Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович - Страница 37

• Предыдущая
• 37/79
• Следующая

— Вибачте, — сказав чоловік, виймаючи з кишені посвідчення підполковника СБУ, прізвища Мількер не встиг прочитати, але воно його й не цікавило, — що я вас затримую, але я б хотів перекинутися з вами кількома словами. Чи не могли б ми сісти тут десь на лавочці?

Мількер був останнім часом настільки обмежений у спілкуванні, що й не заперечував. Вони відійшли набік і сіли на лаві. Старий поклав біля себе свої закупи і випростав ноги.

— Можливо, це не найкраще місце для розмови, — проказав підполковник, — але, бачите, ми не хотіли вас турбувати повістками…

— Ага, — засміявся Мількер, — не хотіли турбувати, щоб не викликати неприємні спогади? Які ж ви тепер делікатні стали!

— Ну, ми ж зараз піклуємося про безпеку України. Я читав вашу справу, вам довелося багато чого пережити. Але нас зараз цікавить одна річ… Коли ви перебували в концтаборі, ви там виконували «Танго смерті»…

Ранок влетів у вуха голосним щебетом пташок, дівчини біля мене не було. Я звівся на лікті й роззирнувся, потім помацав шкарпетку — аркуші були на місці. За мить з'явилася Міля:

— Доброго ранку, сплюху! Ідіть отуди — там з-під верби б'є джерельце.

Я послухався і справді побачив у великому вазоні плакучу вербу, з-під якої била вода і зникала в землі, вона була прохолодна, і я з задоволенням помився, а потім зробив обережний ковток — вода була смачна, хотілося її пити й пити, хоч і ломила зуби.

Міля склала постіль, я заніс її на місце, потім ми поснідали і вирушили в дорогу. Туман розсіявся і клубочився лише під самою стелею, сонячне проміння ряхтіло і грало на корінцях книг, ми йшли, весело перемовляючись, коли раптом щось шмигонуло за стелажем і потюпало геть.

— Що то могло бути? — здивувався я.

— Щось таке, що нас не чекало.

— Таке враження, що то було щось мокре.

— І гидке.

Стелажі скидалися на скелі, на які можна було спинатися і зависати над прірвою, але ми їх воліли обминати, хоча це інколи було не так легко, бо що далі, то вони виструнчувалися далеко не такими рівними рядами, як на початку, а часто стояли навскоси, упоперек або ж упритул одні до одних, інколи вони, нахилені, скидалися на Пізанську вежу, і ми тоді минали їх, задерши голови, жахаючись, щоб не звалилися на нас і не поховали під завалами премудрості, час од часу зі стелажів могла злетіти якась книжка і, відчайдушно затріпотівши крилами сторінок, опуститися нам під ноги, мовби просячись до рук, але ми лише ковзали очима по назвах і йшли далі, хоча й не мали певності, що за нами ніхто не стежить, бо наші вуха вловлювали шелест і шурхіт, тонюсіньке сичання, попискування, а деколи хлюпотіння і плюскіт, що було й зовсім неймовірним на терені книгозбірні. Я вже почав думати про те, що ми потрапили в якісь неймовірні закамарки всесвіту, де запахи і звуки не відповідають тим, до яких ми звикли, з якими живемо, які відгукуються у наших душах, ми тут, вочевидь, чужі, і всі ці стелажі, і книги, і вазонки сприймають нас як зайд, що посягнули на їхні терени, сотні неприязних очей дряпали нам спини, а згори, коли ми ненароком зачіпали ногами чи плечима стелажі, сипався дрібненький сніжок або якесь зжовкле листя, скручене і поцятковане червоними плямами, та коли я упіймав кілька сніжинок, то побачив, що вони не у формі зірочок, а у формі розмаїтих літер і розділових знаків, і були там не тільки кириличні та латинські, але й арабські й жидівські, і навіть якісь ієрогліфи бозна-чиї, на жаль, вони так швидко танули, що второпати, яке послання сходить мені з бібліотечних небес, не було змоги.

Під ногами порипувала стара підлога, а знизу долинав гострий запах моря і водоростей, він мовби піднімався зі шпарин у підлозі, аж я, не витримавши, вклякнув і зазирнув в одну таку шпарину, там було темно, але морем пахло ще виразніше, у тій чорній густині, у волохатій тиші ледь-ледь чутно напливали хвилі на берег, непоспішно й сонно, мовби море ще не прокинулося, все ще перебуваючи в самозаглибленій дрімоті та вигойдуючись у неквапному ритмі, хвилі лягали м'яко і лагідно, мов ковдрочка на немовля. Нічого розгледіти я не міг, лише де-не-де блимали іскорки, скидаючись на світіння планктону, і коли вони спалахували, то можна було помітити якісь чорні лискучі пагорби, що виринали і зникали у хвилях, та марно було б вгадувати — то брили каміння чи спини якихось морських чудиськ, що теж іще дрімали, ніжачись у теплій постелі.

