Похорон богів - Білик Іван Іванович - Страница 37

• Предыдущая
• 37/147
• Следующая

— Це ти? — озвалася мати. — Зайди-но сюди, княже. Володимир помулявся й таки ввійшов. Доброчин і Сігурд говорили про щось не вельми приємне, сидячи на лавах біля протилежних стін. Княгиня Малуша стала збоку.

Сігурд спитав:

— А ти як собі мислиш? Вікінг лише жадібний і дурний?

— Межи нами був ряд і толкування, — відповів Доброчин, чітко глянувши на норманського принца, який теж не потупив зір.

— Твій вуйко хоче наставити над варягами своїх сотників, а цей чужинець не пристає на те, — пошепки пояснила мати Володимирові, хоча Сігурд однаково нічого б не зрозумів.

Доброчин доводив чільникові варязької вольниці, що ці заходи на користь усім, бо новгородські сотники знають город і його околиці, та й для простого люду вони свої.

— А як твоїх сотників розумітимуть мої вікінги? — спитав син норманського короля.

— Наші по-свейському балакають, — зі злим насміхом промовив світлий князь.

На це Сігурд не міг нічого відказати, лише спробував так само посміхнутися й застеріг:

— На багатьох доведеться ділити здобичі.

Доброчинові кортіло нагадати Сігурдові його ж власні слова, мовлені ще за морем: якщо тобі не стачить срібла на всіх, я сам сплачу половину. Доброчин подумав і не сказав цього. Вікінг у чужій землі ставав просто варягом, а Доброчин мав інші задуми на грядучі літа. Сігурд був йому потрібний, тому він притрусив попелом свій душевний жар.

Увійшла Сігурдова сестра Астріда. Володимир побачив її сина Олафа й хотів був скористатися з цього й піти, але норманська королева сказала Малуші, ніби в Новігороді лихо ставляться до сина норманського короля, й Володимир мимоволі прислухався.

— Сьогодні його оточила на торжищі чорна юрба, — сказала Астріда, — побила королевича, зірвала з нього корзно та меч.

Велика княгиня обіцяла захистити Олафа, а Доброчин сказав, що його вже слід було б залучити до дружини. Володимирові ж згадалися слова гончаря, який волав з вічового помосту. Все зв'язувалось одним мотузком. Володимир з неприязню глянув на варязького княжича, вже по-справжньому готуючись іти геть, але до світлиці вскочив захеканий княжий бирич, який схвильовано проказав:

— Упіймали Арфаста Глібовича!

— Де? — запитав Доброчин.

— На Шелонських волоках аж підо Псковом.

— Питаю, де він є!

— А тута...

— Приведи.

Незабаром Арфаст Глібович, Свенельдів посадник і світлий муромський князь, стояв на килимі проти Доброчина, зацьковано зиркав на всі боки й витирав зв'язаними руками червоний ніс. То був низенький гладкий чоловічок, швидше схожий на доброго кабанця, ніж на ярла чи вікінга.

— Я тепер у твоїх руках! — заверещав він несподівано жіночим голосом. — Січи мене або вішай — воля твоя!

— Розв'яжи руки цьому пискунові, — сказав до бирича Доброчин, а тоді спитав Арфаста: — Цей муж правду рече, ніби ти хтів утекти до Пскова?

— Куди хотів, туди і втікав. Чи мав би ждати тебе в Новігороді?

— Але ж ти муромський князь? Чого ж намірився до Пскова? Я велів переказати тобі, що не зачеплю тебе й пальцем. Хіба тобі не говорив тисяцький воєвода Угоняй?

Арфаст розтирав набряклі руки, потім почав сякатися й долонями втирати застуджений ніс. Вигляд у нього був розгублений. Доброчин дарував йому життя не за так. Староста заладозького погосту розповідав Доброчинові, що напровесні Арфастові люди натрапили на жінок і дітей, які переховувалися в старости, але новий новгородський посадник заявив, що не личить князеві змагатися з дітьми та жонами, звелів дати їм спокій і поїхав геть. Доброчин хотів був розпитати, для чого він учинив саме так, але зрештою відмовився.

Лише сказав:

— Ти ж світлий князь муромський? Їдь до Мурома й сиди там. Як буде потреба — покличу. Тільки до Свенельда більше не ходи.

