Похорон богів - Білик Іван Іванович - Страница 41

• Предыдущая
• 41/147
• Следующая

Й повів мене стежкою поза селом, щоб собак не розгавкувати.

За крайніми хатами стояв якийсь довгий хлів, Борис повідав, що то для Ольжиних свиней, бо й справді дуже тхнуло. Борис підійшов до якоїсь жони — я чув поночі лише її голос, а тоді вони виринули переді мною втрьох. Одне було таке мале й обшарпане, що я одразу збагнув: моя сестричка.

Їй минав тоді восьмий рік, а воно ж таке мале та захляле — аж мене розібрав жаль. Стоїмо й дивимось одне на одного, Малуша таки впізнала мене, але мовчимо обоє й лиш тупцюємо. Вдяганка на ній з якогось дрантивого рядна, та й тхне од неї поросятами, а очі дивлються на мене так, наче ось-ось вилізуть, біда мені, та й край. Кажу: «Малушо... Як тобі ведеться? Хочеш коржа?» Питає: «Якого?»

Віддав я їй того просяного коржа, що приніс із Києва, бо нас у плавнях двічі годували кулешем, а вона бере та зразу до рота... Біда, та й край!

Отак побачилися ми з твоєю мамою вперше. А вдруге я збігав до неї вже восени, випросився в Миронога. Сказав йому так: «Як не одпустиш — сам утечу, а з тебе спитають!» Одпустив.

Аж тоді нарешті розпитав я в сестри про нашу маму, мама померла-таки в Ольжиному селі, але на цю згадку сестра тільки плакала. Я приніс їй уже кусників як на два цілі коржі — наскладав за літо.

Отак-то було...

Жилося нам, холопам, туго. Мироніг був дуже скупий чоловік, але Борис крав потроху овес у коней, а мені приносив з дому чи якогось коржа, чи шмат перепічки, кулешу. Мироніг часто пускав його додому. А я допомагав Борисові красти конячу мішку та вівсо.

Сутужно жилося. Цілими днями, бувало, думаєш про того коржа, що за пазухою: коржа тивун давав на ввесь день, хоч його можна було за раз ковтнути, такий він був малий.

Князів я того літа в Києві, вважай, не бачив. Стару бачив іще хіба раз. Під Києвом у неї стояло вельми велике перевісище[11]: в тому яру, що збігає на Поділ з Хрещатого яру. Там ночами літали дикі гуси та качки, а ловчі мужі вдосвіта тільки підбирали спійманих. Стара була скупа. Я дивився на тих гусей та качок і думав: навіщо їй стільки дичини? А Ольга все гребла й горнула під себе.

Вже перед Новим роком іду повз теремний хором, коли це видибує княгиня, а за нею кількоро якихось чужих мужів, я їх досі жодного разу не бачив у Києві. Один, сивий, рече:

— Обдираєш наш Ізборськ, як липку. Все у Псков та в Псков, велика княгине, а як же ми?

Стара одказує тому бояринові:

— А як би вчинив ти? Псков належав моєму мужеві, а тепер належить мені. Чи мала б обдирати свій власний город?

Загребущу руку мала стара. Всю дань з уставів та уроків ділила на три частки: дві давала київським ярлам та князям, а третю клала до своєї скітниці. Про це я довідався через ген скільки літ!

А сама ходила в простому чорному корзні, не маючи на собі ні золота, ні камінців, мов подільська чи новгородська чорна людинка.

Зате батька твого, Святослава, вбирала як павича.

Йому минув восьмий рік. А кормильцем його був Асмус — Ольжин та Свенельдів брат. Він ходив за Святославом попаски. А те княжа було буйне й лихе, ще й меча отакісінького носило при боці. Бувало, витягне й починає штрикати всіх підряд, та ще й лепече: «Охищай живота — йду на тебе!» Аж поки котрийсь гридень і собі видобуде меч: хоч не хоч — одбивайся, бо малий княжич уштрикне.

Йому також минало восьмий, як мамі твоїй. Я був за них п'ятьма роками старший, але в Іскоростеці батько не навчив мене боротися мечем, а тепер мені кортіло мати хоч поганенького мечика. Та звідкіля!

Кажу про це холопові Борису, а той сміється та вигортає вилами гній. А по якомусь дні приносить мені меча дерев'яного. Потримав я в руках того меча, тоді розсердився й жбурнув під ясла, щоб ніхто й не побачив тої ганьби. Такий здоровило, як оце я, почав би виграшками бавитись!

