Годованці Сонця - Билкун Николай Васильевич - Страница 20

• Предыдущая
• 20/34
• Следующая

А Сергій і Сашко підступили до командира.

— Ну як, орли, перенесли дорогу?

— Желєзно, — відповів Сашко.

— Добре, — відповів Сергій.

— То «желєзно» чи «добре»?

— Добре, — відповіли вони разом.

— Мені вони скаржились, — втрутився Сурен Ашотович, — що мають деякі претензії.

— Які претензії? — звів брови командир.

— Бачите, ми не потурбувалися про романтику. Політ був нуднуватий. Треба було б зіткнутися бодай з одним метеоритом, тоді стало б веселіше. Реактор теж чомусь не виходив з ладу, працював як слід, і все це не могло не відкласти на високі чола наших юних героїв зморшки незадоволення життям.

— Та-ак, — зітхнув Віталій Андрійович, — отже цим юним завойовникам, підкорювачам космосу бракує романтики… Це погано. А чи знають вони, що таке романтика взагалі? Чи підозрюють, що між тією романтикою, яка виникає від читання фантастичних і пригодницьких романів, і тією, що народжується у важливій і складній роботі, є деяка різниця?

— Ми вже не маленькі, — ображено буркнув Сашко.

— Я це знаю. Інакше вас не взяли б на борт «Миколи Кибальчича». Ну от. Якщо ви не маленькі, і ми прилетіли сюди, а ви стоїте у мене в штатному розписі як практиканти, то почнемо вашу практику на Місяці. До кого прикріпити вашу групу?

— Як то групу? — не зрозумів Сергій.

— Групу — це Сергія Орендаря і Олександра Блажка, я маю на увазі групу практикантів. А на Місяці зараз буде працювати чимало всяких дослідницьких груп. Геологи виконуватимуть свою звичайну буденну роботу, археологи шукатимуть бодай слідів цивілізації, у геофізиків свої обов'язки, у геохіміків — свої, у астрономів — свої…

— Ми б хотіли з Васею Чижем на всюдиході, — несміливо попрохав Сергій.

— Так, це непогана була б практика, — згодився Віталій Андрійович, — але, на жаль, взяти участь у експедиції всюдихода, який поведе Вася Чиж, ви не зможете. Там немає жодного вільного місця. Єдине, що я можу вам обіцяти, це дозволити взяти участь в обкатці всюдихода в районі нашого тимчасового космодрому.

— Тоді ми будемо з археологами, — твердо сказав Сашко, який згадав, як він допоміг Олі Чуб і Омельченкові відшукати контейнер Чимча.

Сергієві все це не дуже сподобалось, бо він мав потяг до техніки, але промовчав, задля солідарності з Сашком.

— Ну, от і добре, — згорнув бортовий журнал командир. — Отже, наші практиканти роботу собі знайшли.

Але він непогано знався на людях і розумів, що Сергій не зовсім задоволений. Тому додав:

— А на всюдиході ви зможете практикуватися скільки завгодно доти, доки він не вийде за межі нашого тимчасового космодрому. Про це я Васі Чижеві сам скажу.

Командир встав з-за пульта, і хлопці зрозуміли, що пора подякувати і сказати: «До побачення!»

Всі розуміли, що найвідповідальніше завдання в Ігоря Борисовича Агарка, але не всі вірили у цілковитий успіх цієї справи. Багатьом розповідь космонавта Чимча здавалась якоюсь казкою, і хоч з наукового боку все, що розповів космонавт із Зели, не викликало сумнівів, в успіх створення атмосфери на Місяці вірили не всі. Все це розглядалося, як цікавий науковий експеримент і не більше.

Перший вихід Сашка й Сергія з космоплана, був пов'язаний з однією досить-таки важливою подією. Ігор Борисович Агарко вперше мав інспектувати ампули з жовто-оранжевими бактеріями Бекута. Живі воли чи не живі? Прокинуться у космічному просторі чи не прокинуться? Почнуть користуватися послугами променевої «кухні» ці сонячні годованці чи не почнуть? Творитимуть кисень чи не творитимуть?

Власне, останнє найменше турбувало Ігоря Борисовича і всіх тих, хто вірив у пробудження «годованців Сонця». Найголовніше чекали від них — чи зможуть вони утворити таку плівку, яка затримала б атмосферу на Місяці? Не дала б їй розвіятися в космічному просторі?