Арфаст нарешті отямився й вийшов. Доброчин коротко переказав розмову Сігурдові й повів його у двір до гридьби, думаючи в цю мить про ще одного Свенельдового ставленця, якого сам волів би бачити серед своїх бояр: ладозького посадника Путяту Кислицю.

Коли князь Дсброчин та Сігурд пішли, велика княгиня запросила королеву до своїх світлиць, поманивши й Олафа та Володимира. Малуша провела їх першою світлицею й розсунула килимовий заслін, де були двері до внутрішньої одрини.

— Оце мій онук, — сказала вона королеві Астріді і показала очима.

Колиска висіла на гаку, заповита пілкою прозорої паволоки.

Княжич Вишеслав ураз розплющив очі й пильно дивився на двох жон. Королева почала агукати до нього, але княгиня взяла онука й піднесла до вікна, де стояли Олаф і Володимир.

— Подерж, — сказала вона й простягла княжича синові. — Нічого не зробив, сухенький.

Вона познімала з нього зайві пелюшки, бо в одрині було добре натоплено, й у руках Володимира опинилося зовсім голеньке маля.

Перед очима Володимирові попливло. Він уперше тримав у руках рідного сина, закам'яніло стояв і боявся відійти од вікна.

Тоді в Києві був з'явився ще один змій, не менш підступний від Свенельда, — патрикій Калокір, син корсунського протевона. Він привіз Святославові півтори тисячі фунтів золота й заходився підмовляти великого князя київського йти за Дунай. Калокір сказав Святославові:

— Це дарує тобі Никифор Фока, наш цар. А коли зможеш Булгарію, цар дасть тобі ще цілу гору золота.

Цей Калокір добре знав полянську мову. Відкликавши Святослава вбік од бояр, він таємниче повідомив:

— Я теж хочу мати з того зиск.

— Що хочеш мати? — спитав київський князь. — Я добре знаю греків: ви лукавий народ!

— Це правда, — згодився патрикій і ще тихіше прошепотів: — Повідаю межи нами — Никифор Фока хоче ошукати тебе. Щоб ти та булгарський цар Петер Симеонович зійшли кров'ю борючись, а він тоді прийде до вас і до булгар, щоб узяти їх і вас голими руками.

— Єхидні твої слова, — похитав головою великий князь київський, аж чуб упав йому з-за вуха на очі й ніс. — Приходиш од імператора, приносиш од нього дари — й на нього ж гавкаєш.

— Я сам хочу стати царем, — несподівано заявив корсунський патрикій. — Уб'ю Никифора й сяду на його столі.

Це була хвилина, коли він відчув, що недовіра Святославова потроху тане. Незважаючи на те, що Калокір був лише десятьма роками старший, Святослав здавався протії нього рожевощоким юнаком, а вуж коси на бритій голові надавав йому задерикуватого вигляду. І все-таки Святославові минав усього двадцять восьмий рік.

— Якщо Никифор Фока такий лукавий, — сказав він, — мусимо з тобою його перелукавити. Я заберу Булгарію собі. Ця земля належить мені по крові. А на царгородський стіл підсаджу тебе! — Він засміявся, глянувши на кривоногого царського сла.

Саме такий був задум імператора Никифора Фоки: зіткнути й виснажити булгар і киян, бо кияни завдавали йому клопоту в Корсунській волості, адже Святослав давно вже захопив Корчів і Тмуторокань, посадовивши там князя Борислава, з Корсуня ж ішов до Візантії полянський хліб, не кажучи про інше.

Але й Никифор Фока теж не все знав: Калокірові самому закортіло стати імператором. Коли б цар здогадався про ці його думки — повісив би був Калокіра посеред царгородського гіпподромоса.

Святослав опинився між двох зміїних пащ. Але звитяжний князь про це навіть не думав, бо був надто молодий.

Його не треба було довго вмовляти: столицю Булгарії Преслав він давно вважав серединою скосі землі. Баба Ольга торочила йому про це багато років зряду — ще з наймолодших юначих літ, мовляв, твій дід Владимир теж був царем Булгарії.

І Святослав заходився сукупляти дружину й набирати ратних людей.

Свенельд усіляко підтримував Калокіра, бо до безтями мужній, але необачний Святослав, який завжди боровся в перших лавах, серед рядових мужів, рано чи пізно мусив накласти головою. Ось про що мріяв Свенельд.

Єдиний, хто відмовляв молодого войовничого князя йти за Дунай, був головний воєвода Претич.

• Предыдущая
• 37/147
• Следующая