Шлях Срібного Яструба - Білий Дмитро - Страница 50

• Предыдущая
• 50/52
• Следующая

— Я не заперечую, — кивнув головою Алауган, пронизливо свиснув і підвів голову, дивлячись на небо, — а ось і мій вірний Гемуда!

На небі з’явилася тінь, і невдовзі на площу спустився крилатий кінь Гемуда.

«Але ж кінь не зможе винести нас трьох!» — подумав Атей.

Немовби вгадавши його думки, Сурхат вигукнув:

— Здається, мені ще треба вбити десяток-другий емегенів! А ви вже летіть удвох.

— Ні, брате, — промовив Алауган, — я прийшов сюди, що б врятувати тебе і жезл Золотого Дебета. Отже, забирай жезл і мого коня і лети з моїм побратимом у Нартію. А я вже якось і сам впораюся…

Поки вони так сперечались, брама фортеці захиталась і ось-ось мала впасти.

Тим часом нарти продовжували свою суперечку. Нарешті Алауган примирливо сказав:

— І чого це ми скубемося? Нехай Атей летить сам, а нам удвох буде веселіше.

— Згода! — погодився Сурхат і озирнувся, — а де ж Атей?

А Атей, схопивши Щит Таргітая, вже біг по сходинам, що вели на вершину найбільшої башти Залізної Брами.

— Атею!!! — в один голос закричали нарти, але хлопець тільки махнув їм рукою.

Через мить Атей вже видерся на вершину головної башти. Вітер вдарив йому у обличчя. Величний краєвид відкрився перед ним. Здавалося, що зараз він може узяти на долоню цілий світ. Щит світився дивним полум’ям, від нього струменіла нездоланна сила. Він нахилився і крикнув нартам:

— Прощавайте, брати, ми ще зустрінемось!

Нарти замахали йому руками. Брама під ударами таранів емегенів почала падати. Чорні тіні драконів з’явилися вдалечині, вони стрімко наближалися. Атей глянув униз — прямо у підніжжя башти відкривалося чорне провалля прірви.

Атей ще раз озирнувся навкруги — декілька драконів неслися прямо на нього, він вже бачив їх огидні пащі, з яких вилітали струмені полум’я. Сурхат і Алауган злетіли на крилатому коні за мить до того, як площу Смерті затопили юрби емегенів. Вони намагалися перерізати шлях драконам, які летіли на Атея.

Атей міцніше схопився за Щит, відійшов на декілька кроків від краю башти і набрав повні груди повітря.

— Агов!!! Таргітай!!! — закричав він і щосили стрибнув з краю башти назустріч ранковому сонцю, яке щойно зависло над обрієм.

Атей стояв на кургані Кам’яного Воїна. Яскраво-червоне марево у його очах поступово розсіялося, і крізь нього він побачив запеклий бій. Здавалося, що тут, навколо цього кургану, все застигло, поки він перебував у Нартії, а тепер знову закрутилося у вихорі битви.

Атей бачив, як андрофаги лізуть на вози антів, як Доброгаст, притримуючи поранену руку, рубається з декількома людожерами, як Велемир ледь відбивається від нападників, оточений десятком ворожих вершників, як Орія спливає кров’ю серед поранених антів, як решта воїнів-антів намагається пробитися до своїх ватажків.

Атей стрибнув на якогось коня, що іржав, втратив ши вершника, і кинувся у саму веремію битви. Хлопець став на стремена і підняв у гору Щит Таргітая. Андрофаги, що траплялися йому на дорозі, падали на землю, немов вражені блискавками, їх коні, немов засліплені, починали битися, збиваючи своїх вершників під копита.

За мить все змінилося. Андрофаги, які вже вважали себе переможцями, охоплені якимось надлюдським жахом, почали панічно тікати. Анти, сили яких, здавалося, збільшилися у десятки разів, перейшли в атаку. Невдовзі лише окремі постаті втікачів чорніли, швидко зникаючи у степу…

…Доброгаст, тяжко дихаючи і витираючи кров з чола, підійшов до Атея.

— Ти зміг повернутися, — прохрипів він.

— Але я ще мушу встигнути на річку Сірої Вовчиці, — промовив Атей. Він зіскочив з сідла і кинувся до Орії. Та ледь змогла відкрити очі, відчувши долоню Атея на своєму плечі.

— Я повернувся, Оріє, ти врятувала мені життя, — сказав Атей.

Дівчина ледь посміхнулася.

