Операція-відповідь - Ардаматский Василий Иванович - Страница 19

• Предыдущая
• 19/40
• Следующая

— Вони можуть наздогнати.

— А тоді можна і в поліцію.

— Стережіться, Ані, в них дуже довгі руки! Якщо ви справді вирішите втекти від них, зробіть це обережно, не викликаючи в них бодай найменшої підозри. А то в них є один букініст, який миттю відправить вас на той світ.

— Гельмутштрасе, чотири? — швидко спитала Наташа.

Арнольд відсахнувся. В очах його з’явився жах.

— Ви знаєте?

— Якось Зігмунд призначив мені зустріч у цього букініста, — недбало пояснила Наташа. — Такий собі маленький чоловічок і зовсім не страшний — скоріше смішний.

— Професіональний убивця, ось хто цей букініст! — Арнольд, помовчавши, сказав: — Ви чули, нещодавно було викрадено російського офіцера? Цю справу організував букініст.

— Звідки це вам відомо?

— Якщо хочете знати все, — Арнольд хапнув повітря, наче перед стрибком у воду, — вони й мене зробили співучасником цієї брудної справи. Так, так, Ані! Тільки, повірте, я нічого не знав доти, доки все це не відбулося на моїх очах. Вони втягли мене в це діло, щоб збити з пантелику одну німецьку дівчину, з якою я був знайомий.

— Ну і що ж? — недбало спитала Наташа.

— Вам цього мало? — розсердився Арнольд. — Я вам… задля вас… тому що люблю вас… я розповідаю все… А ви… — Арнольд раптом втупився в Наташу округленими очима. — Здається, я справжнісінький ідіот, — поспішно промовив він. — Ви, мабуть, з ними заодно? Так? Ну що ж…

— Не кажіть дурниць, Арнольд! Велике вам спасибі за все. Я втечу від цих бандитів, даю вам слово!

— Але я благаю вас про одне… — На лобі в Арнольда виступили краплинки поту. — Не робіть нічого, не порадившись зі мною. Пам’ятайте, я ваш найвірніший друг, я для вас зробив те, чого не зробив би ні для кого в світі. Невже ви цього не бачите?

— Бачу.

Арнольд рвучко схопив Наташину руку і поцілував її.

Наташа встала.

— А тепер мені пора додому. Батько, напевно, вже хвилюється.

Рената не знала, що сталося з її сестрою насправді, їй сказали тільки, що стан здоров’я сестри різко погіршав, і тому до неї в палату тимчасово не можна заходити.

Рената щоранку приходила в лікарню і чула одне й те саме:

— Ніяких змін немає, ваша сестра, як і раніше, почуває себе погано.

А насправді сталося от що…

Німецьким товаришам з місцевого управління безпеки не важко було встановити, що сестра Ренати Целлер цілком здорова. Викриття мнимої хвороби було проведено хитро і так, щоб люди, зв’язані з нею, не запідозріли, що хтось догадується про справжню причину дивного захворювання Аліси Целлер.

Місцевий відділ охорони здоров’я одержав листа від медсестри, в якому вона звертала увагу на безгосподарське використання приміщення лікарні. Серед інших фактів вона наводила й такий, що в окремій палаті лежить, мабуть, близька знайома головного лікаря, хоч за станом здоров’я ця хвора могла б перебувати в загальній палаті.

Для розслідування заяви відділ охорони здоров’я створив спеціальну комісію. Якось вранці комісія несподівано з’явилась у лікарні, почала оглядати палати й опитувати хворих. Комісія приступила до роботи близько десятої години ранку, а о пів на дванадцяту головний лікар зник. Він зумів піти з лікарні, не помічений працівниками німецької держбезпеки.

За півгодини консиліум лікарів установив симуляцію хворої Аліси Целлер, і вона прямо з лікарні була перевезена в місцеве управління держбезпеки. Аліса Целлер розуміла, що її справа провалилася, але, мабуть, ще сподівалася на щось, бо відмовилася відповідати на запитання. Вже три дні працівники держбезпеки марно добивалися від неї зізнання. Аліса Целлер затято мовчала. Очевидно, вона хотіла виграти час для того, щоб її співучасники встигли допомогти їй або хоча б зникнути. Тому за квартирою Аліси Целлер і її сестри Ренати було встановлено пильний нагляд.

А Рената, нічого не підозрюючи, щоранку приходила в лікарню, потім поверталася додому, на квартиру сестри.

