Операція-відповідь - Ардаматский Василий Иванович - Страница 29

• Предыдущая
• 29/40
• Следующая

Те, що Радянська країна хотіла повернути на батьківшину своїх громадян, які потрапили на чужину, було цілком закономірно. Чому ж тоді західні держави вирішили перешкодити цьому? Саме тієї осені, коли розгорталися події нашої повісті, американський головнокомандуючий у Німеччині генерал Клей на одній з своїх численних прес-конференцій заявив, що органи західної окупаційної влади не збираються забороняти діяльність антирадянських організацій серед переміщених росіян. На прохання французького кореспондента більш докладно висвітлити це питання генерал роздратовано відповів, що він не хоче втручатися в приватні справи росіян.

Стара пісенька!.. Майже те саме сказав для преси про Суботіна й інший американський генерал. Він теж, бачите, не зобов’язаний знати, чим займається російський офіцер, який перейшов на Захід…

Хауссон очолив школу по підготовці агентури для засилання в Східну Німеччину і Радянський Союз. Звичайно, це було пониження. Тому майор ще з більшою старанністю взявся до роботи, сподіваючись своїм сумлінням заслужити прощення гріхів і якнайшвидше повернутися до значніших справ.

Школа розташувалась у старовинному замку за п’ятдесят кілометрів од Мюнхена. З усіх боків замок обступили дерева парку, і в будинку було завжди похмуро.

Майор Хауссон займав кімнату в башті. З її вікон відкривалася картина затишної осінньої рівнини.

Курсантів розмістили на першому поверсі. Це були найрізноманітніші люди віком від двадцяти до тридцяти років. Школа мала два відділення: німецьке і російське. Всі дев’ять курсантів німецького відділення були уродженцями Східної Німеччини, які з тих або інших причин після війни опинились у Західній зоні. На російському відділенні навчалося близько двадцяти чоловік. Усі вони були з так званих «переміщених осіб».

Давши собі слово бути тепер обережнішим, Хауссон вирішив як слід перевірити склад курсантів. Спочатку він викликав до себе німців. До нього з’явились дев’ять хлопців, одягнених за останньою американською модою. Всі вони трималися нахабно і самовпевнено.

Хауссон почав з’ясовувати, хто вони такі. Наче на підбір, усі курсанти були людьми випадковими і не викликали особливого довір’я. Один працював офіціантом у Мюнхені, став співучасником пограбування французького комерсанта, чудом уникнув суду, переховувався, потім потрапив до школи. Другий за професією шофер. Збив машиною людину, сидів у тюрмі. Звідти його взяли до школи. Третій працював складачем у друкарні, брав участь у випуску нелегального порнографічного журналу. За вироком суду мав два роки відбути у тюрмі. Потрапив до школи. І так далі, і все в такому ж дусі. Хауссон взагалі ставився до німців з презирством, називав їх «нацією виконавців». «Ну, що ж, — думав він, вдивляючись в обличчя курсантів, які сиділи перед ним, — ці теж що-небудь зможуть виконати. Вся справа в тому, щоб наказ був якнайсуворіший, а оплата найвищою».

Потім майор Хауссон познайомився з курсантами російського відділення. Ці справили на нього краще враження, хоч їхні біографії теж були дуже схожі одна на одну.

І що майже вразило його: біографії в них були набагато гірші, ніж у німців. Але в кожній було те, що давало надію, — озлобленість людини з покаліченою долею.

Майорові Хауссону здавалося, що цих хлопців можна захопити перспективою таємничої авантюрної діяльності. Особливо йому подобався Гарасим Барков, тридцятирічний чоловік, у зовнішності якого були дивовижні контрасти. Геркулес, а ручки маленькі, жіночі, випещені. Дівоче, чисте, ніжне обличчя, а на ньому — темно-сірі, немигаючі очі з матовим сірим блиском, очі вбивці. Під час війни працював у гестапо на Донбасі. Потім утік у Німеччину.

Познайомившись з курсантами, Хауссон почав викликати до себе викладачів. Усі вони виявились добрими знавцями своєї справи, але зовсім не уявляли особливостей тієї країни (мова йде про Росію), куди мали потрапити їхні вихованці. В цьому вони повністю покладались на самих курсантів, забуваючи, що ті вже дуже давно не були на батьківщині.

