Дніпрові пороги - Яворницький Дмитро Іванович - Страница 21
- Предыдущая
- 21/24
- Следующая
На десять верстов од села Андріївки-Іваненкового, на високому лівому березі Дніпра, простяглась слобідка Маркусова, теж Павло-Кичкас. В ній дві головні вулиці і кілька тісних, покривлених провулків. Головна вулиця проходить через усю довжину слобідки і має не більш як одну верству. Населення слобідки українці. Історія слободи починається з 1781 року. Року 1781 говориться про «слободу Кичкас, иноді Кечкас у реки Днепра, при устье балки Кичкаски». Першим володарем її був генерал-поручик Павло Сергійович Потьомкін, якому дано на ранг дачу 12 000 дес. землі. Року 1782 слобода зветься Павло-Кичкас. Року 1784 од Потьомкіна маєток достався майорові Фалієву; 1786 року — надвірному совітникові Ситникову; 1787 року — надвірному совітникові Іванові Давидовичеві Зоммерові; 1796 року — секунд-майорові Іванові Семеновичеві Шульцу, а 1798 Емануїлові Маркові, од якого й вийшла назва слободи Маркусова.
За управителя маєтку Марка був пан Куріка, про якого не раз згадували місцеві діди давнього віку. «Після запорожців багато тут землі було, а людей мало, то й став він приймати до себе сіромах:
«Йдіть, каже, хлопці, до мене жити; хто хоче, бери плуг, воли — роби, хто не хоче — пий горілку». Попервах добре жилось у панів: подати не платили, од некрутчини одозволяли пани… Стала населяться слобода, стала сіромашня женитись. Як обжились люди, тоді вже пан не те задумав. Став він потроху до панщини прикручувати, а далі забігла якась бумага, так він узяв та й закрепостив. Розчовпали козаки, та пізно: раді б і назад, так нікуди голови приткнути».
Проти Маркусової — Павло-Кичкасу, до правого берега Дніпра, стоять два камені Розбійники. Один з тих каменів був вищий і другий нижчий, так їм позривали порохом маківки, тепер вони стали плескаті, і камені виглядають з-під води немов-два острови. Як нанесе на них або бистря води, або несподівана полоса вітру яке судно чи пліт, то там йому й край. Ото через те вони й Розбійники.
За каменями Розбійниками течія Дніпра круто повертає на південний захід, через що, наближаючись до того місця, здалеку здається, наче тут Дніпро уперся в скелю і зовсім скінчився: «Що ж це таке? Куди ж тут їхати далі?» — несамохіть питають пловці.
За тим поворотом Дніпро мало не протягом двох верстов тече наче в розколині між високими та зовсім стрімкими, особливо з лівого боку гранітовими берегами, які підносяться більш ніж на 30 саж. вгору; тут Дніпрове звужується до 86 саж., а глибина річки збільшується й досягає 130 ф., навіть і більш того.
На лівому боці Дніпра тут же йдуть одна за одною три земляні редути: одна, де був Старий Кичкас, тобто стара переправа через Дніпро; друга на низькій частині берега, на три верстви од першої, під підошвою скелястого спаду, і третя на 600 кроків нижче другої, на самій верховині гори, од рівня води в Дніпрі на 100–150 ф. висоти, прикрита од ріки скелями.
З того ж таки лівого боку виступає балка Осокорова з балкою Багатиревою. Вона колись вся була вкрита лісом; по ній росли осокори та такі величезні дуби, що, було, три чоловіка не обхоплять дуба. Гущина була! Тут колись і глибока річка була; риба, раки так і кишіли. В тій балці жили колись запорожці куренями, там і досі й ямки єсть. Жили тут і турки, поки запорожці не помірялись силою. Потім того густий ліс пани сплюндрували, а річка висохла. Воно й тепер трохи єсть дубів, та вже не те, що було колись.
Далі йде за балкою Осокоровою балка Кичкаська, яка називається в «Реєстре речок» 1697 року річкою Кочкаскою. Ця балка дуже відома була запорожцям та гайдамакам: туди вони, було, заганяють татарських коней. У татар багато було худоби, а табунів ще більш. Так оце, було, зберуться кілька чоловіка та й махнуть степом; займуть табун коней та й заганяють у цю балку; тут їх пасуть і доглядають. А коли треба перегнати коней на правий бік, то один сяде на коня, займе поперед себе табун та й пішов уплав через Дніпро.
