Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович - Страница 78
- Предыдущая
- 78/143
- Следующая
Але як багато ступенів психіки людей! Нічого подібного нема в світі фауни. Там є здібніші, сильніші представники роду чи сім’ї, але градації незначні. А в людини мислячої діапазон — від ідеалів кам’яного віку до космосвідомості, від ніжного романтизму до патологічної злочинності, від забобонів до відчуття спів’єдності сущого. Як же нам сукупно прийти до синтезу? Всім — і божевільним і геніям, бездарним і суперталантам? І чи є прогрес, поступ, як шлях у небувальщину, у неможливість? Що ж воно таке — тайна, яку ми штурмуємо? Синтез випадковостей, конструювання з елементів, про які ми нічого не можемо сказати, а завтра повинні взяти їх до творчої дії… чи просто розгортання зерна, котре вже несе в собі все, але проявляється відповідно до умов?!
Від цього залежить наше прийдешнє (в тому числі й прорив у зоряну глибінь). Що нас (чи хто?) змушує прагнути далі й далі? Або невичерпна потенція зерна, або наказ когось. Це треба збагнути! Якщо зерно — тоді це іманентна воля нашої суті, наші природні глибини. А якщо наказ? Це може бути наказ паразита у психосфері (або ще десь). Адже виконує людство впродовж тисячоліть містичні, релігійні та інші програми, що йдуть всупереч волі живої природи?!
Для мене — майбутнього психіатра — ця проблема найкардинальніша. Тайна формування психосфери, ноосфери зловісна. Адже в психосфері кожен бачить те, що хоче бачити (або що його навчили бачити). Образи свого мислення, віри, прагнення: християни, аскети, святі бачили чортів або ангелів, індуїсти — девів, ракшасів, Мару, атеїсти — не бачать нічого або хаотичні інтегральні образи власного досвіду. Отже, психосфера, ноосфера — поле, нива, яка вирощує ті зерна, що посіяні соціальною практикою. В цьому надія й печаль! Надія втому, що ми спроможні здійснити прекрасний посів, а печаль при думці про те, який страшний чортополох сіявся віками в свідомість народів. Як же його виполоти?
Відвідали анатомічний музей. Я відзначила в собі дивний психологічний стан: майже нічого не чула, що розповідав професор, а бачила тільки розтерзану людину. Тисячі уламків, шматків, бризок цілого. Цілого! Пронизала яскрава думка: вивчення цілого на основі аналізу дискретних часток — марне. Такий шлях безперспективний. Треба вивчати не те, що складає мене, — органи, клітини, — те, в що входжу я, в чому маю життя, смисл, мету. Лише так можна віднайти правдивий принцип здоров’я. Здорова людина — це така людина, котра перебуває в потоці свого призначення, саморозквітає. Інакше кажучи — радісна людина. Треба медикам, спадкоємцям Ескулапа, шукати джерело радості. Це, основний критерій зцілення!
Чому ж наша медицина так драматизована? Навіть сам антураж поліклінік, лікарень, амбулаторій дуже далекий від творчого принципу зцілення. Щось церковне, щось тривожне й трагічне панує в храмі Медицини. Неприродна тиша, мертвотні кольори, настрій приреченості. «Хворий, як себе почуваєте?». А чому не інакше: «Одужуючий, як себе почуваєте?». Одне слово, а психорізниця буде вражаюча.
Мені ввижаються храми зцілення, як весняна майстерня Матері-Природи, де вільно, стихійно, щасливо, сміливо міняються й відновлюються живі форми, заміняються ущербні органи, генетично вирощуються нові, динамічніші, еволюційніші. І все це — з піснею, з любов’ю, з колосальною вірою в невмирущість пластичної субстанції життя, а отже — з вірою в те, що кожен хворий повернеться до радісної цільності.
Лікар — поет радості. Ось покликання медицини. Кожне кисле обличчя вже неприйнятне в лікарнях і поліклініках. Втратив радість — кидай медицину, бо твоя діяльність, всупереч твоєму формальному знанню й досвідові, матиме руйнівний характер. Багато лікарів розуміють це, але ще більше сіють на ниві медицини драконячі зерна приреченості й відчаю. Чи не тому тисячі недужих кидаються в пошуках чуда й зцілення до будь-якого шарлатана, до легендарних бабок-шептух і архаїчних знахарів? Тисячі й тисячі таблеток, ін’єкцій, припарок лише умножать явища руйнації здоров’я, якщо рука, котра їх виписує й подає, не стала рукою друга й носія радості.
