Годованці Сонця - Билкун Николай Васильевич - Страница 25

• Предыдущая
• 25/34
• Следующая

Олесь Єфремович розбив площу, яку, на його думку, вони повинні найретельніше обстежити, на окремі квадрати. Планомірно, квадрат за квадратом, вели вони розкопки.

Власне, розкопками це не можна було назвати. Місяць ще не мав грунту, і хоч його поверхня була пористою і м'якою, доводилось більше працювати ломиками і молотками, ніж лопатами, щітками і ножами.

Сьогодні вони працювали на «березі річки». Тут, мабуть, колись і плинула річка, тільки не прохолодна, а текли між цими берегами струмки розпеченої лави.

Але уява хлопців настирливо домальовувала на березі кущі, дерева та й саму річку, власне, води її. Пейзаж чимось нагадував земний: такий можна зустріти і на Землі на якому-небудь острові вулканічного походження, ну, скажімо, поблизу Ісландії.

Олесь Єфремович відколупував ломиком великі брили породи, потім дрібнив їх молотком, а Сергій, Сашко та Оля розбирали подрібнені уламки. Оля уважно обстежувала кожного. Хіба не траплялося так на Землі, що, розбивши пласт якого-небудь вапняку чи пісковику, в ньому раптом знаходили цікаві речі? Саме на таке чудо й сподівалися наші археологи.

Кілька разів Сергій вигукував:

— А ось… — і простягав руку, щоб вхопити… чорну тінь уламка.

Збуджена уява нашіптувала йому, що то уламок списа, чи уламок меча, або ж шматок корони якогось місячного царя. Дрібніші знахідки навряд чи були б варті Сергієвої уваги. Треба сказати, що Олесь Єфремович ні разу навіть вухом не повів після Сергієвих вигуків, але Оля і Сашко щоразу кидалися до Сергія.

— Археологія — одне, шукання скарбів — зовсім інше, — сказав якось Олесь Єфремович.

Це були одні з небагатьох слів, які пощастило почути від нього за весь час робіт. Але цих слів було досить, щоб хлопці зрозуміли: археологія не балує своїх слуг цікавими знахідками та сенсаційними сюрпризами. Треба просто-напросто працювати. Працювати спокійно, планомірно, дотримуючись всіх правил, — і тільки тоді можна сподіватися на успіх.

Оскільки Ігор Борисович вирядився в експедицію, Сергій і Сашко мали зараз тимчасово нового сусіда. Це був Валерій Федорович Холод.

Хлопцям і веселіше стало, і порядку стало більше — Валерій Федорович суворо дотримувався розкладу, затвердженого командиром корабля: працювати — то працювати, відпочивати — то відпочивати, розважатися — то розважатися.

Сьогодні хлопці повернулися з роботи трохи раніше: в Олі Чуб зіпсувалося РУ (розмовне устаткування), і вона втратила зв'язок не тільки з кораблем, але і з своїми товаришами по роботі Згідно з інструкцією в таких випадках треба негайно повертатись на корабель. «Глухонімого» мусив хтось обов'язково супроводжувати до корабля. Олесь Єфремович доручив це Сергієві й Сашкові. Сам він вирішив ще трохи попрацювати. Тому Сергій і Сашко повернулися в свою каюту ще до обіду. Валерій Федорович зустрів їх з розгорнутим блокнотом у руках:

— Привіт, космонавти-практиканти!

— Космос-привіт! — в один голос привіталися хлопці.

Зараз уже важко було встановити, хто перший перелицював земне «фізкульт-привіт» на «космос-привіт», але нове вітання серед екіпажу «Миколи Кибальчича» прижилося.

Раптом двері до каюти відчинились і в них виріс сяючий Чайчян. У руках він тримав якийсь папірець. Хлопці і Валерій Федорович зрозуміли, що сталося щось надзвичайне, й оте «надзвичайне» Сурен Ашотович тримав у руці.

— Тільки-но одержано радіограму від Ігоря Борисовича Агарка. Слухайте. Ну, тут він повідомляє, що дві ракети з жовто-оранжевими запущено в космос. Все в порядку. Це, так би мовити, звичайна інформація. Але ось… Слухайте, слухайте! «… на східному схилі кратера Ломоносова виявлено ознаки життя. Місяць — не мертва планета, як вважали раніше. Прості організми, у вигляді синюватого нальоту, як пощастило встановити, чудесно обходяться без кисню. Необхідні елементи для життя вони беруть безпосередньо з поверхні Місяця, але стравою номер один для них, безперечно, є Сонце. Я спробував вмістити ці мікроорганізми в кисневе середовище. Ніяких змін у їхньому розвитку не відбулося. Вони чудово почувають себе в кисні. Продовжую досліди, беру зразки…» Ну, далі там уже звичайна інформація.

