Легенди та міфи стародавньої Греції - Кун Николай Альбертович - Страница 9
- Предыдущая
- 9/76
- Следующая
Але хто не шанує золотосяйної Афродіти, хто відкидає дари її, хто повстає проти їі влади, того нещадно карає богиня кохання. Так покарала вона сина річкового бога Кефіса і німфи Лавріони, прекрасного, але холодного гордого Нарцісса. Нікого не любив він, крім самого себе, лише себе вважав гідним любові.
Одного разу, коли він заблудився в густому лісі під час полювання, побачила його німфа Ехо. Німфа не могла сама заговорити з Нарціссом. На ній тяжіла кара богині Гери: мовчати повинна була німфа Ехо, а відповідати на запитання вона могла лише повторюючи їх останні слова. 3 захопленням дивилась Ехо на стрункого красеня юнака, схована від нього лісовою гущавиною. Нарцісс оглянувся навколо, не знаючи, куди йому йти, і голосно крикнув:
- Гей, хто тут?
- Тут! - почулась відповідь Ехо.
- Іди сюди! - крикнув Нарцісс.
- Сюди! - відповіла Ехо.
3 подивом оглядається прекрасний Нарцісс на всі боки. Нікого немає. Здивований цим, він голосно вигукнув:
- Сюди, швидше до мене!
I радісно відгукнулась Ехо:
- До мене!
Простягаючи руки, поспішає до Нарцісса німфа з лісу, але гнівно відштовхнув її прекрасний юнак. Пішов він поспішно від німфи і сховався у темному лісі.
Сховалась у лісовій непрохідній гущавині і знехтувана німфа. Вона страждає з кохання до Нарцісса, нікому не показується, і тільки сумно відгукується на кожний поклик нещасна Ехо.
А Нарцісс лишився, як і раніше, гордим, самозакоханим. Він відкидав кохання всіх. Багатьох німф зробила нещасними його гордість. I якось одна із знехтуваних ним німф вигукнула:
- Покохай же і ти, Нарціссе! I хай не відповідає тобі на твою любов людина, яку ти покохаєш!
Здійснилося побажання німфи. Розгнівалась богиня кохання Афродіта на те, що Нарцісс відхиляє її дари, і покарала його. Одного разу навесні під час полювання Нарцісс підійшов до струмка і захотів напитися холодної води. Ще ні разу не торкалися вод цього струмка ні пастух, ні гірські кози, ні разу не падала в струмок зламана гілка, навіть вітер не заносив у струмок пелюстків пишних квітів. Вода його була чиста і прозора. Як у дзеркалі, відбивалося в ній все навколо: і кущі, що розрослися на березі, і стрункі кипариси, і блакитне небо. Нагнувся Нарцісс до струмка, спершись руками на камінь, що виступав з води, і віддзеркалився в струмку весь, в усій своїй красі. Отут-то і спіткала його кара Афродіти. 3 подивом дивиться він на своє відображення у воді, і сильне кохання опановує його. Повними любові очима дивиться він на своє відображення у воді, він манить його, кличе, простягає до нього руки. Нахиляється Нарцісс до дзеркала вод, щоб поцілувати своє відображення, але цілує тільки холодну, прозору воду струмка. Все забув Нарцісс; він не йде від струмка; не відриваючись, милується самим собою. Він не їсть, не п’є, не спить. Нарешті, повний відчаю, вигукує Нарцісс, простягаючи руки до свого відображення:
- Ох, хто страждав такжорстоко! Нас розділяють не гори, не моря, а тільки смужка води, і все ж не можемо ми бути з тобою разом. Вийди ж із струмка!
Замислився Нарцісс, дивлячись на своє відображення у воді. Раптом жахлива думка прийшла йому в голову, і тихо шепоче він своєму відображенню, нахиляючись до самої води:
- О горе! Я боюсь, чи не покохав я самого себе! Адже ти - я сам! Я люблю самого
себе. Я почуваю, що небагато лишилося мені жити. Ледве розцвівши, зів'яну я і зійду в похмуре царство тіней. Смерть не лякає мене; смерть принесе кінець мукам кохання.
Залишають сили Нарцісса, блідне він і почуває вже наближення смерті, але все ж не може відірватися від свого відображення. Плаче Нарцісс. Падають його сльози в прозорі води струмка. По дзеркальній поверхні води пішли кола, і зникло прекрасне відображення. 3 жахом вигукнув Нарцісс:
- О, де ти? Вернись! Залишся! He покидай мене, адже це жорстоко. О, дай хоч подивитися на тебе!
Але ось знову спокійна вода, знову з'явилося відображення, знову, не відриваючись, дивиться на нього Нарцісс. Тане він, мов роса на квітах у промінні гарячого сонця. Бачить і нещасна німфа Ехо, як страждає Нарцісс. Вона, як і раніше, любить його; страждання Нарцісса болем стискають її серце.