В цей день погода зранку була погана. Низько над самими будинками клубочилися брудні рвані хмари. На кілька секунд несподівано проглядало сонце, а потім знову місто надовго оповивали похмурі сутінки, і сипав, сипав дрібний мокрий сніг.

Піднявши комір пальта, Рената йшла з лікарні додому.

«Що це з сестрою?» — занепокоєно думала вона. Останнім часом Рената все частіше згадувала дивне запитання слідчого, яке явно свідчило про його сумнів у тому, що Аліса хвора. Справді дивно. Хвороба в Аліси тяжка, а виглядає сестра добре. І чому, нарешті, головний лікар виявляв до неї і Ренати таку посилену увагу, таке піклування про них? Якось під час відвідин, коли Рената розмовляла з сестрою віч-на-віч, Аліса висловила припущення, що головний лікар закоханий у неї. Але Рената чомусь не повірила цьому. Просто не повірила, і край, хоч сестрі нічого й не сказала.

Думки про сестру одразу ж викликали в Ренати тривожну згадку про пережите за останній час. про головне і найстрашніше, що сталося тоді увечері в Берліні, біля Варшавського моста. А все почалося з того, що до неї прибув чоловік з листом від Аліси. Отже, Аліса теж знала, що їхній батько живий. Але чому в такому разі, коли Рената якось уже тут, у лікарні, спитала в неї про це, сестра раптом рознервувала і, пославшись на сердечний приступ, ухилилася від прямої відповіді? Нарешті, чому Аліса згодом жодного разу не згадала про це?..

Рената підійшла до перехрестя, де вона звичайно переходила вулицю, щоб зайти в бакалейну крамницю. Дівчина вже так звикла до цього одноманітного маршруту, що цілком машинально зійшла з тротуару на асфальт. Усе, що відбулося в наступну мить, було схоже на кошмарний сон.

Рената почула зліва наростаючий гул мотора. Вона озирнулася. Прямо на неї з величезною швидкістю мчала низенька чорна машина, а друга, велика темно-зелена, наздоганяла цю чорну… Чиясь сильна рука схопила Ренату за плече і відкинула назад, до стіни будинку. Дівчина впала. Обидві машини промчали понад самісінькою бровкою тротуару. Велика зелена почала обганяти чорну і притискувати її до краю вулиці. Чорна машина правими колесами вже зачіпала бровку тротуару і в ту ж мить врізалася в чавунну тумбу. Машину відкинуло на тротуар, і вона перевернулася. Несамовито завищали гальма, зупинилася і зелена машина, проскочивши трохи далі…

З дверей перекинутої машини, мов з люка, видерся високий плечистий чоловік у короткій чорній куртці. Він звівся на ноги, похитнувся і раптом з несподіваною спритністю стрибнув на тротуар і зник у воротах… Чоловіки, що вискочили з зеленої машини — їх було четверо, з пістолетами в руках підбігли до перекинутої машини. Один з них погнався за чоловіком, який зник у воротах…

Усе це сталося за кілька секунд. Рената Целлер навіть не встигла ще підвестися. Біля неї стояв юнак, котрий, як і вона, стежив за всім, що відбувалося. Але от він нахилився до Ренати.

— Вас не зачепило?

— Ні.

— Виходить, вчасно я вас підхопив. Давайте руку, вставайте.

Покупець був надзвичайно нудним і в’їдливим. Букініст ніяк не міг зрозуміти, що, кінець кінцем, хоче цей пан з пісним, як у священика, обличчям.

— Покажіть мені що-небудь з історії.

— Будь ласка, от вам історія, ціла купа історії.

З півгодини покупець порпався у цій купі, ялозив кожну книжку, а потім з’ясувалося, що йому потрібна всього-на-всього історія музики.

— Чудово! От вам книги з історії музики.

Виявляється, йому потрібні ще й історичні романи, в яких описано життя великих музикантів, скажімо Бетховена або Моцарта, а найкраще Вагнера.

— Цього, вибачте, немає, — товстунові починав уриватися терпець.

Він стояв, спершись ліктем на стелажі, склавши руки на кругленькому животі, і з ненавистю позирав на покупця, що короткозоро нюхав книги. Але як тільки покупець відводив од очей книгу, на круглому рожевому обличчі букініста вмить з’являлася люб’язна посмішка.

— А ви не можете прийняти замовлення на такі книги? — скрипучим голосом спитав покупець.

• Предыдущая
• 19/40
• Следующая