Далі йде скеля Хмарина: вона така, як та хмара кучею нависає. За скелею Хмариною балка Широка, а за нею скеля Пугачі. Там день і ніч, було, пугукають пугачі. Колись їх тут щороку багато плодилось; водяться вони й тепер, та тільки мало.
За скелею Пугачі балка Побережня, а за нею, коло самого берега Дніпра, камінь Дзвіниця. Вона вивела верх, неначе справді та дзвіниця, і відома всім лоцманам та місцевим людям. Для археологів та істориків вона цікава через те, що коло неї 1883 року знайдено цілу купу скалок кременю, що наводить на думку, що тут була в давні передісторичні часи майстерня виробів кам'яного знаряддя.
За каменем Дзвіницею виступають величезні гранітові скелі, і в тих скелях сама природа утворила печеру. Правильніш сказати, то не печера, а грота; місцеві люди такі природні печери звуть скотами, тобто звірячими норами. Та печера зветься Школа, і її добре й гаразд знають усі дніпрові лоцмани: «Не той ще лоцман, хто пройде пороги, а той лоцман, хто щасливо поминує Школу».
Така вона небезпечна для лоцманів. Назва печери Школа вийшла од запорізького полковника Школи, який коло неї сидів своїм зимовником ще за існування Січи.
В тій печері запорожці та гайдамаки ховали не раз свою здобич та й самі інколи ховались за якої пригоди або напацти. В недавні часи там же ховались різні парубки од рекрутчини.
Не кожний може влізти в печеру, бо влазити туди досить трудно. Над входом у печеру дуже низько нависає до землі величезний камінь, який ховає вхід од очей людських. Треба добре зігнутись підлізти під той камінь, потім стати на ноги, витягнутись у струнку, зробитись якомога тонким і тоді обережно всовуватись у вузьку щілину печери. Всередині печери два темні ходи. Один з тих ходів іде праворуч, другий — ліворуч. Хід, що йде ліворуч, тягнеться 6 арш., поступово звужується і кінчається невеликою щілиною, крізь яку пробивається тоненька смужка світла. Сюди людина з великими труднощами може пролізти тільки до половини. Хід, що йде праворуч, тіснуватий і низький, через що по ньому можна йти тільки зігнувшись. Він тягнеться всього тільки два аршини і, направляючись трохи вліво, вводить людину в камеру. Камера має 7 арш. довжини, мало не 1 арш. ширини, до 5 арш. висоти. При світлі вона здається природною щілиною і ніде немає слідів того, щоб її обробляла людина для свого життя. По кутках камери також крізь вузькі щілини пробиваються тоненькі смужки світла. Долівка камери — досить товстий шар землі. З камери праворуч іде хід до Дніпра; він дуже вузький і дуже завалений дрібним камінням, чому пролізти по ньому до кінця можна тільки з великими труднощами. Довжина цього ходу трохи більша 6 арш. Кінець його виходить коло самого берега Дніпра і наводить великий жах на людину, як вона, добравшись до кінця ходу, несподівано вигляне на Дніпро: здавлений надміру вузьким і надміру високим гранітовим коридором, маючи тут мало не 20 саж. глибини, Дніпро шалено мчить свої води вперед.
При одній думці про те, що з-під тебе може вискочити який камінь і ти, зірвавшись з 30-сажневої височини, можеш вниз головою упасти в Дніпро, дух захоплюється, і серце немов перестає битися в грудях…
Що ж находили в цій печері Школі?
Находили дрібні скалки кременю, різні черепки од побитого посуду, птичі кістки, кістки якоїсь животини та людини. Там, кажуть, колись давно висіла жердка, на тій жердці понавішувані були хомути, уздечки, сідла і вся збруя. Колись найшли сакву, набиту списами, брозументи од якогось каптанка, чоловічу кістку од ноги, в якій була уткнута стрілка, декілька метальових стрілок.
Нижче печери Школи, праворуч, видно забору Сухойванову; на тій заборі лоцман Сухойван посадив плота. Під тією заборою велике водокруття Казани: там так крутиться вода, наче у величезному казані, коли вона закипає білим ключем.
По лівому березі Дніпра далі йдуть скеля Голуби, Попова скеля і Кінська балка. На Голубиній скелі колись плодились дикі голуби; голубів тих така була сила, що й сказати не можна. Вони плодились і в печері Школі, а найбільше на тій скелі. Там їх зроду було ніхто не достане, а то вже як понасаджували тут німоту, та як розвелись охотники, то й птиця перевелась: підійде з Дніпра, бебехне з рушниці, та й падає вона у воду.
- Предыдущая
- 21/24
- Следующая
