Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович - Страница 16

• Предыдущая
• 16/79
• Следующая

— Боже, Боже, скільки я через нього намучилася, і що я тільки в тих кишенях не знаходила! — зітхала вона за поминальним столом у колі родини і сусідів. — Ото тільки й відпочила, коли його на війну забрали. Ніколи я не знала, де він подівся, що робить, з ким здибається. Ніколи нічого мені не казав. Не була певна жодної ночі, чи дочекаюся його бодай на ранок. Нарешті це все скінчилося, вже я не мушу переживати. Тепер я знаю, де він і що з ним усе файно.

Опісля всі присутні пірнули в спогади про дідуся, і я уперше почув про його заводіяцький характер, адже за моєї пам'яті він не скидався на гультіпаку, зате замолоду він теж любив хляти пиво не в порядних кнайпах, а в зачучверілих мордовнях*, у яких рідко обходилося без авантури, бо сміливо рвався у першу-ліпшу бійку і заспокоювався лише тоді, коли покидав її з підбитим оком, розквашеною губою, надірваним вухом чи вирваним віхтем чийогось волосся у кулаку, а своє гультяйство дідусь намагався прикрити тим, що ходить до читальні на проби вистави, та одного разу прителіпався аж над ранок і на всеньке подвір'я кричав:

— Дубрийдинь, муї куханє!

— Я ті дам, куханє! — відповідала бабця. — Ти перши кажи, десь був цілу ніч.

— Та я був у читальні. Вчора була проба, та во прийшла пуліція та й нас всіх накрила, та й ми всі во так пирисиділи в криміналі, ая!

— А то брехайло! А жиби ти скапав, як та свічка! А жиби ти спух, як та нитка! А жиби тобі всі зуби повипадали, окрім удного, кутрий би тебе все життя булів! Я ті дам читальню, я ті дам кримінал!

— А бігме, жиби я сі з того місця ни рушив! Та ми тому ни винні, жи прийшов, рузуміїш, той во шпіциль*, утой шпаґат* і ше там кількох і забрали нас.

— А дівок з вами також забрали?

— Яких дівок? Дівки там ни були. Та шо ти сі вчипила? Та я пішов просто з праці, з мулярки ду читальні… ну… дивисі і такі во авантури ми мали.

— А Ірка шо? А Стефка шо? Вони теж на пробах? Більши мині ані на крок до читальні!

— Та знаєш, та то так ни можна ду читальні ни худити… Худи раз зі мною, во, тай пубачиш, жи то жадної паскудної руботи нима… тамечки во така прусвітянська в нас рубота є.

Спогади про «просвітянську роботу» неодмінно викликали дружній сміх, особливо згадка про те, як бабуся уперше одного ранку виявила на його манкеті ядучу червону шмінку та влаштувала скандал, який надовго запам'ятався усім сусідам. Можливо, що той скандал і не був безпідставним, і дідусь таки справді скочив у гречку, а бабуся вибігла з тією сорочкою на балькон і виголосила полум'яну промову, у якій збештала на чім світ не тільки свого чоловіка, а й кнайпу Іцка Спуха на Сонячній і самого спухлого Іцка Спуха на додачу, де порядні чоловіки потрапляють у лабета розбещених хвойд і хтивих повітруль. Заінтриговані сусіди повивалювалися з вікон, висипали на кружґанки і балькони і слухали тієї тиради з непослабною увагою, у той час як дідусь спокійно собі посапував на подружньому ліжку. Але в якийсь момент до його сонної свідомості долинули слова і вирази, які, без сумніву, вражали його чоловічу гідність і честь, він зірвався з ліжка, метнувся на балькон і, вхопивши бабусю — тоді ще молодицю — упоперек, перегнув її через перила так, що вона замахала руками, як курка, що намагалася злетіти, а її великі круглі перса вивалилися з блюзки. Тепер вона волала одне-єдине слово «Рятуйте!», а дідусь, втримуючи її лівицею за шию, правицею відважував такі лункі кляпси по сідниці, аж виляски луною котилися.

