Цар і раб - Білик Іван Іванович - Страница 25
- Предыдущая
- 25/108
- Следующая
— Се тут?.. — пошепки спитав він в Апсірта. Підходили до тієї могили, того Царського кургану, що колись так схвилював був його. Тепер, зблизька, курган здавався ще більшим і величнішим, схожий на смушеву скіфську шапку з білим, кам'яним околом крепіди. Брили крепіди вже де-не-де пообвалювались, в інших місцях могила опливла й посунула через кам'яний пояс, і се надавало їй серед чорної ночі ще більшої моторошности.
Йдучи поряд із Савмаком, Апсірт поблажливо пхекнув:
— Тут уже й без нас обнишпорили.
— Хто?.. Коли?..
— Чи я знаю?
За могилою на них чекало двоє незнайомців. Апсірт підійшов до них, пошептався, й вищий з тих двох одповів уголос:
— Усе привезли.
«Усім» виявилися коні з кирками, рискалями та сокирами на сідлах. Незабаром люди повсідалися й подались майже на захід.
— І сі теж? — спитав Савмак в Апсірта, киваючи в темряві на двох новоприбулих.
Апсірт зрозумів його занепокоєння й зневажливо засміявся:
— То — роби. Коли все зробимо, ми їх… Ну, побачимо!
Вони гнали майже годину, пустивши повіддя й віддавшись на чуття коней, і Савмак знову подумав про себе та про сих людей. Тут у них передбачено найменшу дрібницю, навіть світильники й прикриті з одного боку мідною бляхою смолоскипи. Й тим дивніше, що сі люди шукають моєї допомоги, майнуло Савмакові, та він волів про таке не думати, навіть коли б міг уторопати бодай половину.
Ліворуч лишилася довга низка якихось курганів. Після заходу місяця очі Савмака трохи призвичаїлися до сірої темряви степу, місцями зораного, місцями вкритого ще важким волоттям тирси, яка м'яко шахкала під копитами. Кургани, випнувшись вервечкою, втікали майже сторч од них, і Савмак, скільки дозволяла темрява, вдивлявся, з забобонним страхом обертаючи голову в той бік, аж відстав од інших вершників. Кожен м'яз і кожна жила його так нап'ялися, що коли з-під копит виплигнула потривожена дрохва, лунко загупотівши сухим перелогом, а кінь шарпнувсь і форкнув, Савмак випав із сідла й боляче вдарився п'ятами, хоча повіддя й не пустив з рук. Зігнавши злість на тварині, він врешті дав собі лад і заспокоївся, та се тривало недовго.
Коли він наздогнав задніх, виявилося, що приїхали.
— Далі — пішки! — сказав Апсірт, звелівши робам тут стерегти коней.
Тепер попереду йшов горбатий роб Фраат. Вони проминули один вибалок, злізли на гору, далі ввійшли до голого зсувистого яру, й коли вибралися на той берег, роб сказав:
— Ото він видніє…
Сказав тихо й хрипко, певно, близькість кургану схвилювала його, й усі теж принишкли, й Савмак швидше вгадав, ніж побачив, стрімкий і ледь оплилий від дощів та вітру горб.
— Ну, підемо? — першим озвався Гладкий, якого теж мордували страхи.
Та Фраат по хвилі відповів:
— Як зачне розвиднятися.
Над ранок у степу стало холодно, Савмак сидів скоцюрбившись і стеріг тепло в тілі. Гладкий першим заспокоївся й тепер хропів, перекотившись бока, Цибатий же тулився до нього маслаччям і намагавсь перейняти бодай трохи жару з його туші. Найтяжче випробування випало на долю пірата. Гачконосий Апсірт увесь час бігав і клацав зубами в своєму так і не висохлім одязі. Тільки Фраата не брали ні сон, ні холод, він сидів, по-жіночому випроставши ноги, чухмарився й щось тихо без угаву шепотів, мабуть, для певности ще й ще раз повторював кожне слово свого складного й надзвичайно важливого заклинання, без якого неможливо дістатися до зачарованих скіфськими жерцями скарбів.
Обхопивши руками коліна, Савмак і не помітив, як заснув. Коли ж прокинувся, довкола сивів ковиловий степ, зважнілий од надранкової прохолоди та роси. Савмак підвівся, глянув навкруг, ковзнув байдужим оком по чотирьох скоцюрблених постатях, тоді вкляк і крикнув од жаху, лише тепер остаточно розбуркавшись. А перед очима в Савмака височів стрімкий курган, оточений білими брилами крепіди. В сей досвітній час курган здавався сірим і майже прозорим, з верха його стримів у небо теж сірий вистукай скіфського кумира, на голові в якого, розспростерши могутні крила, клекотів протягло й по-дитячому жалібно цар степів орел.
