Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович - Страница 27
- Предыдущая
- 27/79
- Следующая
— Хочу вам подякувати за те, що вивели мене на пана Йосипа. Я від нього отримав дуже цікавий рукопис про старий Львів. І тепер не можу собі відмовити в задоволенні ходити тими місцинами, про які читав. Оце вирішив помандрувати на Кортумову гору. Уявіть собі, я, львів'янин, ніколи там не бував.
— Я теж, — промовила вона з усією своєю наївністю і безпосередністю, облишивши притаманні паннам допоміжні фрази, які б мали задемонструвати її байдужість, незалежність від усього, що може її спіткати, і залишаючи йому чудову нагоду для цілком логічного запрошення піти з ним, в іншому випадку замість такої простої і невибагливої підказки вона могла б сказати «Справді?», однак тоді був би ризик, що розмова таки урветься, а вона відчувала, що не хоче цього, їй раптом теж забаглося прогулятися на ту Кортумову гору, і вона готова уже була сама промовити «Я б теж пішла з вами», але Ярош, долаючи зніяковіння, випалив:
— Чудово! Ходімо разом. Там мають бути чудесні місця. Влаштуємо пікнік. Як і герої тієї повісті.
І вона, полегшено зітхнувши, кивнула, злегка зарум'янившись. Вони вийшли на Клепарівську, а звідти заскочили на Краківський ринок, де була ятка, в якій торгували італійськими продуктами, і куди Ярош віддавна уже навідувався на закупи, він купив там дві пляшки сицилійського вина, шмат парміджяно, ґорґонзолу і слоїчок зелених оливок. Біля церкви Святої Анни вони сіли на трамвай і зійшли біля Янівського цвинтаря, а там рушили вгору, проминувши цвинтар, і коли опинилися на Кортумовій горі, то перед їхніми очима розкинулася геть дика місцина, заросла хащами, де ще не так давно облаштувалися рахітичні дачні будиночки з дикти і дощок, але тепер вони були покинуті, зяяли дірами, і коли в них проривався вітер, вони скиглили і похрускували. Здичавілі яблуні, груші, сливи й вишні, поточені лишаєм, оброслі відьомською омелою, перевиті таким самим здичавілим виноградом з дрібними чорними гронами, що, наче спрут спутав їх по ногах і руках, доживали свої останні дні, усюди вбачалося тільки одне — нестримне умирання, але те умирання було особливе, незвичайне, осінь зробила все, аби скрасити його і перетворити оці всихаючі закоцюблі дерева на різнобарвні картини, які приковували погляд і манили до себе. Ноги плуталися у скуйовдженій траві, інколи слизькали на зогнилих яблуках і грушках, але Данці і Ярошу це не заважало, вони роззиралися на боки, показували одне одному якісь цікавинки, і було видно, що обоє захоплені цією дивовижною виставкою пейзажів у безкоштовній галереї осені. Погода була тепла, зоддалеки долинав запах паленого картоплиння, який для Яроша завше асоціювався з дитинством, печеною бульбою, сизими туманами і сумовитою ностальгією за давноминулими днями.
Потім вони розташувалися на бетонних підвалинах якоїсь незавершеної дачі і розклали свої вгощення.
— Боже, я ніколи не думала, що у Львові ще можна знайти таку дику місцину.
— Я теж. А між іншим, тут був концтабір. Знаменитий Янівський концтабір.
— Справді? Чому ж ви мені відразу не сказали? То це тут вони грали «Танґо смерті»…
Данка повела поглядом по околу і промовила:
— Чесно кажучи, я відразу відчула якийсь щем… Таке враження, що…
Коли вона вмовкла і замислилась, Ярош запитав:
— Що?
— Ні, це я так… — струснула вона свої думки, наче краплини дощу. — Дивно… тут, де все це відбувалося, люди садили картоплю, помідори, огірки, потім збирали… і їли… А мертві… мертві були їм за добриво?
— Не перебільшуйте… Ці люди зеленої уяви не мали про концтабір. Отут трохи далі, де схил, була Долина Смерті. Там розстрілювали. Коли по війні почали розкопувати вали, які утворилися після захоронення в'язнів, то виявили самий попіл. То була чиста робота. Коли ж почали роздавати трудящим землю під сади й городи, то звернули увагу і на це пустище. Вали разом з попелом розорали і зрівняли з землею, а потім розбили на ділянки і роздали. Дачниками зазвичай були не місцеві, а державні службовці, військові, ветерани… У нас майже всі дачники розмовляли і розмовляють російською. Це тому, що галичани мають родину в селах, їм без потреби якісь дачі. Отже, Львів за оце все відповідальності не несе. Ми були складовою частиною колонії. Колонізатори вирішували все. У дощові дні з Долини Смерті витікали струмки, вони були сірі від попелу. А потім Долину Смерті забудували гаражами. Екскаватори, вирівнюючи майданчик під забудову гаражів, з часу до часу натрапляли на кості, але на це вже ніхто не звертав уваги.
— Тобто тут, де ми зараз, під нами мертвих нема? — спитала вона таким тоном, наче б мала з'ясувати в лікаря, чи не знайшли в неї виразку шлунка.
— Ні, — заспокоїв її Ярош. — Тут лише стояли дерев'яні бараки.
— Ну, що ж, — зітхнула Данка упокорено, — тоді… Тоді можемо й випити.
Ярош розлив вино, порізав ножиком сир і відкрив слоїчок з оливками. Вино було біле і злегка газоване. У траві щось зашурхотіло, вони побачили польову мишу, яка підбирала крихти, і завмерли, перед тим по-змовницькому перезирнувшись і поглядами узгодивши, що не сполохають, у цю мить між ними пробігла якась іскра, яка їх зблизила, але вони продовжували спілкуватися, дотримуючись певної дистанції і вдавати, що тієї іскри не було.
— А знаєте, хто мене спокусив зайнятися мертвими мовами і літературами? Хорхе Луїс Борхес.
— Справді? — Данка аж рота розкрила і театрально закліпала, сплеснувши в долоні. — Борхес? Фантастика!
— Чого ви так здивувалися? — не зрозумів Ярош. — У Борхеса стільки всіляких зачіпок на цю тему, що…
— Та ні, я не тому… Просто, я теж! Розумієте? Я теж!
— Ви теж були спокушені Борхесом?
— Ага! — Вона була невимовно втішена цим відкриттям і не приховувала свого захоплення, здавалося, ось-ось кинеться професорові в обійми, щоб дуетом промовляти це магічне слово «Борхес». — Ми мусимо за це випити. Я прочитала все, що в нас було видане. Окремі оповідання і есеї читала кілька разів і продовжую читати й далі.
Ярош розлив вино і помітив, що в нього тремтить рука, щось раптом стало закрадатися йому в підсвідомість, щось невиразне, але захопливе, він відчув таємну радість від того, що зараз відбулося, бо тепер та іскра, яка пробігла між ними раніше, уже увиразнилася і засвітилася зорею.
— А я читав Борхеса спочатку польською і чеською… а вже відтак російською і українською. Я зачитувався ним і дуже зрадів, коли випала нагода відвідати Буенос-Айрес. Там відбувалася наукова конференція, присвячена давнім літературам, у вільний час я гуляв містом, намагався відшукати самотужки сліди Борхеса. — Тут він помітив, як Данка, просто таки їсть його очима, і продовжив: — Буенос-Айрес очевидно будувався на взір ідеальної шахової дошки, але з часом бічні вулички стали жити своїм окремим життям і кинулися врозтіч, заплутуючись і зникаючи в хитросплетіннях павутини, або навпаки, вдаряючись лобом у глуху стіну, і такі сліпі вулички стали небавом справжньою карою для мандрівця, що вирішив прогулятися на самоті. Власне, це мене й підстерегло, коли я спробував сам відшукати за картою будинок № 994 на вулиці Майпу, де Борхес прожив понад сорок років у майже чернечій келії…
— …яка була відгороджена від спальні його матері дерев'яною перетинкою, — перебила Данка, демонструючи свої знання Борхесової біографії. — У тій його келії ледве вистачило місця на ліжко і письмовий стіл.
— Так, але це помешкання не збереглося, зате збереглася книгарня навпроти, куди Борхес ходив щоранку диктувати свої твори, коли осліп. Збереглася і Національна бібліотека на вулиці Мехіко, де він працював скромним бібліотекарем…
— …настільки скромним, — підхопила знову Данка, — що працівники бібліотеки навіть не підозрювали, що він той самий Борхес, чиї книги вони видавали читачам…
— «Вулиці Буенос-Айреса, — задекламував Ярош, — вулиці з тонким і солодким присмаком спогадів, вулиці, де блукає пам'ять про майбутнє на ймення надія, нерозлучні, невитравні вулиці мого кохання. Вулиці, які без зайвих слів дають раду собі з нашим високим смутком — народитися тут. Вулиці і будинки мого міста, хай же не покине мене і прісно їхня широчінь і сердечність». Але невмолимий час вносив свої корективи, міняв, заплутував усе, де ступала нога генія. На вулиці Тукуман, 840, де Борхес народився, — «Літературна каварня» з книгами письменника. Єдине, що збереглося неторканим, — це хвіртка, яка веде в патіо — внутрішнє подвір'я, — і ще саме патіо зі столиками під парасольками. Але вулиця поволі й неухильно рік за роком сповзає вниз до ріки, хто зна, скільки мине років, може, сто, а може, двісті, і вона геть уся опиниться в ріці разом з «Літературною каварнею». А в каварні на розі вулиць Чілі і Такуарі Борхес писав любовні листи панні, яка незмінно відхиляла усі його залицяння і шлюбні пропозиції, не допомогла навіть присвята їй книги «Алеф».
- Предыдущая
- 27/79
- Следующая