Смішний чоловік був той Борис, хоч і мав уже літ під тридцять.

Десь перед колядою падав густий лапатий сніг, під ногами чавкало. Ми з Борисом виносили гній на бурт. У постолах у мене також чавкало. Холопська недоля, й край! Коли це дивлюся — княжич. Вибігає з хорому без Асмуса Ольговича й біжить просто сюди. Борис каже:

— А бий тебе сила божа й земна! Ховаймося до стайні, бо зараз почне штрикати отим меченям. Воно ж таки залізне й гостре, хай йому чорт. Ховаймося.

Ми вбігли до стайні й підперли двері зсередини кілком. А воно почало гатити в двері й щось кричати по-варязькому. Та ще так люто кричить! А тоді стало штрикати мечиком попід двері стайні, аж поки прийшов світлий князь Асмус і забрав його.

Борис одчинив двері, коли це дивлюсь — у руці його щось виблискує. Отой манюній княжичів меч! У стайні саме не було жодного конюха. Кажу Борисові: «Віддай мені!» А він: — «Не можна — схопляться». Так і не віддав.

Ми довго розглядали ту виграшку, крутили й так, і сяк, Борис каже:

— Справжній харалужний меч. Бачиш мереживо на лезі? Ото тільки що маненький і легкий, а так справжнісінький.

Я теж його виважив і з великим жалем оддав назад, а Борис одніс до княжого хорому.

А на святвечір манить мене Борис у куток, де висіла коняча збруя. Кажу: чого? А він скрадливо роззирається, хоч у стайні тілько він та я. Хтів мені щось повідати чи показати, коли це ввалюються до стайні двоє менших конюших та старий Мироніг. П'яненькі задля святвечора. Борис мені шепотить:

— Хай вийдуть... — А сам бере вила й мовби підчищає з-під коня, ще й помалу погукує: — Повернись, а воно!..

Ті троє потовклися й невдовзі вийшли, а Борис виглянув у двері й знову шепотить, аж губа йому сіпається:

— Ходи сюди.

І знову повів мене в куток до кінської збруї. Відгортає попону й дістає звідти довгого меча.

— Це чий? — шепочу. — Звідки?

— Під скиртою знайшов. Якийсь п'яний гридень забувся. Це, — каже, — буде тобі. Але спершу навчись на тому дерев'яному. А цього мені смерком перекинеш через пліт. Казав Мироніг — одпустить на святвечір додому.

Я слухав і тільки кивав, не здатен виказати й слова.

І сталася тоді дивна ніч. Уселилася в мене якась бісівська чи божа сила, вже й не скажу до пуття, та почав я відтоді вилічувати, скілько ще мені лишилося ходити в робітниках. Сім літ і ще півроку. Але тепер я вже знав, що мушу витримати й витримаю, бо десь на мене чекав справдешній двоюгострий меч...

Заратилися новгородські словіни, кривичі, чудь і весь, і зіпхнули короля варязького в море, й стали вольними в переділах своїх, а вів їх новгородський князь Вадим Хоробрий.

Та був під Вадимовою рукою полчок варязький малий — морська вольниця воєводи Хрьорека, а з Хрьореком його брати Сіневс і Трувор. Мали ці три варяги ладді з воями, й спомагали Вадимові за срібні гривни виганяти варязького короля.

Був пир побідний у Новігороді, й прикликав князь Вадим словінських, і кривицьких, і чудських, і веських князів та бояр, Хрьорека ж того не прикликав, а такоже братів його. І сказали варязькі ватаги до Вадима Хороброго: «Пощо зневажуєш нас? Поки ми служили тобі своїми ладдями та мечами, виганяючи свейського короля, були тобі добрі й милі, а як побідили вкупі з вами свейського короля, стали тобі нижчими? Ми не бояри й не князі, але й ми важили за вас животами».

І сказав до них Вадим: «Сплатили ми вам сповна срібними гривнами, як про те був межи вами та нами ряд, та коли хочете до нас поцілуватися — йдіть і ви на наш пир».

І пішов Хрьорек зі своїми братами. Коли ж бояри новгородські та інші повпивалися медом та грецьким вином, Хрьорек та брати його кого вирізали, а кого скрутили по руках та ногах, і пішли до воріт, і відчинили ворота новгородські, й убігла до Новагорода многа варязька розбійна тать, і захопила вали та вежі. Й вирізали незліку новгородських витязів та бояр, а по тому й князя Вадима Хороброго. Й вельми його били й повісили у брамі городських воріт.

• Предыдущая
• 41/147
• Следующая