То міг бути звичайний могильник, їх у степах Таврики водилося безліч, але могла бути й душа похованого тут скіфа, бо ж орлові найдужче пасує жити в тілі царя. Се, певно, подумали й інші, бо всі стояли й зателепувато дивилися на верх високої могили.
— Може, стрілою? — лунким шепотом спитав Гладкий в Апсірта, киваючи на Цибатого, та до них підійшов горбатий роб-утікач.
— І не спробуй! — застеріг він. — Розгніваєш — тоді край. Доки сам не полетить, нічого не вийде.
Всі п'ятеро стирлувалися купкою й стояли, пантруючи з-під лоба за велетенським хижаком.
— А що, коли сонце зійде? — спитав у роба Апсірт. — Пропав день?
— Пропав рік, — одповів йому роб Фраат, і всі пригадали, що скіфська могила розкривається лише раз на рік, у День великого сонцестояння, тобто Сонцевороту. В степу швидко видніло, й п'ятеро перемерзлих людей нетерпляче позирали то на орла при версі могили, то за яр, де небо вже починало рожевіти, де грала велика, мов нова срібна декадрахма, сестра Геліоса й Селени — рожевокрила красуня Еос.
Орел присів на кам'яній подобі скіфського кумира й ковзнув стрімко вниз, туди, де юрмилися нетерплячі й перелякані люди. Та десь посеред крутого схилу махнув крильми й, острашливо заклекотавши на людей, знісся вгору й полетів у бік Ілурата. Коли він став схожий на рисочку, а згодом і розчинивсь у сизому повітрі, спершу Фраат, а за ним уся решта почали дертись, угору, гнані світлом новонародженого дня. Головне тепер полягало в тому, щоб злізти на могилу з кам'яною подобою, перш ніж сонце вирине з-за земного пруга.
Вони таки встигли поперед сонця, захекані й схвильовані, й Апсірт гаркнув на роба Фраата:
— Розсупонюй свій горб!
Той тільки відмахнувся, бо спершу треба було зняти чари, а мармурова плита їм знадобиться вже пізніш. Роб-утікач гарячково вхопив Савмака за поперек і почав обертати носом до сходу:
— Отак, отак стій!
І щойно Савмак устиг стати, як небо над далеким Пантікапеєм розтяло дзвінкими срібними списами й точнісінько над Акрополем, чиї зубці звідси годі було розрізнити, викотилася колісниця Геліоса. Фраат почекав хвилину-другу й знову крутнув Савмака:
— Тепер треба вухом до сонця, вухом!.. Та не сим — правим вухом!
Савмак став, як вимагалось, і тепер його вічі були напроти очей скіфського кумира. Вони ледве видніли на сірому камені й від того здавалися ще проникливішими. Серце отрокові забилось у грудях, і він аж одітхнув, коли Фраат подав йому добре заструганий вербовий пакільчик і почав підказувати:
— Загороди в землю поперед себе! — То було якраз під ногами в кам'яного кумира з сердито примруженими вічми й сердитою скобкою рота. — Тепер стань лівим вухом до сонця й тричі плюнь! — Савмак виконав його волю, вдячний за те, що бодай не довелося плювати на подобу.
— Тепер лягай головою в той самий бік… Ні, ні, горілиць! Отак… — Хмаринка над ними була схожа на кінський череп, розколений посеред лоба: одна половинка синя, друга — біла й осяйна. То було знаком, полічбою, й Савмак намагався розтлумачити його собі. Те, що ми чинимо, думав він, лежачи вниз головою, бо курган у сьому місці був уже досить крутий, — великий гріх. Але ним керувало інше, ще сильніше почуття, й олімпійські кумири, коли він згодом збирався їм усе розтлумачити, мусили виправдати його й захистити від злоби й переслідування кумирів чужих. Я люблю, й моїми руками покеровує Небесний Лучник! — мало не прокричав у собі отрок, дивлячись на химерний знак над собою. Що може вістувати розколений навпіл кінський череп?
— Ще не припекло? — нахилився головою до нього старий невільник.
Савмак покрутив головою. Земля під ним була вогка від роси й холодна, він узагалі не вірив усім отим вигадкам Фраата й його товаришів. Було тільки дивно, знову дивно, що вони взяли його, Савмака, до гурту, та сього він і нині не міг витлумачити.
— Не пече?
— Ні.
— Тоді перекидайся й зводься навколішки! — наказав роб. — Та-ак… Було б краще, якби Припекло, та вже як вийшло… — Голос його жебонів поряд і відразливо смерділо старим неполосканим ротом. — Тепер підмощуй руду полу хітона й цілуй крізь неї землю. Мерщій!.. — Савмака дратував не наказовий тон роба, а його нечиста грецька вимова. Я потім спитаю його, якого він роду-племені, сей варвар, подумав Савмак і відгарикнувся:
- Предыдущая
- 25/108
- Следующая
