Операція-відповідь - Ардаматский Василий Иванович - Страница 13

• Предыдущая
• 13/40
• Следующая

— Ще під час тренування, — розповідала вона, — я помітила, що він чекає мене і явно нервує. Коли я вилізла з басейну, Альма Гуц зробила мені похапцем кілька зауважень і, озирнувшись, сказала, що сьогодні ввечері я повинна зустрітися з Зігмундом Лісовським. Вона назвала годину і місце зустрічі. Я відповіла, що в цей час буду зайнята. Альма Гуц помітно знітилась, а потім дуже суворо і багатозначно сказала: «Анно, ти повинна з ним зустрітись. Це побачення не любовне, але для тебе може мати дуже велике значення. Розумієш?» Я удала, що зважую, як мені бути, а потім сказала, що постараюся. У вестибюлі я побачила Арнольда. Він чекав мене. На вулиці він опитав, куди я йду. Я відповіла: в інститут. Шокман пішов мене проводжати. Цілий квартал ми йшли мовчки, потім він спитав, чи можемо ми зустрітися ввечері… Я відповіла, що не можу. Шокман якось чудно засміявся і сказав «Розумію… Зустріч з королем батерфляя Лісовським!» — «Хоч би й так», — відповіла я. Арнольд помовчав і раптом промовив: «Анно, ви мені страшенно подобаєтесь, і тому я скажу вам: обережніше з Лісовським. Крім батерфляя, він може вам дати старт на такі справи, де недовго і в’язи собі скрутити. Я попросила його говорити ясніше і підохотила зауваженням, що не поважаю чоловіків, які з-за ревнощів обмовляють навіть своїх мнимих суперників. Шокман довго мовчав, а біля інститутського під’їзду, коли я з ним почала прощатися, сказав: «Анно, я повідомив вам те, що вважав за потрібне, і більше не скажу ні слова». В мене все… — Закінчивши розповідати, Посельська не зводила очей з полковника. Але марною була надія вгадати, що він думає про її справи…

У кімнаті кілька хвилин панувала тиша. Чути було тільки, як Сьомін розминав цигарку.

— Почнемо з матеріалу Ричагова, — порушив нарешті мовчанку Сьомін. — Добре, що він зустрівся з Хауссоном. Цінно те, що встановлено маршрути поїздок майора по місту, оскільки ми маємо підстави думати, що Хауссон займається лейтенантом Кованьковим. Стало відомо, наприклад, що Хауссон щодня їздить не тільки в зону «Ігрек», але й ще за однією адресою, про яку ми раніше не знали. Це дуже важливо. Подумайте, Ричагов, як точніше розвідати цю адресу. З Стіссеном більше зустрічатися не треба, і в клуб преси не ходіть. Стіссен зробив для вас усе, що міг, і нехай надалі займається своїм безнадійним бізнесом без нашої участі…

Полковник струсив у попільничку тютюн, що висипався, і взяв нову цигарку.

— Головне зараз — якомога швидше знайти шлях, який приведе нас до мети, і відмовитись од усього, що відводить од неї. У цьому розумінні повчальна невдача комерційної афери Суботіна. Теоретично ми могли, звичайно, розраховувати на те, що серед американських офіцерів, які займаються спекуляцією, знайдеться корисний для нас екземпляр. Але не так просто його знайти. Перший риночний знайомий Суботіна явно був дрібнотою, і, певне, дрібну торгівлю з ним ми налагодили б, але без користі для нашої справи. А от Купер — це птах зовсім іншого польоту. Радянськими грошима там цікавляться вже не комерсанти. Ви, Суботін, зробили добре. Купер, очевидно, повірив, що ви спекулянт, і тільки, але він усе-таки чомусь вирішив, що ви особа ненадійна. І справа тут була в гарантії не стільки матеріальній, скільки політичній.

— Може, мені треба було підпустити політики? — спитав Суботін.

— Підпустити? — Повіки полковника ворухнулися, і він невдоволено глянув на Суботіна. — Вважати їх дурнями — найнебезпечніша для нас помилка.

— Геніїв серед них я поки що не бачив, — буркнув Суботін.