Викладач, який навчав курсантів шифрувальній справі, чоловік із зовнішністю старомодного художника, сказав Хауссону:

— Я готував людей для Франції. Я знав: що б не сталося, Франція є Франція. Я сам бував там, і все, що треба про неї знати, знаю. Але Росія… — Він розчесав п’ятірнею своє довге волосся, яке звисало на вуха, і додав: — Справжній сфінкс! Гірше, ніж Китай. Між іншим, — додав він, — щодо Східної Німеччини, ми про неї теж багато чого не знаємо.

Хауссон розумів, що шифрувальник має рацію. Саме це і є, мабуть, основною хибою в роботі дорученої йому школи. Але якщо він змушений відбувати тут покарання за берлінський промах, то повинен зробити школу зразковою.

Нема нічого дивного в тому, що Хауссон згадав про Суботіна.

Так, його можна і слід використати в школі. Треба тільки ще деякий час постежити за ним, чи не змінив він своїх поглядів, приголомшений тим, що сталося на прес-конференції?

Журналісти, галасуючи і штовхаючись, залишили зал. Суботіна і Кованькова вивели через двері на сцені. 1, нарешті, настала хвилина, коли Посельська опинилась у залі сама. Що робити? Наташа пройшла на сцену, але двері там були зачинені. Тиша, яка запанувала після неймовірного гамору, лякала. Наташа швидко вийшла із залу. У фойє — жодної душі… В готелі портьє, передаючи Наташі ключі, сказав:

— За вами борг, фрейлейн.

— Невже мій номер не оплачено? — здивувалася Наташа.

— На жаль! — Портьє розвів руками і багатозначно посміхнувся.

— Добре. Я зараз же піду в міняльну контору, одержу марки «Б» і заплачу…

Наташа вийшла з готелю і мало не зіткнулась з чоловіком, який усі ці дні ходив за нею слідом. Він посторонився і, трохи піднявши капелюха, пробурмотів пробачення. Але за Наташею не пішов.

Обмінявши марки, Наташа повернулась до готелю. На порозі її засліпив спалах фоторепортерської лампи. Всі, хто був у вестибюлі, проводжали її зацікавленими поглядами. Наташа все зрозуміла: мабуть, поки вона ходила, радіо вже розтрубило про прес-конференцію. Портьє, одержуючи від неї гроші, сказав, усміхаючись:

— Ви зробили прекрасну рекламу нашому готелю.

Чоловік, з яким Посельська зіткнулась біля входу, сидів у кріслі в глибині вестибюля і поглядав на неї з незрозумілою посмішкою. До стойки портьє підійшов і став поруч з Наташею якийсь літній, пом’ятий чоловік.

— Прошу пробачення. Кілька запитань для газети.

— Я втомилась… — Наташа хотіла піти, але кореспондент заступив їй дорогу.

— Тільки два запитання. На попередній прес-конференції вас відрекомендували як наречену російського офіцера. Де він тепер?

— Не знаю.

— Чудово. І ще одне питання: чи розраховуєте ви стати дружиною того офіцера і коли?

— Це наша особиста справа. — Наташа безцеремонно відштовхнула кореспондента і швидко збігла сходами.

У номері прибирала літня німкеня. Побачивши хазяйку кімнати, вона вимкнула пилосос і з відвертим презирством глянула на Посельську.

— Ви справді німкеня? — раптом із злістю спитала вона.

— Так, німкеня, — втомлено відповіла Наташа, вішаючи на плічка пальто.

— Як вам тільки не соромно займатися такими справами!

— Якими саме?

— Брудними — ось якими! — прибиральниця сердито висмикнула штепсель пилососа. — Що поганого вам зробили росіяни?.. Знищили зграю Гітлера? Так? — Жінка дивилась на Посельську з обуренням і гнівом.

Наташа в цей час гарячково обмірковувала, як поводитись у такій несподіваній ситуації.

— Я порадила б вам, — твердо сказала вона, — не сунути свого носа куди не слід. Забирайтесь геть!

Грюкаючи пилососом, прибиральниця вийшла з номера. Наташа зітхнула: «Я зробила правильно. Це могло бути і провокацією… Але що ж все-таки з Суботі-ним? Чи знайшов він можливість повідомити про себе? Як діяти мені самій?.. Ясно поки що одне: треба якийсь час перечекати».

Минуло ще три дні. Від Суботіна не було ніяких вістей. Перестали цікавитися Наташею і люди Хауссона. Вже тричі під час зустрічей із зв’язковими Посельська умовленим кодом передавала одне й те саме: «Нічого нового. Становище Суботіна невідоме…»

• Предыдущая
• 29/40
• Следующая