Той суботній ранок не відрізнявся нічим особливим — сніданок, прогулянка в саду, монолог пані Стефи, цього разу про нічний вітер, про збиті яблука, про гілки, що люто морскали шиби і не давали заснути, і про молитву до святого Антонія, яка втихомирює бурю. І Ярош пригадав, що справді чув серед ночі шум вітру і шелест гілля, в саду побачив опалі яблука і став збирати, вони довго не полежать, але можна начавити соку. Занісши кошик з яблуками в підвал, подався до крамниці, в якій торгували італійськими та німецькими продуктами, купив спагеті, парміджяно, помідоровий соус та прихопив кілька пляшок червоного і білого вина. Прибравши в хаті та звільнивши стіл у вітальні від книг, які мали звичку заполонювати щораз ширші території, наче кочові завойовники, і вигулькувати у найнезвичніших місцях — наприклад, у лазничці, на сходах, на підвіконнях, — він вийняв посуд, яким сам не користувався, але який колись ідеально помила колишня коханка і запакувала в коробку, прискіпливо оглянув його проти світла і розставив на столі. Невідь чого відчував дивне хвилювання, так, мовби це не його син, а він сам має привести до себе дівчину уперше. Це відчуття не покидало його увесь день. Його стосунки з сином були далеко не ідеальні, вихований без батька, Марко дотримувався певної дистанції, зокрема ніколи не називав його татом, а коли треба було звернутися, то використовував такі слова, як «Слухай!» або «Чуєш?», кожен з них жив уже своїм окремим життям, і будування мостів було радше не внутрішньою потребою, а дотриманням традиції, хоча йому й бракувало стосунків інтимніших, коли б можна було обняти сина чи розкуйовдити його чуприну.

Упоравшись із порядками, він сів на канапу біля вікна і розгорнув нью-йоркське видання роману Томаса Пінчона «Gravity's Rainbow», який він читав уже місяць по кілька сторінок в день, і це читання завше впливало на нього на диво заспокійливо, дозволяло відмежуватися від зовнішнього світу, а багатозначність англійських слів та фраз викликала каскади асоціацій, які роїлися в голові, як бджоли. Коли озвалася мобілка, він схопився, як ошпарений, дзвонив Марко — вони уже під'їжджали. Ярош вийшов на подвір'я, доріжка, що вела до хвіртки, була всіяна напівзогнилими сливками, що попадали за ніч з дерева, коли буяв вітер, він хутенько схопив мітлу і почав їх змітати. За цим заняттям його і застали Марко з Данкою.

— Це ти спеціально для нас? — засміявся син. — Це зовсім не обов'язково, по м'якому навіть приємніше ступати. Знайомити вас не буду, ви вже знаєтеся.

За обідом вони говорили про різні речі, які їх насправді мало цікавили, проте бувають обов'язковими при таких зустрічах, але поступово крига скресала, чому сприяло вино, і врешті дівчина, злегка зарум'янившись, насмілилася поцікавитися, над чим зараз працює професор, і Ярош розповів тоді про «Книгу Смерті» і дивні пісні з танцями.

— «Танґо смерті»? — перепитала Данка. — Це цікаво. Таке танґо дійсно було… Під час війни.

— Справді? — пожвавився Ярош. — Я не чув.

— Це танґо було створене в Янівському концтаборі під час війни. Мені про це розповідала бабуся. Німці зобов'язали кількох єврейських музикантів створити оркестр і грати різні мелодії приреченим на розстріл. Серед тих мелодій було танґо, яке назвали «Танґом смерті».

Ярош не приховував свого подиву. Дивно — і як він це проочив?

— То вони самі це танґо створили?

— Бабуся знала одного з музикантів, училася з ним у консерваторії. Він вижив, йому вдалося утекти. І ось він розповідав, що ту мелодію вони скомпонували на основі якогось старого рукопису.

Ярош відчув, як у нього забилося серце й охопило передчуття свіжої сенсації, він напружився, як хорт на ловах. З'ясувалося, що старий музикант, можливо, і досі живе десь на Клепарові. Принаймні два роки тому він був на похороні Данчиної бабусі, отже, у батьків мусить бути його телефон, і Данка обіцяла його роздобути. Відтак розмова перейшла на антологію арканумської літератури, яку укладає професор, і дівчина сказала, що й сама уже дещо переклала, тільки соромиться показати.

— Варто бути впевненішою, — сказав Ярош, — для дівчини це особливо важливо. І не соромитися консультуватися. Я ж так розумію, що мені доведеться бути й вашим науковим керівником? Тому при нагоді радо перегляну ваші переклади. Ви очевидно користуєтеся моїм арканумсько-англійським словником, але скоро я завершу роботу над арканумсько-українським.

• Предыдущая
• 16/79
• Следующая