— Мені, мабуть, увижається, — пробурмотів я, — але там щось схоже на море.

— Ні, не ввижається, — промовила Міля, — море тут колись було, потім воно пішло під землю і продовжує жити, з часу до часу спинається на поверхню, підходить до підвалин будинків, а відтак знову опускається, залишаючи по собі цілі затоки… У тому морі живуть незвідані істоти — ні риби, ні люди, вони виходять інколи з глибин, і їх можна зустріти на вулиці. Та тільки пізно уночі. Вони вдягаються, як і ми, але мають великі зелені очі і ходять босо, бо їхні ластоподібні ноги не влізуть у жоден черевик. Цілком можливо, що вони проникають і до бібліотеки.

— Цим пояснюються оті мокрі сліди… водорості й медузи… — сказав я, підводячись. — Що ж, ходімо далі.

Зненацька ми вийшли на простір, який уже не чавив нас скелями стелажів, ми побачили перед собою різьблені та інкрустовані шафи, креденси, канапи, столи, бюрка, крісла, — і все це в різних старовинних стилях, що й зачудуватися можна було. Міля аж руками сплеснула: «Яка краса!» Ми ненадовго затрималися, щоб помилуватися тими скарбами, Міля причепурилася перед дзеркалом, я позазирав у шафи та бюрка, думаючи надибати там щось цікаве, але не виявив нічого, і ми знову подалися в глиб бібліотеки. Та щойно ми опинилися межи стелажів, як за нашими спинами голосно затраснулися якісь двері. Я здригнувся:

— Я всі дверцята позачиняв.

— Може, перетяг?

— У мене таке відчуття, що за нами хтось стежить. Інколи чути кроки, інколи шепіт, якесь шкрябання.

— Я теж усе це чула, але в такому великому приміщенні — це звична річ. Зимне й тепле повітря перебувають у постійному русі, а ще цей туман… Старе дерево на підлозі й стелажах потріскує, це нормально…

Несподівано повз наші очі щось пролетіло і сіло на каракатий рододендрон, з якого звисало безліч бурих вусів, то була маленька тоненька книжечка зі строкатою обкладинкою, що скидалася на метелика, який метушливо переступав з ніжки на ніжку, та коли я спробував наблизитися, книжечка спурхнула і зникла. Натомість друга книжка стрибнула зі стелажа і теж полетіла, тріпочучи сторінками, а зробивши коло, хляпнула на стіну й мовби приклеїлася, розпластавшись, за мить звідкілясь вигулькнула третя і, перетнувши простір, сіла зверху на ту другу, як ото чинять комахи, паруючись. Шурхіт біля ніг змусив нас відскочити набік — з-під стелажів виповзло кілька книжок і пошкутильгало, нагадуючи черепах, кудись у темінь, при цьому вони скрипіли і хрумкали, ніби гніваючись на нас. Не встиг я висловити своє здивування, як підлога під нами заколивалася, затріщала, і дошки розступилися й почали підніматися, ми відскочили і з жахом стежили, як з-поміж дощок починає проступати чиясь чорна лискуча спина, мокра й слизька, з прирослими мушлями і водоростями, вона піднімалася дуже повільно, усе розсуваючи і розсуваючи дошки та захоплюючи щодалі, то ширший простір, ще трохи — і стелажі поваляться, як будинки під час землетрусу. Це тривало, може, декілька секунд, а відтак спина враз опала, шубовснувши у воду, дошки зійшлися докупи, і лише велика мокра пляма залишалася німим свідком тієї дивної прояви. Мені стало моторошно, але я не хотів демонструвати перед Мілею своєї малодухості, надто, що вона була настрашена дужче за мене, я пригорнув її і поволік далі.

— Не думала, що це так страшно, — сказала вона, — досі вони поводилися цілком мирно, здавалося, так міцно сплять, що прокинуться лише через мільйон років, а тут якась сила їх розбурхала. Це, напевно, зле. Пані Конопелька казала, що востаннє таке спостерігалося перед війною. Як ви гадаєте? Може бути війна?

• Предыдущая
• 37/79
• Следующая