Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович - Страница 39

• Предыдущая
• 39/79
• Следующая

— Ти — дурень! Це великі гроші! Схаменись! Я готова з тобою хоч на край світу!

Але голос її був зимний, мов зупа в придорожньому шинку. А старий прохрипів, кашляючи:

— Не вір жінці, вину і світлу місяця!

Наступного дня ополудні я повернувся на своє робоче місце і вручив аркуші та фоліант пані Конопельці, вона уважно вислухала всі мої пригоди і висловила обурення вчинком свого нареченого.

— Якщо він така скотина, то я не маю більше підстав берегти свою цноту. Як ви гадаєте? — прискалила до мене око. — Якщо я напацькаюся, як шльондра, вберуся у яскраву сукню, почеплю перуку і стану собі під «Віденкою»*, мені дадуть тридцять злотих за ніч?

— Можливо. Тільки раджу вам гроші узяти наперед і вислизнути з ліжка, ще заким розсвіте. Інакше повернетеся до бібліотеки з підбитим оком.

Стара розсміялася і сказала, що на сьогодні я вільний, але я звернув її увагу на фоліант Скаліха, до якого я не знайшов ключа. Пані Конопелька на мить замислилася, але потім ляснула себе по чолі і витягла з-за пазухи золотий ланцюжок, на якому висів золотий ключ. Він пасував до замка, як влитий, вона відчинила книгу і добула ще один аркуш. Я попрохав дозволу зробити знімки, вона не була проти і навіть дала для цього свій фотоапарат. Кожен аркуш я фотографував по частинах, аби потім не сліпати над світлинами. З бібліотеки я подався з фотоапаратом до Йоська, він проявив плівки і заходився вивчати аркуші. За той час, поки я мандрував закритими фондами, він уже в дечому розібрався. З'ясувалося, що окремі ноти замінюють літери, а окремі літери заступають ноти.

— Ну, ось поглянь, — пояснював Йосько. — У сучасній практиці прийняті такі назви нот: до, ре, мі, фа, соль, ля, сі. Усі вони походять з гімну Павла Диякона на честь Івана Хрестителя. За назви нот узяті перші склади рядків гімну, що співався у висхідній октаві. Назви усіх шести нот увів Гвідо д'Ареццо. Правда, нота ДО в нього називалася УТ, а перший рядок співався так: «UT queant laxis». Але згодом УТ замінили на ДО. У 1574 році додали ще й ноту СІ. Отже, перший вірш гімну виглядав так:

— І що це означає?

— А те, що над окремими нотами є крапочки, які вигулькнули щойно на світлинах. І оці ноти з крапочками — не ноти, а літери. При виконанні музики ці ноти треба пропускати. Одна крапочка означає першу літеру, яка йде після назви ноти. Якщо це SOL, то перша літера після назви цієї ноти в рядку гімну буде «v». Якщо LA, то — «Ь». Дві крапочки — друга літера і так далі. То робота марудна, але я нею захопився.

Як посувалася далі Йоськова праця над сторінками манускрипта, мені невідомо, небавом настали такі події, які вибили усіх нас зі звичної колії. Правда, Йосько ще попрохав мене написати слова приспіву до танґа, яке він став грати в «Брістолі», танґо було досить відоме, і виконували його вже кілька років, але Йосько сказав, що воно надзвичайне, бо він вклинив у нього розшифровані ноти, а тепер хоче внести зміни й у текст. Він наспівав мені мелодію, я увійшов у звичний для себе поетичний транс і витворив таке:

Йосько перечитав раз і вдруге і неабияк здивувався:

— Чому тобі спали на гадку саме маки?

— Не знаю. Так мені якось склалося.

— Це дуже дивно. Бо якраз згадку про маки і їхню тінь я знайшов у тих аркушах Калькбреннера, але не міг второпати, до чого вони. Я ж тобі про ті маки нічого не казав. А тут раптом… Дивний збіг. Але слова мені подобаються. Зустріч по смерті… у тіні маків… Ти саме це хотів висловити?

Я надувся, як індик, і відповів:

— Дорогий Йосичку! Справжній поет ніколи не зможе витлумачити жодного свого образу чи метафори. На це здатен лише графоман. Тому спиши усе на підсвідомість, — і я постукав себе пальцем по чолі.