- О горе! - вигукує Нарцісс.
- Горе! - відповідає Ехо.
Нарешті змученим слабнучим голосом скрикнув Нарцісс, дивлячись на своє відображення:
- Прощай!
I ще тихше, ледве чутно, пролунала відповідь німфи Ехо:
- Прощай!
Схилилась голова Нарцісса на зелену прибережну траву, і темрява смерті вкрила його очі. Вмер Нарцісс. Плакали в лісі молоді німфи, і плакала Ехо. Приготували німфи юному Нарціссові могилу, але коли прийшли по його тіло, то не знайшли його. На тому місці, де схилилась на траву голова Нарцісса, виросла біла запашна квітка - квітка смерті; нарцисом називають її.
Адоніс
Викладено за поемою Овідія "Метаморфози"
Але богиня кохання, яка так покарала Нарцісса, знала й сама муки кохання, і їй довелося оплакувати любимого нею Адоніса. Вона любила сина царя Кіпру, Адоніса. Ніхто з смертних не був рівний йому красою, він був навіть кращий від богів-олімпійців. Забула для нього Афродіта і Патмос, і квітучу Кіферу. Адоніс був їй миліший навіть від світлого Олімпу Весь час проводила вона з юним Адонісом. 3 ним полювала вона в горах і лісах Кіпру подібно до діви Артеміди. Забула Афродіта про свої золоті оздоби, про свою красу. Під пекучим промінням і в негоду полювала вона на зайців, лякливих оленів і сарн, уникаючи полювання на грізних левів і вепрів. I Адоніса просила вона уникати небезпек полювання на левів, ведмедів і вепрів, щоб не трапилося з ним нещастя. Рідко покидала богиня царського сина, а покидаючи його, кожного разу благала пам’ятати про її прохання.
Одного разу, коли не було Афродіти, собаки Адоніса під час полювання натрапили на слід величезного вепра. Вони підняли звіра і з лютим гавканням погнали його. Адоніс радів такій багатій здобичі; він не передчував, що це його останнє полювання. Все ближче гавкіт собак, ось уже промайнув величезний кабан серед кущів. Адоніс уже готується протнути розлюченого кабана своїм списом, як раптом кинувся на нього кабан і своїми величезними іклами на смерть поранив улюбленця Афродіти. Вмер Адоніс від страшної рани.
Коли Афродіта дізналася про смерть Адоніса, то, повна невимовного горя, сама пішла вона в гори Кіпру шукати тіло коханого юнака. По стрімких гірських кручах, серед похмурих ущелин, по краях глибоких прірв ішла Афродіта. Гостре каміння і колючки терну поранили ніжні ноги богині. Краплі її крові падали на землю, лишаючи слід усюди, де проходила богиня. Нарешті знайшла Афродіта тіло Адоніса. Гірко плакала вона над рано загиблим прекрасним юнаком. Щоб завжди зберігалася пам’ять про нього, звеліла богиня вирости з крові Адоніса ніжному анемону. А там, де падали з поранених ніг богині краплі крові, виросли пишні троянди, ясно-червоні, мов кров Афродіти. Зглянувся Зевс-громовержець на горе богині кохання. Звелів він братові своєму Аїду і дужині його Персефоні відпускати щороку Адоніса на землю зі смутного царства тіней померлих. 3 того часу півроку залишається Адоніс у царстві Аїда, а півроку живе на землі з богинею Афродітою. Вся природа радіє, коли повертається на землю до ясного проміння сонця юний, прекрасний улюбленець золотосяйної Афродіти Адоніс.
Ерот
Прекрасна Афродіта панує над світом. У неї, як і в Зевса-громовержця, є посланець; через нього виконує вона свою волю. Цей посланець Афродіти - син її Ерот, веселий, жвавий, пустотливий, підступний, а часом і жорстокий хлопчик. Ерот носиться на своїх блискучих золотих крилах над землями і морями, швидкий і легкий, як подув вітерця. В руках його маленький золотий лук, за плечима - сагайдак із стрілами. Ніхто не захищений від цих золотих стріл. Без промаху влучає в ціль Ерот, він як стрілець не поступається навіть перед самим стріловержцем золоточубим Аполлоном. Коли влучає в ціль Ерот, очі його світяться радістю, він з тріумфом закидає свою кучеряву голівку і голосно сміється. Стріли Ерота несуть з собою радість і щастя, але часто приносять вони страждання, муки кохання і навіть загибель. Самому золоточубому Аполлонові, самому хмарогонцеві Зевсу немало страждань завдали ці стріли.
- Предыдущая
- 9/76
- Следующая