— Але й ви не геній! — сердито сказав полковник. — Звичайно, вони помилки робили й роблять, — помовчавши, вів далі полковник, — але зауважу: все менше. На помилках вони теж учаться. Не треба про це забувати. Ще рік тому Купер стрімголов кинувся б в аферу, а зараз — вибачайте. Спробував би, наприклад, Ричагов запропонувати Хауссону операцію з годинниками — і в ту ж мить вилетів би за двері. Ми маємо справу з противником недурним, досвідченим, який добре розуміє недоліки своїх людей. Ось чому все те, що дається легко, завжди має бути для нас підозрілим. А послухати Посельську, так можна подумати, що вона завтра принесе нам ключ від будинку, в якому заховано Кованькова. Не поспішайте, товаришко Посельська! Ще раз — не поспішайте! Може, випадково ви і натрапили на людей, які об’єктивно можуть нас зацікавити, але не мають ніякого відношення до викрадення Кованькова. І може статися, що ви все віддалятиметеся од мети, яка стоїть перед оперативною групою. Крім того, що Рената Целлер тренувалася в групі Альми Гуц, у нас немає ніяких інших даних. Факт співучасті самої Ренати у викраденні все ще не встановлено. Отже, головне для вас, товариші Посельська і Суботін, наблизитися до мети. Один з вас повинен негайно виїхати у Франкфурт-на-Одері і зв’язатися там з німецькими товаришами. Треба організувати спостереження за Ренатою Целлер і з’ясувати вірогідність версії про причину її від’їзду з Берліна.

У Франкфурт Суботін поїхав не сам. У вагоні напроти нього сидів капітан Радчук, який помітно нервував. його попросили теж поїхати, бо тільки він один серед співробітників Кованькова знав Ренату Целлер. У Франкфурті він мав, якщо буде потрібно, допомогти Суботіну познайомитися з Ренатою.

Одного незатишного осіннього ранку під гучні склепіння франкфуртського вокзалу з поїзда зійшло пасажирів десять. Разом з ними, намагаючись не привертати до себе уваги, вийшли Радчук з Суботіним.

Лікарню, в якій лежала сестра Ренати, вони знайшли швидко. Суботін пішов у місцеве управління державної безпеки, а Радчук чекав на нього в маленькому кафе проти лікарні. Крім Радчука, в кафе відвідувачів не було. Дві дівчини-офіціантки в кутку за прилавком щебетали про щось своє. Вони насторожено поглядали на похмурого юнака, що сидів за чашкою непочатого кофе.

Радчук неуважно спостерігав крізь вікно життя вулиці. І небо, і вулиця були заштриховані сірою імлою дрібного дощу. Коли проходив трамвай, чутливий дзвінок на дверях кафе тихенько деренчав.

«Невже Рената Целлер — ворог?» — багато разів запитував себе Радчук. Вірити в це не хотілося. Тим часом усе, що розповів йому Суботін, було більш ніж підозріле.

Дзвінок дзвякнув гучно і рішуче. В кафе зайшла дівчина в дощовику. Вона відкинула на спину капюшон… Радчук завмер. Це була Рената Целлер. Назустріч їй з-за прилавка вибігла офіціантка.

— Здрастуйте! А ми думали, ви сьогодні вже не прийдете. Вирішили, що ваша сестра одужала, — весело щебетала офіціантка. — Ви ж завжди заходите рівно о дев’ятій… Як здоров’я сестри? Ви візьмете як завжди?

— Так-так, — нетерпляче відповіла Рената. — Термос кофе і три свіжі булочки. Сестрі дуже подобаються ваші булочки.

— Можете почекати п’ять хвилин?.. Буде готове свіже кофе. Сядьте.

Рената поклала сумку на прилавок і сіла за столик.

Радчук не знав, що йому робити. Суботін, як на зло, ніби крізь землю провалився.

Рената подивилась у люстерко, попудрила ніс, потім глянула на свій годинник і перевела погляд на великий електричний годинник, який висів біля входу. Радчук бачив усе це краєчком ока. Потім вона окинула кафе невидющим поглядом. Раптом очі її розширились, і дівчина зробила мимовільний рух, ніби хотіла тікати. Вона побачила і впізнала Радчука. Метушливо застебнувши гудзики, дівчина підвелася і повільно підійшла до Радчука.

— Здрастуйте. Я не помилилась?

— Ні, ви не помилились, — неприязно відповів Радчук. Він не вмів приховувати свої почуття.

— Здрастуйте, капітане.

Радчук мовчав і, не підводячись, впритул, зло дивився на Ренату.

Обличчя її помітно зблідло; незграбно, боком вона знову сіла на стілець.

— Я знаю, що ви думаєте, — тихо сказала Рената і після довгої паузи додала: — Але ви не знаєте… нічого не знаєте.

Радчук мовчав.

У цю мить задзеленчав дзвоник, і в кафе ввійшов Суботін. Він швидко підійшов до столу.

— Це Рената Целлер, — голосно сказав Радчук. На обличчі Суботіна не здригнувся жоден мускул.

• Предыдущая
• 13/40
• Следующая