У давніх фантастичних романах із ракети, що прибувала десь на іншу планету, обов'язково через люк викидали плетену із капрону чи якогось іншого еластичного матеріалу драбинку, по якій спускалися герої-космонавти. Інженери, що проектували і будували «Миколу Кибальчича», прийшли до висновку, що спускатися по таких драбинках та ще й у скафандрах вельми незручно. Тому вони придумали дещо нове. Власне, винахід їхній після того, як попрацювали хіміки, був простий і примітивний. Усі лаври дісталися хімікам, які винайшли чудесну речовину гідропластрол. Струмінь цієї речовини, що нагадувала звичайнісіньку воду, за космічних умов, у вакуумі, блискавично тужавів.

Отож, тільки-но відчинилися «двері» корабля, як вдарили дві цівки гідропластролу. Торкнувшись місячного грунту, вони зафонтанували поперечними струменями один назустріч одному. І утворилася драбина, досить зручна, як ті східці, що їх підкочують до лайнерів у аеропортах. По ній Сашко з Сергієм щасливо спустилися з корабля.

Їх полоснуло по очах. Хоча шоломи скафандрів і фільтрували сонячне проміння у безповітряному просторі, яскраве сонце на тлі зовсім чорного неба було таке незвичне, що, мабуть, не стільки воно, як оця незвичність так ошелешила хлопців. Вони на якусь мить примружили очі, а коли розплющили, то були вражені не менше: не було ніякої планети, не було ніякого Місяця, просто на чорній воді космосу, як у відрі, лежав обпалений сонцем кружок, а посередині цього кружка стирчав, наче цвях, космоплан, і біля нього вони… На всі чотири сторони лежала рівнина. Ні тобі гір, ні вулканових кратерів…

Позаду східцями спускався Ігор Борисович і ніс поперед себе цілий оберемок всякого мікробіологічного начиння. Він зійшов униз, склав біля східців усе своє майно й увімкнув РУ (розмовне устаткування). Це була новинка радіотехніки, досить зручна для зв'язку на Місяці. А зв'язок тут має свої ускладнення: нема атмосфери — немає й благодайного шару хівісайда, а отже радіохвилі поширюються тільки прямолінійно, за горизонт по своїй волі й не подумають зазирнути. Одначе їх змусили на це: запустили з Землі довкола Місяця серію зв'язкових супутників, і тепер тут не було куточка, який не прострілювався б радіохвилями. Та ще за певних обставин ретранслятором радіосигналів могла бути сама матінка Земля. Нове РУ за такої ситуації — досить гарна штука. Віддалі для нього не існує: хочеш — тримай прямий зв'язок, треба — користуйся послугами радіосупутників (це якщо є потреба закинути слівце за горизонт). І в кожному випадку здається, що твій співрозмовник поруч.

— Що, мої любі друзі, — почули Сашко і Сергій, — ви здивовані? У вас такий вигляд, ніби ми летіли на Місяць, а потрапили зовсім у інше місце. Чи не так?

— А як же все оце збагнути?

— Де гори? Де кратери? Скелі де? — замахав руками Сергій.

Справді, Місяця вони собі уявляли зовсім іншим. Таким його могли уявити хіба що первісні люди, які ніколи не користувалися телескопом. Адже навіть у найпростіший шкільний телескоп можна бачити оті гори. А тут була рівнина, рівнина і пустеля. Проте коли хлопці оговталися, то переконалися, що місячна поверхня не така вже й рівна. Глибокі борозни-тріщини переорали її у всіх напрямках. Деякі з цих тріщин були такі глибокі, що навіть не хотілося бачити їхнє дно. А на рівній поверхні — камінці: великі й маленькі, різні за формою.

— А чому воно тут так? — простодушно запитав Сергій.

Ігор Борисович тільки похитав головою:

— Як же ж, по-твоєму, тут має бути?

— Ну, бескеття, скелі, прірви, — замахав руками Сергій.

— Вони є, ніхто їх з Місяця не вкрав. І ти ще матимеш нагоду побачити все це. А тепер уяви собі на хвилинку… Хоча стій! Де ми примісячились?

— Десь в Океані Бур, — відповів Сергій.

— Ти знаєш, бодай приблизно, карту Місяця?

— Знаю.

— То чим же відрізняються місячні моря, океани, озера від іншої території?

— Ну… Вони западини, і вони рівні…

— Отож. А Океан Бур найнетиповіший для Місяця, він дуже рівний. Значить, великих гір, скель, ущелин, проваль тут не може бути.

— Зрозуміло, — хитнув головою Сергій.

• Предыдущая
• 20/34
• Следующая