». Середульший брат добре дбає,

До найстаршого брата словами промовляє: «Брате мій рідненький,

Як соколе ясненький!

Станьмо ми, брате, надождімо,

Свої козацькії-молодецькії коні припинімо, Брата свого найменшого,

Пішого-піхотинця, надождімо,

Хоч мало-немного,

Версту місця підвезімо,

У християнськії города підвезімо.

Лучче не ми йому, брате, у чистому полі У своїй добрій волі З пліч головоньку здіймімо,

Козацькеє його молодецькеє Тіло в землю сиру поховаймо,

Звіру-птиці на поталу не подаваймо,.

Що моє ли серце не осмілиться,

Война моя рука не зніметься,

Булатная шабля не йме сікти-рубати.

Лучче було, брате,

У турецькій-бусурменській неволі Усім трьом помирати,

Чим нам свого брата, пішого-піхотинця,

У великій неволі покидати».

Найстарший брат худо дбає,

З плеча нагайкою крає,

Своєму братові рече-промовляє:

«Що як будемо ми, брате,

Свого брата найменшого, пішого-піхотинця, Ждати-ожидати,

Козацькії-молодецькії коні обіждати,

Буде за нами великая неволя,

Сильна погоня ганяти,

Будуть нас у полон, у гіршу неволю завертати, Будуть наше тіло на три часті Сікти-рубати;

То нум же ми, браття, тікати.

Лучче нашому брату найменшому, Пішому-піхотинцю, у турецькій неволі Самому помирати,

А ми ли будем, брате, тікати,

Безпечно лісами та байраками гуляти,

З клену-древа верхи ламати,

Своєму братові найменшому, пішому-піхотинцю,

На прикмету покидати».

їхали ли ті брати не день, не два,

Не три й не чотири,

Стали ті брати до лісів, до байраків доїжджати, Став середульший брат З клену-древа верхи ламати,

Своєму братові найменшому,

Пішому-піхотинцю,

На путі-дорозі покидати.

Став найменший брат доходжати,

Гірко плакать і ридати,

Дрібні сльози проливати,

Своїх братів споминати:

«Невже ж моїх братів на світі немає?

Невже ж за ними турецька-бусурменська Сильна погоня ганяла,

У плін, у гіршу неволю завертала, їхні тіла на три часті сікла-рубала?»

Стали ті брати за ліса, за байраки виїжджати, Стали вони до тихих вод доїжджати. Середульший брат добре дбає,

До тих вод доїжджає,

До свого брата словами промовляє:

«Брате мій рідненький, як соколе ясненький!

Що тут же, брате, трави зелені І води холодні,

Станьмо ми, брате, надождімо,

Свої козацькі-молодецькі коні припинімо.

Свого ли брата найменшого,

Пішого-піхотинця,

Хоч мало-немного підождімо,

Версту міста підвезімо;

Або не ми ли йому, брате, у чистому полі,

По своїй добрій волі,

З пліч, головоньку здіймімо,

Козацьке його молодецьке тіло У сиру землю поховаймо,

Звіру-птиці на поталу не подаваймо»,

«Моє серце не осмілиться,

Война моя рука не здійметься,

Булатная шабля не йме сікти-рубати,

Лучче нашому брату найменшому, Пішому-піхотинцю,

У турецькій неволі самому помирати».

Стали ті два брати за ліса, за байраки виїжджати, Стали вони у вольнії степи виїжджати,

У вольнії степи виїжджати,

Нічого у себе не мати.

Середульший брат добре дбає,

На собі єдиний дорогий синій каптан має,

Та й той обриває,

Своєму братові, пішому-піхотинцеві,

На путі-дорозі покидає.

Став найменший брат За ліса, за байраки виходжати,

• Предыдущая
• 12/32
• Следующая