— Ми спробуємо вилікувати її, — тронув Атея за плече Велемир. Атей кивнув. Він підвівся і пішов до свого коня…

…Над степом вітер здіймав чорний пил…

Річка Сірої Вовчиці отримала свою назву після того, як два покоління тому на її рівнині загін аланів зустрівся з декількома десятками якихось дивних вершників. Постаті вершників і їх одяг відрізнялися від звичайного вигляду народів, що мешкали на Борисфені. Вони мали надзвичайно широкі й могутні тулуби, але ноги їх були короткими й кривими. Алани сиділи на своїх конях, одягнуті в товсті войлочні каптани, на їх головах були кудлаті міхові шапки. Круглі обличчя з широкими вилицями були пошрамовані, вузькі очі дивилися хижо й пронизливо. На їх прапорі була зображена сіра вовчиця. Провідник загону загадкових вершників сказав аланам, що його воїни належать до народу Сірої Вовчиці, який прийшов із великої пустелі, що пролягла вздовж країни Хань. Спалахнула сутичка, під час якої майже всі аланськи воїни загинули. Воїни народу Сірої Вовчиці на своїх швидких конях уникали прямого бою з тяжко озброєними сарматськими вершниками, але їх стріли напрочуд влучно вражали ворогів. Перемігши аланів, вершники Сірої Вовчиці сказали тим, хто залишився живим, що невдовзі весь їх народ прийде в степи над Борисфеном. Загадкові вершники зникли так само швидко, як і з’явилися, але на ознаку своєї перемоги залишили на березі ріки свій прапор із зображенням Сірої Вовчиці…

Тепер на цій рівнині зійшлися два війська, щоб остаточно вирішити подальшу долю клану Срібного Яструба.

Першими туди прибули воїни Отана. Вранці скіфи перейшли вбрід річку Сірої Вовчиці й розташувалися вздовж її уривчастого берега. Зазвичай скіфи шикували свої війська, маючи за спиною відкритий простір, щоб застосовувати свою звичну тактику — відступаючи, осипати ворога зливами стріл, маневрувати, дроблячи ворожі війська на розпорошені відділи. Але ця битва мала бути незвичайною. Скіфи прийшли, щоб або перемогти, або загинути всім до одного. Сподіватися на довгу, виснажливу, партизанську війну із переважаючими силами ворога вже не приходилося. І Отан добре знав, що його воїни краще поляжуть всі до одного, ніж зроблять хоча б один крок назад.

І воїни Срібного Яструба дійсно готувалися до смерті, після якої зі славою відправляться на вічне й щасливе полювання зі своїми предками. Їх обличчя були суворими, а постаті нерухомими. Коли військо вишикувалося на рівнині, Отан повільно, не поспішаючи, пустив свого коня вздовж лав своїх воїнів. Загалом на рівнину Сірої Вовчиці прибуло близько трьох тисяч скіфів. Вперше за довгий час, відколи декілька сторіч тому занепала сила народу скіфів — сколотів, зібралося таке чисельне військо. Скіфська кіннота вишикувалася у декілька довгих шеренг. Попереду нерухомо сиділи на конях старійшини, перед якими Астаг тримав знамено із зображенням Срібного Яструба. Військо скіфів поділялося на сотні. Над кожною сотнею тріпотіло знамено із зображенням сотенного тотему. На лівому фланзі стояла відбірна сотня, яка складалася із відбірних воїнів-агатирсів, під прапором із зображенням змії. Ніхто краще за них не міг долати ріки, влаштовувати засідки серед плавень, ніхто краще за них не міг вночі підкрастися до ворожих вартових. Воїни сотні Змії були неперевершеними розвідниками. Вони завжди труїли свої стріли, наконечники яких пронизливо й жахливо свистіли у повітрі, несучи миттєву смерть. Ці воїни носили надзвичайно легкі і в той же час міцні панцири, сплетені із металевих кілець, які на сонці лускато блищали, немов зміїні шкіри.

На правому фланзі була розташована кіннота сотні Вовків. Це були вершники, коні яких були невтомні і під час переслідування ворога, і під час довгого відступу, щоб заманити переслідувачів у смертельну пастку. Воїни-вовки найкраще за всіх зналися на таємній магії Великого Вовка. Казали, що вони можуть перетворюватися на вовчі зграї. А під час атаки з їх горлянок вихоплювалося справжнє вовче завивання, від якого чманіли коні ворогів, скидаючи на землю своїх вершників. До наконечників своїх списів воїни-Вовки прив’язували вовчі хвости, а замість плащів носили вовчі шкіри. Воїни-вовки були озброєні довгими бойовими канчуками, у які були вплетені металеві дроти, тяжкі бронзові кулі й гострі залізні гачки — «пазури Чорних Вовків Папая». Одним ударом такого канчука воїн-вовк міг легко вибити ворога із сідла.

• Предыдущая
• 50/52
• Следующая