Похорон богів - Білик Іван Іванович - Страница 9

• Предыдущая
• 9/147
• Следующая

— То, може, я-а пірну? — почув Людвік неповний юначий голос. То був безвусий Вадим Шестопал — син подільського токаря Муромця. — То ж був со-ом?

Біля шестипалого здоровила почав збиратися натовп. Тут-таки стояли його батько та старший брат Ратко, а поряд вирізнялися сніжно-білими кожухами старий воєвода Претич і син Асмуса Блуд. Вони почали підохочувати Муромця.

— Мабуть, сом... Та сом, сом! — сказав воєвода Претич.

Трохи збадьорився після невдачі й старійшина волохів Стан. Священну требу належало бодай якось вивершити. Він почухав сиву кудлату бороду й прорипів:

— Соми часом прокидаються після водосвята. Он тога разу Судило з Берестового впіймав з ополонки на Дніпрі... — В голосі його чулася непевність.

Але старий воєвода рішуче скинув свого боярського кожуха і вдарив ним об сніг, лишившись у самій сорочці:

— Доведеться на старості мені! Коли в молодших деремезять жижки...

Подільський токар штурхнув меншого сина під ребро, той широко посміхнувся до батька, віддав йому шапку та свиту й підступив до води. Збоку почулося:

— Хай тебе водяний ковтати враз...

Муромець мимохіть глянув зі своєї саженної висоти понад головами й у гурті варягів-гриднів зустрівся з бляклими очима Флелафа, який після торішньої сутички на Либеді не давав йому пройти. Вадима охопили сумніви. Але опліч стояли батько та брат Ратко, й на нього знову найшла рішучість. Він скинув чоботи й сорочку і в самих штанях стрибнув ногами вниз.

Коли хвиля осіла й розхлюпана вода почала збігати до ополонки, над поверхнею лисніла тільки його темноволоса мокра голова. Юрба весело закричала, вже й забувши про недавній лихий знак.

— Ну, годі! — сказав Стан, відтрутив людей і простяг Вадимові руки: — Вилазь уже!

Вадим одним порухом вихопився з ополонки, могутні м'язи його аж рипіли від морозяної води. Ратко накинув йому на плечі свиту, й, поки той збуджено стрибав, іще не встигнувши добре змерзнути, воєвода Претич розігнав усіх, знову скинув свого боярського кожуха й накрив ним Муромцевого «малюка» з головою. Тон вистромив голову й щасливими очима глянув у бік, де стояли купкою молоді гридні, але ті з удавано байдужим виглядом уже простували до ладь і човнів. За інших обставин вони не проминули б нагоди познущатися з добродушного здоровила, та біля ополонки були їхні начальники і Ярополк.

Вадим із батьком та братом побігли з річки додому, на свої Гончарі, а князі та ярли пішли до прив'язаних коней. Тут і сталося те, що кинуло Людвіка в тривожну зажуру.

Вихопившись на свого коня, він погнав Боричевим узвозом, бо на різкому белебні таки добре змерз.

— Куди так поспішаєш, княже? — гукнув услід йому Ярополк. Местиша затримався з гриднями біля причалів, і київський князь, мов останній отрок, мусив увійти до Києва сам. Його розібрала злість на Людвіка.

Але князь Людвік не потурав. Спинивсь аж у Подільських воротах, бо Інгі став і далі не хотів іти. Це було те саме місце, де він спинивсь і тоді, коли Людвік їхав униз до Почайни. Інгі задер голову до дубових перемостів брами й тонко заіржав. Людвікові стало страшно. і коли під'їхав Ярополк, він дав йому ввійти першому.

Київський князь, ображено відвернувшись, прогуркотів повз нього дубовим настилом воріт, але Людвіків коняга й тепер не хотів зрушити. Людвік уп'явся йому в боки шипами острогів і щосили ляснув бичем, та Інгі тільки закрутив головою.

Людвік зліз із сідла. Вся шия Інгі була в милі, неначе він проскакав сотню гін. Князь одкинув край мережаної попони й аж сахнувся, не повіривши власним очам: під сідлом пінилося криваве мило...

Він узяв коня за вуздечку й повів у руках, але не дійшов і до середини брамного помосту, як Інгі знову заіржав, а тоді розчепірив передні ноги й почав надсадно кашляти. На втоптаному сніжку помосту спалахувала іскрами гаряча кров. Потім кров почала капати з ніздрів, мережачи під ногами сніг, Інгі хоркав і бризкав кров'ю та слизом на Людвіка, й коли в гурті гриднів під'їхали Местиша та Блуд, кінь тремтів усім тілом і похитувався.