Ніхто з нас і на хвильку не міг уявити, що слова мого приспіву стануть віщими.

Дивовижний збіг неймовірно втішив Яроша — його запросили на конференцію, присвячену літературі мертвими мовами, до Стамбула, це було цілком закономірно, адже на території Туреччини були і Лідія, і Лікія, і Урарту, і Хетська та Арканумська держави. У літаку, який вилітав з Києва, Ярош несподівано побачив біля себе Андрія Куркова і не міг стриматися, щоб не познайомитися. Письменник летів на презентацію свого роману «Пікнік на льоду», Ярош читав цей роман, особливо йому в пам'ять вбився сумний задумливий пінгвін, який жив у головного героя. Дорогою вони розговорилися, а турецьке вино, яке подавали стюардеси в маленьких стограмових пляшечках, виявилося дуже смачним. Коли ж Ярош розповів, чим займається, Андрій виявив жваве зацікавлення, зрадивши, що в його задумах було написати кримінальний роман, події якого крутилися б довкола старовинного рукопису, який мандрує зі сторіччя у сторіччя, але приносить новим його власникам лише страждання, муки і смерть, і він навіть замислився над тим, до якої культури мав би такий рукопис належати — до єгипетської чи античної, коли ж Ярош розповів про Арканум і його дивовижну літературу, яку письменники й історики творили не лише на глиняних табличках, але й на папірусі, Курков зацікавився і став розпитувати детальніше. Ярош розповів у загальних рисах, пообіцявши вислати йому свою історію арканумської літератури разом із хрестоматією.

— За моїм задумом, загибель кожного, хто заволодівав цим рукописом, мала б бути зашифрована в самому тексті, — розповідав письменник. — Тобто ключ до цього шифру буде знайдено лише у фіналі. Тому мені важливо було б ознайомитися із цими текстами, хоча я, з вашого дозволу, змушений буду їх дещо препарувати…

— У художньому творі це допускається. Це ми, науковці, пов'язані певними умовами і мусимо покладатися на тверді докази. І я вам навіть можу підказати, що то має бути за рукопис — арканумська «Книга Баала». Баал був темним духом, щось на зразок диявола. Це дивна і таємнича книга. За легендою, її написав сам Баал за одну ніч. Точніше, не він, а пустельник, у якого він вселився. Ця книга сповнена містики і незрозумілих фраз, читаючи її, відчуваєш, як у душу закрадається тривога, незрозумілий страх, достатньо пробігти з десяток сторінок, щоб уже цю книгу в паніці відкинути від себе, хоча вона ще якийсь час стоятиме перед очима, навіть буде снитися.

— Дивно. Я чув, що в Празі є теж книга, написана дияволом. І теж за одну ніч.

— Так, я знаю про неї. Це так звана Біблія Диявола, який допоміг монахові переписати Святе Письмо та інші твори. Вона не має нічого спільного з «Книгою Баала», прочитавши яку, можна здобути славу і багатство, але розплата наприкінці життя буде страшна.

— У наш час це вже мало кого відлякує.

— Звичайно, — погодився Ярош. — Але що цікаво… У Стамбулі в науковій бібліотеці зберігається манускрипт, написаний Іблісом. І теж за одну ніч. Мене дуже цікавить, чи не має і він якихось паралелей з «Книгою Баала».

— О, то ви маєте чудову нагоду в цьому переконатися.

— Невідомо. Таку стару книгу мені можуть і не видати. І хтозна, чи читання цієї книги безпечне.

— Однак ви б хотіли з нею ознайомитися?

— Є один давній спосіб, як це можна зробити. Саме так я проглядав Книгу Баала, яка зберігається в Лондоні. — Ярош вийняв з торби та задемонстрував Куркову головку маку і старого дерев'яного ножа, яким розрізають сторінки в часописах. — Якщо кожну сторінку перегортати ножем, який був освячений дванадцять разів, і посипати так само освяченим маком, то злі сили, які живуть у книзі, не зашкодять.

• Предыдущая
• 39/79
• Следующая