Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович - Страница 76

• Предыдущая
• 76/79
• Следующая

Ярош, виходячи від Мількера, зіткнувся на сходах із Яркою, вона вже не пашіла гнівом і навіть усміхнулася до нього.

— Він на вас покладає великі надії, — сказав Ярош дівчині.

— Я знаю. Але мені бракує витримки. Крім того… крім того, коли я граю те танґо… — дівчина зітхнула і похитала головою, мовби збираючись із думками. — Коли я граю його, зі мною робиться щось неймовірне… мені здається, я зникаю, розчиняюся у просторі, і тоді стає так страшно… останнього разу я мовби піднялася у повітря і гойдалася там на невидимих павутинках… а коли пробувала закричати, то не видобула ані звуку… хоча увесь цей час грала, не перестаючи.

— Так, — кивнув Ярош, — мені знайоме це відчуття.

— Ви чули моє виконання?

— Ні, я чув танець дервішів.

— Який зв'язок між танцем дервішів і танґом?

— Усе, що їх єднає, — це тих дванадцять нот, які можна вмонтувати в будь-яку мелодію чи танець. А ефект буде однаковий.

— Але мені страшно. Таке відчуття, що має щось трапитися, щось дивовижне, щось захопливе, але й жахливе.

— У мене теж таке саме відчуття. Але, здається, відвороту нема. Зустріч неодмінно відбудеться там, де цвіте гашгаш, під тінню його.

— Що це означає? — здивувалася дівчина. — Що таке гашгаш?

Але Ярош уже спускався сходами.

Ярка застала Мількера за поливанням маків. Побачивши її, він привітно усміхнувся і сказав:

— Так-так, бракує лише витримки, дитино. Лише витримки. А нагорода не забариться.

— Яка нагорода? Не потребую жодної нагороди. Цей ваш професор якийсь дивак. Щось таке сказав мені… про якийсь гашгаш…

— Гашгаш?

— Він іще відкидає тінь… і, мовляв, у тій тіні…

— …відбудеться зустріч?

— Саме так. Що це має означати?

— Я ж кажу — лише витримки вам бракує. І не більше. А зустріч відбудеться… мусить відбутися… Я відчуваю це. Зовсім скоро. Можна я вас напою чаєм? Перш ніж ми подамося з вами до міста…

— Знову грати для людей?

— Уже недовго зосталося, — Мількер налив у горнятко чаю, додав ложечку меду і простягнув дівчині. — Ви вже близькі до того моменту, коли заграєте, як потрібно. Фактично зосталося подолати лише дві ноти. Вони, щоправда, найважчі, але ви їх заграєте. Ви їх мусите заграти, бо вони уже сидять у вас. Отут, — він поклав долоню на її груди поміж персів, і Ярка відчула, як тепло розливається по її тілі, але чи то було тепло від чаю, чи від його доторку, вона збагнути не могла, єдине, що усвідомила собі, — доторк долоні старого був їй приємним, і вона ледве стрималася, щоб не спинити його, коли він забирав руку. Він володів нею повністю, і вона з цим змирилася.

Увечері Ярош передав рукопис Данці, яка сама зголосилася набрати текст на комп'ютері, як і розшифрувати диктофонний запис оповіді Мількера. Данка вже встигла прочитати рукопис і була під небувалим враженням, їй здавалося, що читає записки якогось свого близького родича, інколи в пам'яті зринали видива чогось схожого, чогось, що вона могла й сама бачити і відчути, але, вочевидь, не бачила, сни її відтепер стали химерними і заплутаними, вона прокидалася серед ночі й не могла згадати, де вона, не тільки тоді, коли ночувала в Яроша, але й коли ночувала вдома. Мати була впевнена, що Данка перепрацювалася, і переконувала її залишити на якийсь час переклади, але Арканум уже тримав її цупко, як і записки невідомого їй Ореста і почуття до Яроша.

Коли вона розповіла батькам про їхні стосунки, то, на подив, це не викликало скандалу, батько, який так і не відновився на посаді, уже встиг попустити свій гонор голови сім'ї, тому лише буркнув: «Ну що ж, професор — це, звичайно, краще, ніж той молодий вертихвіст», а мама сказала:

— Тобі видніше. Але ж ти не збираєшся залишатися його коханкою? Він ще тобі не пропонував одружитися?

— Ні. Запропонував лише переїхати до нього. Я думаю, це розумно.

