Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич - Страница 46

• Предыдущая
• 46/93
• Следующая

У Пауля була якась патологічна потреба когось мучити, дубасити. Нерідко на аппелях розлючений Бандит тараном врізався в колону вишикуваних в’язнів і нівечив своїми кулаками-довбешками десятки людей. У таку мить він ставав схожий на розлюченого бугая, що зірвався з ланцюга.

Сам Пауль вважав себе людиною інтелектуальною, творчою, він навіть зверхньо поглядав на «тупоголових есесівців». Якось, захопившись «творчою роботою», Пауль сконструював портативну розбірну шибеницю з дюралевих трубок. Винахід сподобався гестапо. Громіздка, неоковирна німецька шибениця гітлерівських часів не йшла в жодне порівняння з винаходом Пауля, який спрощував і здешевлював процедуру страти. Переваги нової шибениці були очевидні, і деякий час її творець служив роз'їзним катом. Він гастролював по всій Німеччині разом зі своєю розбірною шибеницею, наче циркач зі своїм реквізитом.

Траплялося, деякі кати відмовлялися страчувати жінок. Пауль був катом універсальним: не кліпнувши оком, міг повісити кого завгодно — чоловіка, жінку, дитину, навіть рідну матір. Сам розповідав, що іноді йому дозволяли гвалтувати жінок, засуджених до страти.

Серед есесівців Пауль вважався своєю людиною. Вони щиро співчували йому: через татуїровку для нього була закрита дорога у війська СС. Історію цієї татуїровки в таборі знали всі.

На початку тридцятих років один досить здібний німецький художник відкрив у Берліні власну художню майстерню й салон. Та невдовзі збанкрутував, спився і потрапив до в’язниці, а звідти в концтабір поблизу Гамбурга. Там він зайнявся татуюванням в’язнів, і слід віддати йому належне, робив це артистично.

Дізнавшись про здібного татуювальника, начальник табору вирішив зробити на ньому бізнес. Він дозволив художникові відкрити «майстерню», забезпечив його потрібним матеріалом і клієнтурою, а левову частку прибутку забирав собі. В «майстерню» плавом попливли моряки й портові вантажники, які вважали, що кожна порядна людина повинна прикрасити своє тіло художньою татуїровкою.

До цього ж табору за вбивство потрапив і Пауль. Злигавшись із зграєю картярів і злодюг, він одного разу догрався до того, що програв своє життя. Йому мали відрубати голову. Плачучи, Пауль благав помилувати його. Він погоджувався стати рабом картярів. Пауля помилували, а щоб він пам’ятав про своє рабське становище, вирішили розмалювати все його тіло порнографічною татуїровкою. Кілька тижнів художник працював з натхненням, перевіряючи на Бандитовій шкірі свої здібності й нестримну фантазію. Робота вдалася на славу, і Пауль став ходячою виставкою порнографічного мистецтва. На всьому його тілі не залишилося й цятки нерозмальованої шкіри. Чого там тільки не було!..

Коли Пауля привезли в Освенцім і повели на таврування, есесівці розгубилися, не знаючи, де ж виколоти йому освенцімський номер. Лагерфюрер дозволив Паулю, як виняток, бути без номера. Обмежилися тим, що на куртку нашили цифру 21. Пауль пишався тим, що він ветеран Освенціму, бо прибув сюди з першою партією в’язнів ще в 1940 році.

Тривалий час він був об’єктом паломництва есесівців, які приходили в блок з єдиною метою: подивитися на унікальну татуїровку. Оскільки потік «екскурсантів» не зменшувався, Паулю для зручності дозволили в блоці та біля нього ходити в самих трусах, за винятком вечірнього і ранкового аппелів, коли він одягався, щоб по формі віддати рапорт Ауфмейєру.

Навіть у такому пеклі, як Освенцім, Пауль жив розкошуючи. У нього було не менше десятка піплів[35]. Вони робили йому масаж, манікюр, педікюр і завивку волосся. Спеціальними опахалами із страусового пір’я піплі одганяли від Пауля мух, коли він відпочивав, і невтомно обмахували його в спеку. Йому ніколи не бракувало ні вишуканої їжі, ні добірних коньяків та вин. Іноді він розчулювався, і, блаженно закотивши очі, слухав музику, або ж сам грав на подарованій йому Ауфмейєром губній гармошці.

Таким був наш блоковий Пауль, вишуканий садист і катюга.

