Выбери любимый жанр

Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович - Страница 74


Изменить размер шрифта:

74

Мені до серця припала розповідь про цікаву зустріч Реріха з відомим індійським ученим-біологом Чандра Босом (Бошом?). Бос тоді проводив експерименти для визначення чутливості рослин. Наш великий співвітчизник цікавився проблемою психоконтакту рослини з усім живим світом. Індійський учений продемонстрував Реріху свою оранжерею, де відбувалися досліди. Попросив спостерігати за квіткою, на яку він зосередив психоенергію пригнічення. Квітка повинна була під впливом негативного вольового імпульсу Боса закритися, зав’янути. Та, на превеликий подив індійця, вона не лише відмовилася в’янути, а й радісно затріпотіла, розкрилася, потяглася у бік Реріха. Бос підозріло глянув на російського художника. Той хитро й задоволено всміхався. «Це ви втрутилися?» — спантеличено запитав Бос. Реріх підтвердив і сказав: «Прошу пробачення, пане Бос, але для підтвердження чутливості або розуму квітів хіба неодмінно вживати жорстокі методи? Хіба не краще використати метод любові й доброзичливості? І тоді квіти відкриють нам свої потаємні глибини незрівнянно охочіше, ніж під тиском сили та свавільної зверхності…».

Бос згодився з Реріхом і подякував за прекрасний урок всеохопного співробітництва в живій природі, співробітництва, яке одне лише може дати коректні, точні відповіді про той чи інший бік таємниці.

Знайшла в газеті «Социалистическая индустрия» цікаве інтерв’ю з ученим І. Марченком (він завідує кафедрою лісоводства в Брянському технологічному інституті). Гіпотеза про наявність у рослин специфічного чутливого біополя підтверджується багатьма експериментами. Радісно, що раціональна наука впевнено и сміливо вторгається у ті сфери, де тисячоліттями паразитували шарлатани, шамани, жерці різних релігій, містики, окультисти. Пора звільнити правдиве знання про суть життя і наше людське призначення в біосфері від засилля неуків та духовних упирів.

Як майбутньому лікареві, мені до душі завершальні слова Марченка: «Напевне, не випадково після прогулянки в лісі ми відчуваємо себе так, ніби добре відпочили, отримавши заряд енергії. Можна припустити, що справа не лише в повітрі, а відбувається якась своєрідна взаємодія біополя людини й дерев, котрі її оточують…».

Все це прекрасно, проте навіть такі вчені, як вищеназваний, дозволяють собі жорстоко експериментувати з нашими зеленими друзями, завдаючи їм глибоких ран (буквально!), а потім вивчаючи «реакцію» дерев на ці «подразнення». Досить лише зробити ще один крок далі в тому ж напрямі, допустивши високий розум рослини, і тоді метод контакту з флорою відкриється сам собою. Заважає наш прадавній антропоцентризм, зерна якого закладені ще в «священних писаннях» давнини, а потім культивований сучасною наукою.

Чи правомірні такі висновки? Який у них сенс (якщо не рахувати елементарної зарозумілості й гордині)?

Навіть якщо допустити, що людина — «вінець природи», тобто своєрідний плід, квітка, завершення зусиль еволюції, навіть тоді необхідно визнати, що для появи мислячої істоти потрібна була гігантська піраміда буття (перш за все рослинний світ). Проте подібне припущення вимагає чесної відповіді: навіщо природа формувала нас, людей? Чого вона чекала від гомо сапієнса? Якщо дерево зростило зернятко, плід, то в цьому зернятку вже закладено програму й алгоритм попередніх поколінь дерева і його прийдешність. Чи є в людині така ж програма й алгоритм? Хто дав бодай приблизні відповіді на такий запит, що вже віками вирує в душі людини?

А якщо припустити (поки що бодай припустити) інший підхід до розуміння людського призначення. Якщо прийняти примат, старшинство, першість флори, квітки, рослини! Якщо квітка — то головне у саморозкритті світового життя? Тоді людина виявляє себе (має виявити) лише динамічним агентом квітки, її посланцем, побратимом, уповноваженим.

Ось воно! Нова ступінь людського самоусвідомлення: ми сформовані живою природою, як носії життєвої естафети. Прийнявши таку місію, отримуємо всю потугу біосфери. Воюючи з власним покликанням, паразитуючи на тілі Матері-Природи, ми маємо удар бумеранга, ми самознищуємось.

Лідер життя і садівник Космосу! Чудово! Чи не ляже в цю концепцію вся прийдешня наука про Людину та її покликання? Непроста думка. Віками людину пригнічували, нав’язували ідею нікчемності, гріховності, приреченості, а разом з тим — ідею гордині, винятковості, самовозвеличення. Кому це було потрібно?

