Годованці Сонця - Билкун Николай Васильевич - Страница 4

• Предыдущая
• 4/34
• Следующая

Чуб у мене свердлом став, поки я все це продумав і змонтував… Зроблено було так, що, не сказавши «а», «бе» ніяк не скажеш. Тобто поки одна комірка зачинена, у другу ніякими силами не потрапиш. І він, Костя тобто, добряче нагрів лоба в мене…

Професор і Омельченко бачили, що Пантелеймон Кирилович розповідає не стільки для них, скільки для себе. І ще вони бачили, що мозок старого гарячково шукав єдиного правильного варіанту. Вони ще трохи поговорили про всякі малозначущі речі, а потім без особливих передмов старий Блажко раптом устав і, взявши в руку загадкову скриньку, сказав:

— А що, коли попробувати саме так?.. Можливо, обидві половинки пригнані і припасовані одна до одної по діагоналі.

І з тими словами старий різким рухом натне на ребро скриньки.

Володимир Гаврилович і Омельченко, хоч і були готові до несподіванок, скрикнули в один голос. Скринька справді розпалася на дві половинки по діагоналі. І тієї ж миті в кабінеті професора ніби заспівала пташка. Якісь неземні, нечувані звуки (вони, коли вслухатися, справді якоюсь дещицею скидалися на пташиний спів) сповнили кімнату.

— Давайте магнітофон! — гукнув професор.

Омельченко кинувся до маленького столика, де стояв магнітофон, і вже гарячково перемотував бабіну.

Тільки Пантелеймон Кирилович усміхався собі:

— А ви не хвилюйтеся, чого не встигнете записати, потім запишемо. Воно як доспіває до решти, ми знову складемо докупи обидві половинки і знову зсунемо, коли у вас вже магнітофон буде увімкнутий. Я гадаю, що ця штука саме так побудована.

Як показали подальші події, старий майстер не помилився.

— А як ти здогадався, дідусю? — брав Сашко інтерв'ю у свого діда.

І це було неспроста. Хлопці у дворі життя не давали Сашкові: розкажи та розкажи, що то за скринька така була. А що він міг розповісти?

От Сергієві — інша річ. І розповідав він у дворі про свою знахідку дуже яскраво, з різними подробицями, навіть фантазував. А тут… Ну, побачив якусь цеглину чи плиту… Хай навіть скриньку. А, може, то була справжня космонавтова валіза? Ну, взяли її завдяки Сашкові, то й що з того? Хлопці у дворі розпитували, а він… Та ось запросили Сашкового дідуся, щоб оту космонавтову валізу розпакувати…

— Як я здогадався? — знизав плечима дідусь, коли потім онук насипався на нього з запитаннями. — Якщо дві металеві пластинки добре одшліфувати і прикласти одна до одної, вони наче злипнуться, і їх не так легко роз'єднати. Можна тільки зсунути. А відшліфують, буває, так, що й щілини не видно. Ну, на цей раз було трохи складніше. Тут і дефектоскоп щілини не знайшов. Матеріал не той і обробка не та, а принцип залишився той самий. Я і зсунув одну половинку з другої. Отож мудрація, як бачиш, не велика.

— А це справді був магнітофон? — допитувався Сашко.

— От чого не знаю, того не знаю. Боюсь, що, відкривши одну таємницю, я… Власне, ніякої таємниці я не відкривав. Бачиш, може статися, що там, крім магнітофона, як ти його називаєш, є ще одна штука, а магнітофон тільки пояснює, для чого вона.

— А звідки ти знаєш?

— Та я ще нічого не знаю, просто уся дивина в тому, що оті дві половинки не схожі одна на одну.

… Цю несхожість помітив Володимир Гаврилович. Коли «пташине цвірінчання» замовкло, вони втрьох — професор, Омельченко і старий Блажко — спробували «запустити» його з самого початку, щоб зробити ще один запис, цього разу вже по-справжньому, з самого початку.

Магнітофон моргав зеленим очком, розмотувалась і розмотувалась стрічка.

— Дивіться, — сказав професор, — а обидві половинки не схожі одна на одну. У цієї половинки внутрішня поверхня така ж, як і зовнішня, а тут… Одна половинка цвірінчить — це ми знаємо, а друга — для чого вона? Може, оте цвірінчання розповість про це, але як його втямити?

— Запис при іншому режимі, — протелеграфував Омельченко.

— Ага, розумію. Ви хочете сказати, що голос космонавта записували цим магнітофоном невідомої нам конструкції за великої швидкості?

— Так.

— І тому ми вловлюємо якесь цвірінькання, писк, а не натуральний голос? Ви, мабуть, маєте рацію. Не міг же отакий здоровенний дядько, яким був наш космічний гість, цвірінькати, як синиця. А втім…

Професор подумав, потер чоло, потім почав набирати номер телефону.

— Алло, алло, Марія Гордіївна? Це я, Ковтунюк. Слухай, Марусю, Анатолій вдома? Ага, ага, розумію. Боїться підходити до телефону, журналісти замордували. Скажи ж ти, на милість божу, він, мабуть, сам не сподівався, що порівняльна анатомія може стати такою популярною наукою. Ну, добре, дай йому трубку. Здоров, Толю, це Володя. Слухай, ти ще живий? Я думав, що ця сенсація тебе вже загнала у дерев'яний скафандр. Ага, ага. Та-ак. Що я мав тебе запитати? Толю, скажи мені, будь ласка, ти не звернув уваги на гортань твого космічного пацієнта? Не звернув? Ага, розумію. Ну, звичайно, мені байдуже, тенором чи басом він співав дві тисячі років тому, мене цікавить інше. Чи дуже відрізняється будова його гортані від людської? Що? Тільки розмірами? Значить, він міг би говорити, як звичайна людина, тільки, може, трохи голосніше і різкіше?.. Спасибі, спасибі тобі, Толю.

Володимир Гаврилович поклав трубку і хитро підморгнув Омельченкові.

— Знаєте, як везе, то везе. Це просто здорово — сидіти протягом десяти років на одній парті з майбутнім професором порівняльної анатомії. Анатолій Петрович Вербицький, навіть не здогадуючись про те, став на вашу точку зору. Весь секрет, мабуть, у записі. Нам потрібен ще один магнітофон.

… Вони переписали цвірінчання на плівку за різних швидкостей — від дев'яти до тридцяти шести метрів на хвилину, а потім почали прокручувати одну бабіну за другою. І раптом одна бабіна заговорила якимось приглушеним, неприродним, але, безперечно, голосом, дуже схожим на людський. Більше того, і професорові, і Омельченкові почали вчуватися якісь знайомі слова. Може, навіть не слова, а граматична будова фраз, інтонації.

Професор ляснув себе по тімениці:

— Бодай я в неділю не впіймав жодної верховодки, коли оця штуковина не говорить до нас скіфською мовою!

— І так, і не так.

— Ви хочете сказати, що мова тогочасних людей, зокрема скіфів, які не знали письма, була дуже бідною, і для викладення цілого ряду наукових, філософських, математичних понять їй бракувало слів?

— Саме це я хотів сказати.

— З вами важко не погодитися, ви, безперечно, маєте рацію, але… Наш гість — хлопець головатий, будемо сподіватися, що він знайшов якийсь вихід. Крім того, ми з вами теж можемо помилятися. Ніхто ніколи не чув скіфської мови, вона не лишила після себе ніяких письмових пам'яток і просто розчинилась у мовах інших племен та народів. Чи справді це скіфська мова, вам навряд чи скаже найвидатніший лінгвіст.

— «Шельменко-денщик» скаже.

«Шельменком» називали в інституті кібернетики моделюючу кібернетичну машину. Машина ця була універсальною, вона не тільки робила складні обчислення. Вона перекладала з усіх мов. Правда, такого окладного завдання їй ще не випадало розв'язувати. Тут «Шельменкові» треба було тримати екзамен на атестат зрілості.

— Так от, тільки-но заговорить «Шельменко», ми матимемо ключ до іншої загадки. Я гадаю, що оця друга половинка, ця кришка космічної валізи, не просто половинка і не просто кришка. Дивіться, у неї така самісінька поверхня зсередини, як і ззовні. І, мабуть, неспроста. Це, певно, якийсь захист. А кому було потрібно так захищати внутрішню стінку? Мені здається, що оця космічна коробка нагадує отой несесер, про який розповідав Пантелеймон Кирилович, де сюрприз на сюрпризі і хитрість на хитрості. Поки не розшифруємо розповіді космонавта, нічого братися до другої половини скриньки. Там можна щось непоправно попсувати. Словом, беріть магнітофонну стрічку і їдьте до професора Головцева в інститут кібернетики, а я заховаю в сейф оце хазяйство…

• Предыдущая
• 4/34
• Следующая