— Зніми сідло! — крикнув котромусь гридневі Местиша. Оббита срібними плашками коняча збруя варта було двох жеребців.

Людвік навіть не звернув на це уваги. Він нестямно м'яв коневі вуха й намагався втримати його, але Інгі впав спершу навколішки, а тоді й зовсім перекинувся на поміст.

— Наче ж зранку був здоровий? — сказав рудобородий Блуд. — Наврочено?

— Або ж отой знак... — докинув Людвіків брат Местиша Варяжко, якому й досі не виходив з голови сом, що проковтнув качку на водосвяті.

Хоч хай там що, а смерть коня сама по собі віщувала лихо, й коли Інгі востаннє хрипко зітхнув, Людвік зняв із нього лискучу вуздечку й потягся додому. Флелаф та якийсь конюший отрок несли за світлим князем попону та сідло.

Коли в якогось гридня здихав коняга, труп облуплювали й тягли волоком до Дніпра: взимку вкидали в ополонку, влітку ж залишали просто так, десь на кручах під Берестовим або Ольжиним, і за два дні лишалися білі кістки, обчищені вовками та воронами.

Але свого Інгі Людвік не міг кинутії в Дніпро. То був не простий коник, яких безліч у княжому дворі, а прямий нащадок Віщого Коня діда Ольга. Людвік звелів холопам видовбати глибоку яму над Дніпром — по той бік Берестового, на високій горі, й поховати Інгі в дорогому сідлі та грецькій попоні, а на могилі покласти череп дикого бугая — знак давнього варязького бога Одіна, творця й володаря прабатьківських небес.

— Чого хмуришся? — спитав його ввечері Свейнальдр, коли Людвік прийшов до його двору.

— Інгі помер...

— Чув. Об'їздиш нового, — сказав старий. — Чи ж мало коней у стайнях?

— А такого нема, — вперто відповів батькові Людвік. — То чорний знак, коли під тобою кінь падає! — раптом сказав син. — Хіба забув ти Віщого Коня князя Ольга? Скальд Ферні про нього пісню склав.

Свейнальдр глузливо прискалив одне око:

— На те він і скальд.

Батькові слова посіяли в Людвіковій душі сум'яття, але старий князь нічого більше не сказав, а згодом, заїхавши до Ольжиного теремного двору на Щековій горі, Людвік вирішив розпитати дідька Асмуса.

— Ти чув пісню Ферні про Ольгового коня?

— Доводилося, — відповів йому батьків брат. — Пісня гарна й бере за душу. Особливо вас, молодих.

Людвік образився:

— Не такий я вже молодий.

Йому минав сорок п'ятий, а цей вісімдесятип'ятирічний дідище й досі мав його за молодика.

Людвік знав пісню скальда Ферні майже напам'ять, у ній ішлося про те, як віщий князь Ольг умер від укусу отруйного щека, котрий виповз із черепа його улюбленого померлого коня.

Гридні любили цю пісню. Асмус і сам її пам'ятав, але братовому синові вирішив сказати правду, якої не знав навіть його власний син Блуд:

— То все побрехеньки. Наш батько прийняв не таку красну смерть, його вбили деревляни. Добринин дід.

Це було схоже на змову. Людвік роздумував над дядьковими словами й намагався збагнути їхній прихований вміст. Чому Ольговичі тримали батькову смерть у такій глухій таємниці. Адже від смерті тієї минуло шістдесят з гаком літ...

Людвік вирішив звіритися в батька. Знайшовши старого князя в Святославовому дворці, де змагалися па мечах наймолодші гридні, а ярли старої дружини стояли круга й навчали їх, Людвік переповів батькові розмову з дядьком.

Старий Свейнальдр лише рукою махнув. Він ще вчора здогадався, що Людвік намагатиметься випитати в Асмуса правду про Ольгову смерть. Це врешті колись мусило статися. Свейнальдр тепер навіть пошкодував, що свого часу поклявся сестрі Хельзі мовчати. Вже кому-кому, а своїм рідним синам він мусив би повідати правду.

— А ти б хотів, — сказав він старшому синові, — щоб ці холопи по-своєму співали про його смерть?

— Невже так-таки ніхто й не відає?

Свейнальдр мигцем глянув на Людвіка й багатозначно відповів:

— Пам'ять також не вічна: вмирає разом з людьми. Хто відав, того вже немає серед живих, а хто слухав нашіпти — має за ліпше стерегти власного живота. Чутки теж умирущі. — Він одвів сина вбік, і тепер слова його вже звучали по-змовницькому: — Лаштуйся до витяги на третій день. Поведеш обидві дружини.

• Предыдущая
• 9/147
• Следующая