Людина почала боятися «вантажу Атласа», боялася взяти на себе космічну місію творця життя. Чи не звідси почалися всі деформації психіки і фізіологічна деградація?

Як сміливо мислять у своїх безстрашних творах Ціолковський, Вернадський, Єфремов, Чижевський. Фантастика й наука йдуть назустріч одна одній. Мрія й точний розрахунок стають двома крилами мудрості.

…Новий рік. Привітала дідуся з бабусею, прадіда, телеграфувала в Делі. Тато з мамою обіцяють прислати на цей рік виклик і візу. Радісно! Побачити, відчути легендарну Індію. Не в книзі, не в уяві, а безпосередньо. Може, пощастить побути в Гімалаях? Хотілося б відвідати долину Кулу, торкнутися тієї землі, де ходили Реріхи, де прекрасна другиня великого художника вимріювала краще прийдешнє для Вітчизни й всього світу. Е, краще не захоплюватися, а то не вийде нічого, ще зурочиш!

Цікаво б поговорити з серйозним знавцем йоги про суть і призначення квітки. Невже в Індії не знають про примат флори?

…Тривожно за прадіда. Тяжкі сни, в яких я його бачила юним хлопцем. Поїду. Хоч і позамітало дороги снігами, побуду на свята з ним, з моїм дорогим правічним другом.

Повернулася до Києва. Прадід, справді, трохи занедужав. Дуже зрадів, коли я зайшла до заваленої снігом землянки, але відверто й просто сказав мені, щоб я не дуже хвилювалася, якщо йому найближчим часом доведеться відпливати. Так і сказав — «відпливати». Каже й усміхається. Я гадала, що він жартує, гнівалася, сердилася, сварилася, та потім спостерегла, що поза тим усміхом, у глибині зіниць, проглядають у ньому серйозна зосередженість, спокій. Знаю, що вже справді він незабаром покине нас, а душа протестує, не хоче визнавати правомірною таку закономірність. Вічна розлука? Навіщо ж ми тоді будуємо грандіозну споруду цивілізації, якщо апофеоз всього — вічна розлука?

Прадід дивився на мене ласкаво й мудро, ніби читав мої думки. Підморгнув жартівливо:

— Не турбуйся. Я ще пострибаю трохи. Зажду, доки ти закінчиш інститут. Доки станеш на ноги. Бо на твоїх бродячих батьків надії мало. Ось тобі моя обіцянка й пророцтво: житиму доти, доки стрінеться тобі твій суджений…

Я мимоволі засміялася, жартома погрозила:

— Тоді — ніколи не одружуся. Щоб ти жив вічно. У всякому разі, доки стану бабусею.

— Хіба справа в одруженні, доню? Я ж не сказав, доки ти одружишся, а — доки стрінеться твій суджений. А цього ти не зупиниш.

— Це тобі правічний дуб нашептав? — все ще намагалася я звести розмову на жарт.

— Є таке місце на життєвій стежині, — серйозно відповів прадід, — звідки просто видно багато такого, що людям, котрі бредуть в долині, здається дивом, неймовірністю, таємницею. А воно — лише погляд з вершини віку. Головне — зберегти ясність духовного ока.

Галя десь познайомилася з «екстрасенсами». Запросила й мене на бесіду з ними. Ясно, що я охоче відгукнулася на запрошення. Лідер в тій компанії — молода жінка, котра нібито має потужне біополе, здатне лікувати різні недуги «накладанням» рук, пасами і навіть безконтактно.

Зустрілися. Велика кімната на Подолі. Сутінки, благовонні куріння з Індії (до речі, я не люблю ті запахи, мені незрівнянно приємніші аромати наших трав — полину, м’яти, чебрецю). Біля десяти присутніх. Більшість — імпульсивні хлопці й дівчата, безсистемно нашпиговані різними «йогами» та «окультними» манускриптами — від «одкровень» Рамачараки (Актінсона) до, безумовно, серйозних праць Шрі Ауробіндо. Проте мене цікавлять не їхні знання (то просто «обізнаність», а не знання), а психічний стан. У перший же вечір спостерігала у багатьох з них наявність «зацикленості» на тих чи інших містичних стереотипах: вони неспроможні ставитися до власного психостану самокритично. Більшість з них невдахи у «звичайному» житті, і прагнення до містики, окультизму, парапсихології тощо — не потреба самопізнання чи пізнання взагалі, а компенсаторна акція, спроба усунути комплекс неповноцінності, взяти реванш у сфері таємниці за поразки в сфері буденної реальності.

74
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело