Чумацький шлях - Малик Владимир Кириллович - Страница 44

• Предыдущая
• 44/77
• Следующая

Хлопці раділи: це був їхній перший похід на таку далеку відстань. Коні йшли скоро і легко. Весняний степ саме ожив, зазеленів, сповнився пташиним співом, звіриним гамором. Все радувало око: повноводні ріки, голубе небо, золоте сонце і навіть війська, що йшли та йшли назустріч, до гирла Дніпра, не псували мирної та веселої картини степу.

Опівдні четвертого дня виїхали на Кременчуцький шлях і тут зупинилися, щоб перехопити високого гостя зі столиці, а потім допровадити у штаб Потьомкіна. Коли він буде, ніхто не знав. Безкровний обрав гарне місце — на лузі, над річкою. Тут і вода, і пасовисько, і дрова для багаття. Зразу ж козаки пустили коней на луг, самі, доки кашовари готували обід, покупалися в річці й почали ставити намети для нічлігу.

Безкровний зі своїми молодиками стояв під вербою, край дороги, і розмірковував:

— Прогавити його ми тут ніяк не можемо. Це єдина дорога на Берислав і єдиний міст через річку. Цього місця адмірал ніяк не може обминути. От тільки коли він тут буде—ніхто не знає. Може, сьогодні, а може, й кілька днів доведеться чекати...

Івась поглянув на дорогу. Вона спускалася з високої, крутої гори в долину, до вузького містка, перед яким у глибокій вибоїні блищала вода. Він пригадав, що коли вони їхали в Крим, то закидали ту вибоїну хмизом та землею, щоб не поламати коліс. Тепер вона зяяла знову, як пащека хижого звіра,— так і чигає на свою жертву! І ніхто не лагодить! Кожен потихеньку якось перебереться на той бік — і добре! А після мене, мовляв, хоч вовк траву їж!

Усе це Івась помітив, але не надав значення ні горі, ні крутому поворотові на ту дорогу, з якої вони щойно звернули, ні хисткому містку з глибокою вибоїною перед ним. Однак всіх турбувало — коли їхатиме високий гість і як не прогавити його?

Безкровний сказав, звертаючись до Керіма:

— Кирику, зоставайся тут — стеж за дорогою! З’явиться екіпаж — гукай нас! А ми — до гурту... Дізнаємося, чи каша зварилася.

— Гаразд, батьку!— кивнув головою молодик.— Стежитиму.

Не встигли Безкровний з Івасем дійти до вогнища, як почули Кириків крик:

— Дивіться! Дивіться! Там щось скоїлося! Коні носять!

Козаки оглянулися — і на якусь мить завмерли від того, що побачили.

З гори щодуху мчала трійка нажаханих чимось коней. За ними виднілася невелика чорна карета, що підстрибувала на нерівностях дороги, і дивно було, що досі не перекинулася. Переляканий візник, видно, випустив з рук віжки, бо, ледве тримаючись на сидінні, розмахував над головою батогом і щосили кричав:

— Рятуйте! Рятуйте! Понесли-и!

Від його крику і розмахування батогом коні лякалися ще дужче і мчали ще швидше. Неважко було зрозуміти, що чекає і на карету, і на кучера, і на пасажирів, коли доскочить до мосту. Неминуча смерть або каліцтво!

Всі схопилися на нога — кинулися до шляху. Стали стіною впоперек дорога, сподіваючись, що коні, побачивши перепону, зупиняться.

Але не стримувані віжками та вудилами коні летіли мов скажені. Вже видно їхні копита, розмаяні гриви, чорні, розширені від жаху очі.

— З дороги! З дорога! — гукав візник.

Але він не знав, що попереду — небезпека. Вузький місток, складений нашвидкуруч з круглих, розколених навпіл плах, хитався під ногами, а підступна вибоїна перед ним так і чекає на необережного, щоб потрощити йому колеса, а то й кістки.

Трійка наближалася. Козаки захвилювалися. Що робити? Зчинився крик.

— Тікаймо з дороги! Ми й самі загинемо під копитами!

Інші вигукували:

— Стріляйте з мушкетів угору! Коні зупиняться!

Та ні в кого не було при собі мушкета. Виявилося, що зброю всі залишили біля багаття.

А трійка вже ось-ось... І мчить прямо на козаків, що, мов зграя горобців, враз сипонули врозтіч. У вікні карети проти сонця блиснуло золото еполетів.

— Прокляття!— вигукнув Безкровний.— Невже адмірал? І треба ж, щоб загинув на наших очах! Що скаже Потьомкін! Що скаже кошовий!

І тоді, коли оскалені кінські пики вже майже нависли над натовпом козаків, коли земля здригнулася від грому копит, наперед метнувся Івась, стрибнув прямо назустріч корінному, сірому в яблуках коневі, що ніс на собі хомут та дугу, і міцно вчепився руками за натягнуті ремінні гужі. Якась невидима сила рвонула його тіло вперед, на груди коневі...

Козаки охнули.

— Іваку-у!— крикнув хтось голосно.— Пропадеш ні за що!

— Розтопчуть!— зойкнув Кирик і схопився за голову.

Та Івась утримався. Його ноги охопили шию коня, що аж присів на задні ноги, ставши дибки і піднявши високо перед собою Івася. Притримані ним припряжні теж зупинилися, ставши дибки. Візник із свого високого сидіння кумельгом покотився на обочину, на зелену бережину, а козаки, що стояли найближче, відразу схопили коней за гнуздечки — і пригнули їхні голови до землі.

Екіпаж зупинився. Дверцята миттю розчинилися, і на дорогу вистрибнуло двоє морських офіцерів — віце-адмірал та мічман. Обоє були бліді, схвильовані. Видно, розуміли, якої страшної небезпеки щойно уникли.

Мічман кинувся до візника, що, охкаючи, намагався звестися на ноги, а адмірал підійшов до козаків і, відсалютувавши двома пальцями, швидко щось заговорив.

Козаки знизали плечима, розвели руками — ніхто не розумів його мови.

— Не розуміємо, ваше превосходительство,— промовив Безкровний і для більшої наглядності теж розвів руками.

Адмірал усміхнувся і покликав мічмана:

— Володья, Володья, іди сюди! Допомігши візникові, мічман підійшов. Адмірал щось довго йому розповідав, а молоденький мічман, майже підліток, ствердно кивав галовою. Він уже трохи оговтався від переляку, і на його тонкому, вродливому обличчі поволі з’являвся природний юнацький рум’янець. Врешті, коли адмірал замовк, він пояснив козакам:

— Його превосходительство віце-адмірал Поль Джонс дякує вам за порятунок і хоче дізнатися, хто той сміливець, що, ризикуючи життям, кинувся навстріч коням і зупинив їх.

— Це Івак! Івак!— гуртом загелготіли козаки, зрозумівши, що перед ними “їхній” адмірал, якого вони виїхали зустрічати. А Безкровний додав: — А ми запорожці! Нас послано, щоб ми зустріли вас і провели в штаб-квартиру князя Потьомкіна!

Вислухавши, адмірал радісно сяйнув небесно-голубими очима і вигукнув:

— О, запорозькі козаки! Я дуже радий, бо чув про запорожців ще в Парижі і навіть читав у французьких авторів про їхні подвиги на Чорному морі та Середземному. Мені пощастило!

Він тиснув Безкровному та іншим козакам руки, чим немало дивував мічмана, а потім повторив запитання:

— Так де ж той сміливець, якому я завдячую життям?

— Це Івак, — сказав Безкровний.

— Івак? — перепитав адмірал.— Це ім’я чи прізвище?

— Це запорозьке прізвисько, яке йому дали при вступі до Коша,— пояснив Безкровний.— Так ми всі його тепер і звемо! — І погукав: — Івасю, Івасю, підступай, братику, ближче! Адмірал хоче з тобою поговорити!

Івась пропхався наперед, шанобливо вклонився.

Адмірал по-дружньому поплескав його по плечу і щось довго говорив на своїй мові. Мічман пояснив коротко:

— Адмірал Джонс дякує козакові Іваку за сміливість, за порятунок командирів і нагороджує його медаллю. Але позаяк нагороди він зараз не має, то попросив мене, щоб я уступив козакові свою. Вона рівноцінна — за хоробрість. А мені адмірал згодом поверне.

Мічман зняв з себе красиву срібну медаль і прикріпив Івасеві до і жупана, а адмірал Поль Джонс виголосив при цьому коротке, але енергійне слово, смисл якого полягав у тому, що він радий воювати з такими сміливцями проти будь-якого ворога і сподівається на перемогу.

Козаки запросили його до обіду. Адмірал виявився простою в поводженні людиною — їв дерев’яною козацькою ложкою зі спільної миски, хвалив кашу, засмажену салом, і тут же вивчив кілька незвичних для його вуха слів — каша, ложка, миска, козак. Був з цього вельми задоволений і обіцяв до перемоги над султаном опанувати козацьку мову досконало і володіти нею, як своєю рідною шотландською, англійською та французькою. Себе велів називати не віце-адміралом, а просто Полем Джонсом або по-французькому звичаю ще простіше — Жонесом.

• Предыдущая
• 44/77
• Следующая