— Ура! Ура! Ура! — загорлали всі четверо.

— Що за мітинг? — почувся голос Орлика. Замість відповіді Чайчян простяг йому радіограму. Віталій Андрійович прочитав її так, ніби там йшлося про приїзд у гості його рідної тітки, і не більше.

— За цим ми сюди й летіли. Мені здається, це не останнє відкриття! От тільки вам, товаришу Холод, мабуть, не доведеться зробити жодного. Бо що можна відкрити тут, на кораблі? Хіба, може, спосіб, як без скафандра й кисню подорожувати суворими місяцевими просторами.

Усі засміялися. Навіть Валерій Федорович не втримався, хоч, певно, йому й не солодко було зносити такий жарт.

І тут Орлик поклав руку Холодові на плече:

— А що, коли я таки дам вам кисню! Га? Не пожалію. Адже там, на Землі, будете писати до своєї «Вечірки» про Місяць? А що ж ви напишете, коли й нюхом не нюхали його! Хай буде гречка! В ім'я того, щоб ви не ввели читачів в оману, дам! А Чайчян підбере скафандр…

— Вже!

— Що — вже? — звів брови командир.

— Я вже теоретично підібрав. Прикинув, так би мовити, його розмір.

— Боюсь, що він уже й міряв не раз той теоретичний розмір, — сказав командир, рушаючи до виходу.

Всі засміялися. А потім практиканти на все горло гукнули: «Ура!» Це вже вдруге!

— Сашко, Сашко!

— Чого тобі? — крізь сон обізвався Сашко, прицмокуючи губами.

Йому так хотілося спати, він стомився. Сьогодні разом з ними ходив на розкопки Валерій Федорович. А Сергій виявив бажання залишитися на кораблі допомагати Чайчяну.

І тільки Валерій Холод опинився на «свободі» та ще й поруч з Олею Чуб, то, здається, вирішив будь-що віднайти археологічного пам'ятника. Тому вони майже не відпочивали, а Сашко так солодко й заснув, ледь торкнувшись подушки правим вухом.

— Сашко, Сашко!

— Ну, чого тобі? — Сашко сів, протираючи кулаками очі.

— Сашко, тільки скажи чесно, ти взяв камінець?

— Який камінець? — позіхнув той.

— Красивий такий камінець. Розумієш, нібито з двох половинок. Верхня якась напівпрозора і гладенька, гладенька, а спідня — темна і шорстка. Цікавий такий камінець, зовсім не схожий на всі ті, що ми бачили досі.

— Ти що ж, у крем'яхи збирався ним грати? — єхидно запитав Сашко, бо був сердитий — будять людину ' через якогось дурного камінця.

— При чому тут крем'яхи? Ні, ти справді не брав?

— Ні, а ти справді думаєш, що я його взяв? А нащо він мені, ти не подумав?

Сашко знову ліг, натягаючи ковдру на голову, а Сергій ще довго сидів, розгублено дивлячись на те місце, де раніше лежав камінець, і тихенько повторював: «І куди ж він міг подітися? І хто його міг узяти? Я ж добре пам'ятаю, що загорнув камінець у папір і поклав отут посеред столу. В каюті нас двоє. Ніхто Сюди не заходив. Та й кому потрібен камінець? Взяти його міг тільки Сашко… Сашко каже, що не брав, і таки, мабуть, не брав. Тоді виникає питання: де він міг подітися?»

Тут починалось якесь чортовиння…

І Сергійко широко, як тільки міг, позіхнув і, подумавши, що в природі ще чимало загадкового, почав засинати.

Не знайшовся дивний камінець і на ранок, не знайшли його й увечері, і Сашко почав допікати Сергієві:

— А може, він тобі приснився, той камінець? Може, то й не камінець був, а якась місячна черепаха?

— Сам ти черепаха, — огризнувся Сергій і більше про камінець не згадував…

… Але події наступної доби (звичайно, за земним часом) склалися так, що камінець сам про себе нагадав, та й не один раз.

Всі знали, що експедиція надходить до кінця. Майже три чверті екватора обійшов всюдихід Васі Чижа і от-от мав показатися з-за горизонту, тільки вже з протилежного боку. Ігор Борисович акуратно інформував про перехід, і всі на борту «Миколи Кибальчича» знали, що залишилось запустити ще одну, останню ракету з культурою жовто-оранжевих.

• Предыдущая
• 25/34
• Следующая