Блокфюрер дуже цінував його. Він часто-густо дозволяв собі випивати з Бандитом прямо в блоці, навіть ходив із ним у будинок розпусти, спеціально створений для есесівської охорони та «передових» гефтлінгів типу

Пауля. «Клієнтів» у цьому закладі обслуговували німецькі повії і молоді єврейки. Заклад містився на другому поверсі двадцять четвертого блока, розташованого неподалік від центральної брами Аусшвітцу поряд із адміністративними будівлями.

Освенцімський будинок розпусти було відкрито офіційно за наказом головного коменданта всіх освенцімських таборів Рудольфа Гесса в перший день різдва 1943 року. Першими його відвідувачами були есесівці. Саме в такий спосіб вони відзначили велике релігійне свято. Святкування почалося урочистою церемонією — святковим обідом. На обіді з промовою виступив Рудольф Гесс, котрий вважав себе «зразковим християнином». Привітавши своїх підлеглих із святим різдвом, він пообіцяв їм вічне панування на завойованих землях, закликав нещадно розправлятися з ворогами націонал-соціалізму, бути вірними фюреру і його ідеям. По обіді Гесс власноручно роздав есесівцям талони на відвідання будинку розпусти.

Привілеєм відвідувати цей «культурний заклад», крім есесівців, користувалися і «передовики виробництва», «зразкові гефтлінги», «активісти» з числа німців. Здебільшого це були капо, старости, штубові та інші есесівські лакузи з зелених. Комендант табору видавав блокфюрерам спеціальні талони для розподілу їх серед вищезгаданих «передовиків», котрих есесівський унтер-офіцер щовечора збирав на центральному аппельплаці й організовано вів до чистокровних арійок, запакованих в Освенцім за проституцію. «Візитерів» з Біркенау привозили машиною.

Так начальство розпалювало у зелених ниці інстинкти, підохочуючи їх заслужити право на відвідування будинку розпусти. А заслужити це право, звісно, можна було тільки холуйством, жорстоким поводженням з підлеглими. За один такий талон «передовик» ладен був замордувати на догоду есесівцям десятки в’язнів. Попервах у будинку розпусти «працювало» півсотні чистокровних німкень, але згодом заклад розширили і повій стало кількасот. Добре, що охочих потрапити на «роботу» в цей заклад завжди було більш ніж досить. Між повіями, звезеними в Освенцім з усієї Німеччини, точилася справжня боротьба за право «працювати» в будинку розпусти. І недаремно. Річ у тому, що «працівниці» закладу жили розкішно, порівняно з іншими в'язнями-жінками. Начальство табору постачало їх білизною, парфумами, їжею досхочу, спиртними напоями, добротним одягом. А щоб красуні не втрачали в умовах табору своєї вроди, їх водили навіть на прогулянки в лісок, що був поблизу. Там вони могли подихати свіжим повітрям, позагоряти, покупатися. Нікого не соромлячись, красуні роздягалися біля ставків, і в чому мати народила ніжилися на травичці, або походжали лісом, наче якісь міфічні істоти — веселі, життєрадісні, задоволені життям. Їх не бентежила освенцімська дійсність, не хвилювали людські страждання. В’язні табору, особливо жінки, ненавиділи їх так само, як і своїх мучителів есесівців.

Якщо котрась із «працівниць» закладу вагітніла, її негайно відправляли в газову камеру або ж у розпорядження есесівського лікаря Менгеле, який у десятому блоці робив свої бузувірські досліди над живими людьми. Коли жінка не помирала після дослідів, її все одно посилали в розпорядження Молла, тобто в крематорій. Характерно, що про такий кінець знали всі, та це не зупиняло проституток, і вони всіма засобами домагалися «роботи по спеціальності». Комендантові жіночого табору Гесслеру доводилося відхиляти численні пропозиції, бо, як уже говорилося, охочих потрапити «на роботу» в будинок розпусти завжди було більше ніж треба.

Згодом для «роти красунь», що безперервно прибували з Німеччини, довелося відвести цілий блок у секторі В-16. Туди частенько заходив сам Гесслер. Одразу ж на прийом до нього вишиковувалася велика черга. Щоб відібрати потрібний «асортимент», Гесслер у присутності кількох есесівців влаштовував своєрідний «конкурс красунь», під час якого повії дефілювали перед «жюрі» цього незвичайного конкурсу в «натуральному» вигляді. Одних він брав тут таки, других заспокоював, що візьме, як тільки звільниться місце, третім подавав надію на майбутнє...

• Предыдущая
• 46/93
• Следующая