Соло для Соломії - Лис Володимир Савович - Страница 51

• Предыдущая
• 51/79
• Следующая

«Я химерниця, біла відьма й химерниця», — подумала тоді Соломія.

її руки, сплетені того вечора довкола чоловічої шиї, тепер безсило опускаються вздовж тіла. Навіть не може звести, щоб помахати ними навздогін. Або хоча б одною — правою ци лівою. Бо сто очей і сто сорок, а може, й двісті сорок цікавостей од цих запнутих хустками сорок. Руки ці кожен раз, перед тим, як іти на побачення, старанно миє, тре, відшкрібує од землі, виколупує шпичаками землю з-під нігтів. Бо мусить прийти красивою, чистою і пахучою. Жінки півпляшечки духів таки оставили їй, то тепер хоч по краплі та дарує шкірі. Вона, Соломія, кохана Вадима. Ніяк не призвичається називати Вадиком ци ще якось пестливо. Може, Вадюня? Та хіба так можна називати її чоловіка, цього дужого, ні, не ведмедя, а якось по-інакшому, вона бачила на картинці у давній книжці, ще в отця Андронія. Тигра? Нє, якось інакше, дивно й загадково, на «ард» кінчалося. Звір був схожий на велику кішку, кошицю, що готувалася до стрибка. Кота? Запитати б його самого, на кого він схожий, так стидно, що так мало знає, що й так багато слів, які він вимовляє, зависають, не збагнуті, як щось, що, мов розсипані намистинки, губиться у траві, і годі їх визбирати.

Соломія вертається до жінок, ховає очі, ховає своє щістя, більше, як місяць і сонце разом узяті, й серце ледь утримує те, що вона почуває.

Не раз за ці дні й тидні просить прощення у Петра. Просить, як молиться вечорами перед сном. Уночі часом, як прокидається. Боїться, щоб не приснився Петро, бо як тоді їй бути після такого сну? Бо тоді, знає, щось теперішнє подаленіє. А то й зувсім утече від неї. А вона цього не хоче, вона, звичайна грішна жінка, що таки вимолила у Бога й Діви Марії свою крихту щістя, ні, не крихти, не тре’ грішити, цілу скибку, цілого калача, аби він тильки не розсипався, не розкришився.

Петро не сниться, не приходить у сни й Вадим, одного разу раптом видиться у сні-маренні, що переносить її через річку чоловік і лице в нього. Боженьку, лице в нього Павлове.

Після прокидання неї огортає страх. Про Павла наче й забула, ци старалася зувсім забути. Значить, не можна забувати.

— Соломко, гляди не вріж ножем собі пальця, — чує Вірчин голос.

Вірка торкається Соломіїної руки.

— Прокидайся, подруго, — стиха каже. — Вертайся із неба на землю. Ще трохи то й додом підемо, там мої дітиська ждуть.

Троє дітисьок у Віри. Вірки, Вірунчика, Віруні. Цікаво, як називав неї той Роман, що десь тепер у війську служить, з яким третє своє чадо нагуляла.

Тепер, як народився небіж, Соломія рідше забігає до Вірки. Помагає Варці купати й навіть годувати неїного дітвака. Прискіпливо вдивляється у його риси, а чого б то? Василько тішиться — не натішиться синком, уночі схоплюється, ледь малий за- пхинькає, а раніше спав, як убитий.

«Дитину хочу, дитину од Вадима», — вкотре за ці дні навідується думка до Соломії.

А за нею й инша — хай Бог простить, не хтіла так од Павла, й од Петра тоже. А тепер хоче, так жаско хоче, ніби то питання життя й смерти.

І раптом холоне од думки: «А він?»

Він. До нього Соломія, скрадаючись поза городами, як лисиця до курника, вирушає осіннім надвечір’ям через два дні. За селом умирають останні відблиски сонця. Тільки дві багряні смужки ще визирають з-за хмари. Мов цікаво їм — куди ж то прямує, раз по разу оглядаючись, пригинаючись, прагнучи стати меншою, непомітною, ця жінка. Найбільше, чого боїться Соломія під час таких вечірніх (злодійських, каже до себе) походеньок, щоб не гукнув хтось до неї од воріт альбо з городу: «А куди то ти, Соломко, проти вечора?»

Було зо два рази так, такі небажані стрічі, мусила щось вигадувати. Тепер обійшлося. Бо пішла в обхід, де вулиця глуха, а тоді поза лозами. Добре, що Млинище їхнє крайній, осібний в селі куток, до болота й лісу тулиться. А стежки повз тих болітець, Бри- гадєрової річки, мимо Кусової гірки, пообіч хутора, вона знає. А там, за шосейкою, і до альтанки над джерелом недалечко.

Як з доріжки звернула, на підході завважила обіч альтанки силует. Є вже, є, дожидається коханий. Бігти рвонулася, силует теж робить порух, до неї наближається, і Соломія вражено спиняється — то не Вадим, то чужий чоловік. Крок, другий убік, й чує хриплуватий грубий голос:

— Ані руш! Бо стрілятиму. Я добрий стрілець.

А як вона завмирає, сполохано за стовбур вільхи хапається, незнайомець і майже невидимець (за дерева одступив) командує:

— Иди сюди! Кому сказав? Повільно підходь. І без фокусів, а то матимеш ще одну дірку. У лобі.

Соломія підходить, чоловік хапає її за руку.

— Що, другого ждала, більшовицька хвойдо? Щось він тебе не уважає, сталінський вишкребок. Бо мав би сам ждати свою підстилочку. Тоді й проблем би не було. Лежав би собі замість тебе з діркою в тому місці, що їхній партії належить, та й по всьому.

Соломія холоне, бо зблискує перед нею жахлива картина — вона приходить і бачить мертвого Вадима. З кулею в голові ци серці. Мимоволі тихо скрикує.

Чоловік поруч, від якого чути важким потом і махоркою, притягає її до себе. Шепче:

— Страшно? Зараз буде ще страшніше.

І дивлячись в Соломіїне лице, ледь видиме у напівтемряві, очима:

— Впізнаєш? У таборі вас того літа охороняв разом з другом Яремою.

— Тепер пізнаю, — видихає Соломія.

Справді пізнає молодого хлопця-охоронника. Тико постарів, і в сірих проблисках останнього вечорового підсвітку видно, як лице осунулося. Як же його звуть, намагається пригадати.

Він струшує Соломію за плечі, як грушу.

— Чого ж ти, суко, так скоро забула друга Ярему? Йому ж навіть під землею, певно, болить..

Соломіїні плечі, стиснуті цупкими, мов лещата, пальцями, трусяться.

— Я ни. ни забула, — схлипує вона. — Я.

— Другого полюбила? Авжеж, за пахучі дікалони й шовкові панталони їхні. А тепер, дивись, накінєт на нєжниє плєчі шаль пуховую. Того ждала? Кажи!

— Ви. ви-те нас уб’єте? — Соломія питає голосом, в якім неприхований страх.

їй страшно, Боженьку, як їй страшно. І так, виявляється, може бути. Й така смерть може ждати.

І наступна думка — він. Він, цей чоловік, ци вони все знали. І що сьогодні тут зустрінуться. Того й ждав. Али звідки? Певне, хтось із жінок підслухав, як Вадим сказав. І доніс, кому тре’. Котрась з неїної ланки ци гиншої? Найближче були з неїної. Її подруги, товарки. Катька, Явдоха, Лідка, Люба. Може, й Люба. Ци Настя, в якої, кажуть, троюрідний брат досі в лісі.

Що ж, хай убиває. Заслужила. Справді, не вберегла пам’ять про Петра. Друга Ярему.

— Тебе я не вб’ю, — чує вона. — Варто й тебе було б. Та знаю, як Ярема про тебе казав, а якби ти чула, як розказував. Ти ж для нього, як пташка чиста, як голубка біла була, сучко. Ех, трясця твоїй матері.

Він спльовує й раптом завмирає, прислухається.

— Ага, 'їде, їде, голубок-яструбок. Цокають, чую, цокають копитця по асфальту.

І вже зовсім іншим тоном, рвучким шепотом:

— Ну, ось що. Тебе я не вб’ю, а ось любчика твого шльопну. Не за те, що з тобою волочиться. А за то, що такі, як він, найбільше нам зла приносять, чуєш? Надто зміїний язик має, со- вєтську облуду, як блекоту, рясно сіє. І сміливий, інакше б серед вечора сюди не подався.

Рвонув за руку, до альтанки потяг.

— Сиди тут і жди, — наказав. — І роби вигляд, що ніц не сталося. Не дрижи. Довго мучитися не будеш. І він тоже. Як тико підійде, так одразу й получить свою норму. Я стрілець добрий. Живою зостанешся. А подаси звук — тоже дев’ять грамів получиш у любляче серденько. Ну? Згодна? Жити, питаю, згодна?

— Зго. Згодна, — хрипить Соломія.

Вона сідає на лавочку, а чоловік зникає. Кудись ховається. За берези, вільху або кущ. Калиновий. Спеціально за лавочкою посадили. То вже у війну, може, й ті ж повстанці. Може. А тепер один з них уб’є Вадима. Нащо він призначив тут зустріч? А нащо вони ходили до лісу по ведмеді? Вона попереджувала, що можуть хлопці з лісу підстерегти, а він тильки сміявся. Казав, що фронтовику не гоже боятися бандитів. Та й нема їх уже — або переловили, або перестріляли. Останні загинули або були схоплені в тому літньому бою біля гори Герасимихи. Соломія було заперечила — кажуть люди, що кілька втекли, в тому ж лісі зникли. І той сотенний, що Чехурою звуть.

• Предыдущая
• 51/79
• Следующая