Була на концерті Ніни Матвієнко. Мене пронизала проста думка: життя — пісня.
Людина може стати радісним і прекрасним виконавцем (або творцем) тієї пісні. Злитися з життям воєдино. Не брати від життя, як мріють прагматисти, все, що можна урвати, а віддавати в його плин свою творчу думку, дію, радість.
Як з кількох модуляцій композитор творить чарівні симфонії та ораторії, так і творці суспільства можуть сотворити унікальні, щасливі мелодії життя — радісні й сповнені любові.
…Повертаюся до гіпотези про еволюційну незавершеність мозку. Відчуваю, що в цьому припущенні — глибока слушність. Мозок лише частка єдиного організму, до того ж наймолодша частка в історичному плані. Істинне мислення, тобто всеосяжне відображення взаємозв’язку індивіда на всіх рівнях організму з космічним цілим, може відбуватися лише при участі всього тіла (від мозку до периферії).
Такий підхід дасть змогу одухотворити, орозумити весь організм. Бо коли якісь проблеми мислячої істоти вирішує лише мозок, все тіло сліпне, воно байдуже підкоряється велінню деспота. При екстремальних ситуаціях реакція тіла запізнюється, отримуючи директиву мозку. Те, що мозку може бути «цікаве», тілу байдуже. І навпаки — тілу хотілося б радісної гри в природі, мандрів, любові, динаміки, а мозок прикипів до якоїсь програми або книги, кіно, наркотиків, віровчення… і тоді — прощай, єдність! Мозковий спрут в ім’я якоїсь інтелектуальної химери або умовного суспільного алгоритму поневолює тіло, змушує його деградувати, розривати природну цілість. Достатньо згадати віковічну практику релігій, сектантських груп, бузувірських псевдодуховних течій, соціальних та національних деформацій.
Ця гіпотеза має прямісіньке відношення до мого майбутнього фаху. Божевілля — це ж перш за все полон у вузької розумової програми, до того ж патологічної програми. Зацикленість на обмежену ідею, якщо вона має навіть космічні масштаби (паранойя тощо). При такій ситуації все тіло перебуває в своєрідній келії самітника, дивлячись у віконце божевільного ченця-мозку на піщані дюни пустелі, чи безлюдні гори, або у вольєри звіринця. Конфлікт мозку й тіла непростий. Відчуваю, що тут — гордіїв вузол проблеми психічних захворювань. І розрубати його можна лише мечем радості. Яка ж є ще енергія в світі, здатна збудити скам’янілий розум і серце до дії, до життя?..
Вважається, що чуття оформляються мозком (все — через нього!). Все — централізовано. Але досвід показує, що кожна частина тіла мислить і відчуває автономно, самостійно. Самодержавство мозку якраз і приведе до того, що людина часто робить те, що гидке або вороже тілу. Смакові, інтелектуальні, сексуальні та інші викривлення вироблені мозком, сформованим патологічними суспільними традиціями. Тіло завжди діє помірно — це показує природа. Щоб повернутися до міри, треба «кооперувати» мислення кожного органу (шкіри, вуха, носа, ока, язика, внутрішніх органів) з мисленням мозку, щоб він не змушував робити те, що тілу шкідливе або що воно заперечує.
Виховати право «вето» кожного органу. Всяка дія людини має бути монолітна. Все освячено кожною клітиною. Хай радіє все тіло. Досвід показує, що навіть жертовні дії, при яких людина може втратити здоров’я, чи багатство, або суспільне становище, викликають радість всього організму: тіло несе в своїх генетичних і психічних глибинах розуміння праведності тієї чи іншої дії…
«Тілесне мислення» — у дітей, у тварин. Тварини й діти відчувають хорошу людину.
Гарний термін у Реріха: чуттєзнання… Синтез знання й почуття… Знак радісної людини, бо хіба може осягнути чуттєзнання людина, позбавлена радості?
Життя — це гранична пластичність. Минулі геологічні ери підтверджують це. Чи не законсервував цю пластичність нервовий апарат, особливо мозок? Боявся, щоб не втратити себе. А насправді засудив себе й тіло до інволюції, до вічного страху за збереження обмеженого щабля буття.
- Предыдущая
- 78/143
- Следующая