— Боюсь, наш тато цього не зрозуміє.

— Чесно кажучи, я сама боюся своїх почуттів. Ні до кого раніше нічого схожого не відчувала. Не можу дня без нього, без його голосу. Особливо, коли прочитала оті записки з довоєнного часу. Дивним чином вони вплинули на мої почуття. А тепер, коли їх друкую, мені хочеться увесь час бути біля нього.

Того разу Марко вперше звернувся до батька «тату», і Ярош відчув хвилювання, йому хотілося теж щось сказати у відповідь, але не міг підібрати слів, чувся винним, і це його сковувало, але Марко був налаштований цілком миролюбно і запропонував здибатися десь на каві.

— Мушу тобі признатися, — сказав він, затягуючись цигаркою, — я потрапив у халепу. Півроку тому. Мене загребли з «травичкою», пригрозили, що пришиють розповсюдження наркотичної речовини, хоча це була звичайна марихуана, а потім… потім поставили завдання.

Ярош напружився і наготовився почути якесь жахіття, але те, що почув далі, його розсмішило.

— Мені сказали, щоб я зняв Данку, а потім познайомив з тобою. Але так сталося, що вона мені сподобалася, ну і ми почали зустрічатися… те, се… Знаєш, я не такий уже й крутий програміст… треба щось думати… От я, коли почув, що її батько начальник митниці, відразу й збадьорився. Ти можеш мене осуджувати, але я не вдався в тебе. Крім того, я подумав, що її батько й так мене відмаже. Але раптом після того, як я вас познайомив, Данка почала мене уникати. Я недовго розлущував цю загадку… Я зрозумів, що насправді це вона мене, а не я її використав. Вона хотіла зблизитися з тобою і свого добилася, а я був лише трампліном. — Він гірко усміхнувся, трохи помовчав, погасив цигарку в попільничку і продовжив: — Але хочу тобі сказати, що я не гніваюся. Фактично вийшло все так, як вони спланували. Я виконав завдання, ми квити.

— А що з травичкою?

— Зав'язав. Та я й не дуже втягнувся, так собі — бавився. Оце і все, що я хотів сказати. Це щоб ти не переймався. Бо ти ж напевно переживав?

Ярош кивнув:

— Усе сталося якось стихійно… Я нізащо не хотів би завдати тобі болю.

— Вірю. Читав я в одній книжці… Називається «Весняні ігри в осінніх садах»… Автора забув. Прикольна книжка. Не читав? Ну, ти таких книжок не читаєш, я знаю. Так от там чувак пише, що клин треба вибивати клином. От я й вибив. Маю нове захоплення. Батько в неї, правда, не митник, але заступник начальника залізниці, теж не помпка до ровера, нє?

— Що ж — поздоровляю. Ти далеко підеш. А як щодо почуттів?

— Я її люблю. Не смійся. Любов — це знаєш що? Це така хвороба. Вона триває дуже коротко. А потім… потім уже настає симбіоз двох істот. Хтось пальма, а хтось ліана. Питання лише в тому, хто кого смокче.

— У мене така підозра, що смоктати збираєшся ти?

— Не без твоєї вини. Якби ти вивчився на юриста, хірурга чи на крайняк став би народним депутатом, смоктали б у мене. — Помітивши здивований погляд Яроша, засміявся, а потім підвівся і сказав: — Та ні, я жартую. Мені пора. Будемо дружити сім'ями? Еге ж?

У прочинене вікно влітав шум розбурханих вітром дерев, гілки тріпотіли і морскали по шибах, а за хвилю полив дощ і задуднів по даху. Ярош прокинувся і подумав, що дощ може залити підвіконня. Обережно, щоб не розбудити дівчини, встав, зачинив вікно, а тоді спустився в лазничку. На кухні на столі побачив у кошичку грушки, що їх назбирала Данка. Ідея сніданку вигулькнула миттєво — розколотив яйця, борошно і молоко, додав рідкого меду і, вмочаючи в тісто плястерки грушок, засмажив їх на пательні. І тут задзвонив мобільний: Курков.

— Привіт! Я вже у Львові. Десь треба перетнутися.

— Добре. Я вільний. Подарую тобі дуже класну книжку спогадів про Львів.

— Що? Уже вийшла?

— А ти знаєш про неї?

— Здогадуюсь. Ти ж мені скидав якісь кавалки.

• Предыдущая
• 76/79
• Следующая