Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович - Страница 25
- Предыдущая
- 25/79
- Следующая
— Пане Торба, — сказав я, узявши пана Торбу під руку, — ваша дружина була весела і сповнена радості, хіба ви коли-небудь за життя бачили, аби вона, отако опустивши руки, лежала перед вами? Цього не було, бо цього й не могло бути. Вона навіть уночі так не спала.
— Але ж так прийнято… — несміливо пробелькотів пан Торба.
— І ви маєте рацію, — погодився я, бо ніколи з клієнтами не сперечався. — Так прийнято. Але стосовно кого? Старих згрибілих бабусь і дідуганів! Ваша дружина відійшла в кращі світи повна сил і енергії, її тіло, незважаючи на хворобу, пашіло здоров'ям! Так-так, я не побоюсь цього слова — пашіло здоров'ям! Вона не померла! Це злуда! І зараз, абисьте знали, вона біля нас! — Пан Торба перелякано роззирнувся. — Вона тут, я відчуваю її подих, її задоволений шепіт. — Пан Торба насторожився і прислухався. — Погляньте на неї — вона відпочиває, як звикла відпочивати у вас у садку ополудні, коли так приємно розлягтися у тіні яблунь і вишень, заклавши за голову ці лебедині руки. Вона лежить, як жива. Бачите ці ямочки на щоках? А ці рум'янці? Я постарався. Навіть вуста її окреслені помадою таким чином, щоб демонстрували нам ледь помітний усміх задоволеної життям людини.
— Жи… жи… — захлинувся повітрям пан Торба. — Яким жи… життям?
Ну, так, інколи мене заносить.
— Пане Торба, ви не вірите у вічне життя? — убив я його наберкиць, і він, втираючи сльози, потиснув мені руку. Оце я називаю «чарівною силою мистецтва».
Пан Кнофлик задоволено муркотів у вуса, йому подобався мій підхід і те, як я швидко знаходжу спільну мову з клієнтами, хоча й зробив мені одного разу зауваження, коли я надто вже скрушно прицмокував над розкішним тілом прекрасної панни, яка отруїлася з розпачу, бо її покинув коханий на третьому місяці вагітності, а я зітхав і казав, що ліпше б вона зробила собі шкробанку або й вродила, як мала отако замолоду згинути і запакувати в землю таку красу, такі повні перса, такий гладесенький без жодного перчика живіт, такі круті опуклі стегна, а поміж ними — ця фантазійна клюмба, цей чудовний квітник, який вона, вочевидь, з неабиякою дбайливістю плекала, над яким чарувала і медитувала, пестячи грайливі кучерики та обтинаючи неслухняні довкіл оцих повних напучнявілих вуст, що завмерли у своїй серйозності, наче вуста Джоконди. Пан Кнофлик узяв мене пальцями за ґудзика і сказав:
— Наше перше правило звучить так: ми клієнтів ховаємо, але не обговорюємо. Наше друге правило звучить так: ми всіх ховаємо за найвищою категорією — що убивцю, що невинну панну, а що лярву з-під левандівського мосту*. Кожен у нас знайде затишне дубове чи соснове помешкання, вистелене білим мереживом з френзелями, і китицю квітів.
Тут він, щоправда, не був достатньо щирим, бо усе ж таки похоронна церемонія відрізнялася залежно від побажань клієнта, зазвичай постійною плачкою була моя бабця, але траплялися й такі клієнти, яким мало було однієї плачки, і замовляли собі цілий хор, і мало їм було одного мене в чорному фраку і в чорному циліндрі попереду катафалка, замовляли собі ще вісьмох похмурих чоловіків у такому самому чорному вбранні, усі вони скидалися на круків своїми гострими кривими носами, вузьким подовгастим обличчям, темними тінями під очима і тонкими, ледь не синіми вустами. Самий лише їхній вигляд вселяв страх смерті.
У пана Кнофлика була красуня дружина, значно молодша за нього, вона нагадувала мені Венеру Мілоську, іно що з руками, коли вона йшла, то здавалося, що то йде не дружина директора поховального закладу, а сама імператриця, бо вона не йшла, а несла себе звабливою гойдливою ходою, гейби їхала верхи, і неможливо було від неї одвести очей, та, на жаль, вона здебільшого перебувала в Кракові у санаторії, лікуючи якісь таємничі жіночі хвороби, але пан Штроуба мав іншу думку.
— Може, вона лікується, а може, ні, — казав, хитаючи головою, — але, певно, не в лікарів, нє… Така пишна кобіта? Мусить мати якогось жевжика. А Кнофлик — то порядний хлоп, але не знається на кобітах.
Пан Штроуба був власником тартака* у Брюховичах, і пан Кнофлик купував у нього дошки на домовини, зналися вони роками, то чому б я мав йому не вірити? Тим більше, що пан Штроуба ніколи не міняв своїх поглядів, коли хтось йому звернув увагу, що при вході до тартака висить напис із помилкою «Труни на дошки», а варто було б написати «Дошки на труни», він сказав, що так навіть краще, бо це привертає увагу, і кожен, хто помітив помилку, відразу квапиться заявити про неї, а для цього щонайменше доведеться зайти на тартак і погомоніти з паном Штроубою. І ото я собі думав, чому ж то така несправедливість? Пан Кнофлик завше мені так гарно оповідає про свою дружину, тужить за нею, навіть портрет її повісив у себе над бюрком, а вона, хвойда, вештається бозна-де. Наприкінці червня 1937-го вона приїхала знову, засмагла й усміхнена, і була, як лялька, а може, як Діва Марія, і така ж сумна, хоч і усміхнена, бо усміх той був не надто радісний, а радше розпачливий, вочевидь, вона серцем перебувала ще там, звідки приїхала, а тут іно спробуй бути веселим, коли твій чоловік займається таким невеселим фахом, нє? Але пан Кнофлик дуже тішився, і робота горіла в його руках, а коли він правив катафалком, тримаючи в одній руці віжки, а в другій батога, то нагадував з вигляду єгипетського фараона на колісниці, здавалося, ось-ось із його уст пролунає наказ іти в наступ, в останній вирішальний бій проти римських легіонів, а я розміреним кроком попереду ніс хреста, наче прапор, пильнуючи, аби бути за чотири кроки від кінських голів, навчившись уже за їхнім форканням визначати відстань. Інколи пані Власта Кнофликова вигулькувала десь у натовпі і привітно махала нам рукою, і пан Кнофлик тоді радісно цьвохкав батогом і цмокав до коней, а коні трясли чорними гривами. Мені завше було приємно дивитися на Власту, така вона вся була просвітлена і сонячна, і голос мала медовий, глибокий, і коли вона з'являлася у нашій конторі, то, здавалося, що кількість вікон миттєво зростає, бо ставало ясніше й свіжіше, а коли вгощала нас кавою, то в пана Боучка завше тремтіли руки, і він, з голосним гуркотом впустивши на підлогу гимбля, брав від неї каву, і чути було, як дзеленькає ложечка, а я милувався її тоненькими палюшками з рожевими пелюстками нігтиків, здавалося, ті нігтики щойно тільки спурхнули з квітки, і мені хотілося торкнутися її пальців, узяти їх у долоню і відчути їхню пружність, а потім притулитись вустами і вдихнути їхній запах, інколи торкнутися і справді вдавалося, коли я брав з її рук горнятко, і тоді моїм тілом пробігав якийсь незбагненний тремт, наче розряд електрики, але не сильний, у кожному разі я нічим себе не зраджував, принаймні так мені здавалося, однак щоразу в таких випадках Власта зиркала мені в очі, і кутики вуст її тремтіли чи то від бажання усміхнутися, чи щось сказати, але мені те тремтіння вуст не говорило нічого, проте пан Штроуба мав іншу думку.
— Хвойда є хвойда, — зітхав він над гальбою пива, коли сиділи ми в шинку, який через своє сусідство з цвинтарем мав назву «Під Трупом», і їли флячки*. — О-о, чого я тільки про неї не чув! Бодай не казати. Така потрафить які хочеш гроші проциндрити… ая, лікується… знаю я тоті лікування… Ще дві гальби!.. А Кнофлик — то порядний хлоп, за що не візьметься, всюди має щастя… Тільки з жінкою не має щастя…
І тут прийшов пан Кнофлик, сів біля нас та замовив і собі пива.
— Завтра маємо фест похорон, помер великий поет, Богдан-Ігор Антонич. Прожив іно двадцять вісім років… Скільки ще міг чоловік доброго сотворити, а от… не повелося…
— Я маю його книжки, — сказав я. — Завтра, певно, буде неабиякий здвиг народу, нє?
— Ще й який! Такого чоловіка ховають! Вже мені замовили три десятки вінків, було би ще більше, але віднедавна в українців пішла така мода, щоб замість витрачати гроші на вінок, дають гроші на часопис чи на якусь фундацію і заповідають: «Замість вінка на могилу стільки-то, а стільки-то даємо на те-то і те-то». Боронь Боже, аби я то ганив, але як я маю в такій ситуації виживати? Мало того, що брати Пацюрки мені клієнтів відбивають, серед українців ще одна мода поширилася: «Свій до свого по своє». І тепер патріоти, як мають вибір, то йдуть іно до українських крамниць. Але що тут мають до речі труни і катафалки? По яке своє? По труну? Чи я, чех, поховаю когось гірше за українця? На війні я був санітаром, і теж доводилося ховати. Інколи по двадцять-тридцять трупів за день. Пан поручник мені каже: «Ох, Іржику, ще не раз вони тобі у сни прийдуть». Але нє, жоден не прийшов. Усі вони чемно померли, а я їх чемно поховав. Чого би мали приходити?
- Предыдущая
- 25/79
- Следующая
