Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович - Страница 67
- Предыдущая
- 67/143
- Следующая
— А хіба мало? — обережно перепитав прадід, ніби прислухався до нечутного голосу.
— Аж надто багато. І ти ж недарма привів мене сюди…
— Недарма, доню.
— Щось хочеш сказати мені, познайомивши з цим дивом?
— Хочу.
— Що ж саме?
— Не поспішай. Відповідь має дозріти в твоєму серці. Я лише натякну. Скажу ось що: дещо запитаю тебе в присутності оцього вартового, і хай він теж послухає.
— Хіба він нас чує?
— Чує, — серйозно запевнив прадід. — І в цьому теж частка мого подарунка.
— Чує так, як ми — люди? — наполягала я. — Розуміє нас?
— Глибше. Всеосяжніше, доню. Але про це пізніше. Дозволь запитати тебе: який шлях обираєш після школи?
— Я вже казала тобі, дідусю, що мрію стати лікарем-психіатром.
— Що спонукало тебе до цього вибору?
— Я випадково зустріла біля Павлівської лікарні в Києві божевільних. Мене це жахнуло. Очі, в яких не світиться розум, безладні рухи, повний розрив з реальним світом, де сяє сонце і буяють квіти, де лунає прекрасна музика і співи пташок…
— І тобі захотілося…
— Так, дідусю, мені захотілося вивести їх на стежку радості й творчості. Хай буде боляче, хай буде тяжко, бунтівливо, але осмислено, усвідомлено. Я тоді ще в глибині душі вирішила допомагати людям, позбавленим радості. Ти ж знаєш, як багато книг я вже простудіювала в цьому питанні. Та справа ж не лише в клінічно недужих, в таких, котрі явно хворі. Багато й так званих «нормальних» людей поневолені забобонами, дикими традиціями, мізерними уподобаннями й звичками, і весь цей чорний потік заважає їм бачити правдиву радість життя.
— І як же ти волієш лікувати їх? Мікстурами? Таблетками? Чи травами?
— Я розумію твою іронію. Справді, хіміотерапія, навіть найвишуканіша фітотерапія, не повернуть радості тому, хто втратив її. Все це тимчасово, і не вирішує проблеми по-справжньому. Хоч я ще й дилетант, але догадуюся, що треба шукати несподіваних шляхів, бо якби традиційні шляхи були достатні, світ давно вже став би радісним садом. Соціальні умови — то передумова для пошуку, але сам пошук має бути індивідуальним. Розуміння — в серці…
— Гарно, доню, гарно, — прошепотів прадід. — Саме так, в серці. Отже, ти бажаєш повертати людям радість. Чудово. Тільки, вирушаючи в таку далеку й тривожну дорогу, треба знати, де основне джерело радості.
— Покажи мені те джерело.
— Ти п’єш з нього. То скарби Зелен-Дива. Поза квіткою марно шукати радості.
— А зорі, дідусю? Глянь — вони сміються у небі. Зірки одвіку дарували нашим пращурам радість і спокій.
— Зорі й квіти — одне й те ж явище, — загадково мовив прадід. — Але про це ти згодом будеш знати сама. Квітка — лише посланець Сонця й зірок на Землі. І вона кличе людей туди, звідки прийшла сама. Збагнула?
— Казкові слова. В мені будяться якісь нові відчуття. Сутінки розтають… Дерева якісь живі…
— Джерело радості завирувало в тобі. Радісній людині відкривається все, що втаємничено від сірого ока. Запам’ятай же: доки будеш другом рослинного світу, доки нестимеш квітку в серці, радість не залишить тебе. І ти справді матимеш силу — повертати недужим щастя свідомого буття. Зажди хвильку — я запитаю Зелен-Дива: може, він з’явиться тобі…
Прадід припав до стовбура широко розпростертими руками, ніби хотів зануритися в потужну, поорану глибоченними рівчаками кору. Я тремтіла від хвилювання, чи, може, тіло проймала нічна прохолода.
— Іде, — прошепотів прадід.
— Хто?
— Зелен-Див. Господар квіткового царства. Він вітає тебе і віщує стежку радості.
— Дідусю, ти правду кажеш?
— Готуйся.
Він узяв мене за руку, міцно стис, і дивний спокій прокотився в грудях. Стало тепло й затишно. Настало якесь тривожне мовчання, дерева й віття на них опромінилися зеленкувато-блакитним сяйвом. Зненацька стовбур багатовікового дуба запульсував прозорими хвилями, і з того мерехтіння виявилася гармонійна постать юнака у заквітчаних шатах. Він торкнувся рукою мого чола. Блискавиця вдарила в серце, і колючі удари відгукнулися в найвіддаленіших закутках тіла. Нестерпно запекло вуста, затьмарило свідомість. Млість знемогла тіло, дідусь підтримав мене. А коли я вернулася до тями, він вів мене вже сухою стежиною поміж сосновими посадками.
— Що це було? — озвалася я.
— Радій, доню. Квіти благословили тебе, — прошепотів прадід. — Віднині ти рідна їм. Чуєш? Все, що в їхній силі, буде служити тобі. Не дивуйся. Все приймай так, як воно є. Введи в сучасне розуміння. Хіба важливі формули? Важлива суть реальності. Ти ступила тільки перший крок по стежині, а вона — безмежна. І ще одне застереження: відкривай зелену браму лише тому, хто прагне чистої радості, хто віддає себе людям і квітці.
…І ось я за своїм столом. Все ще дивуюся, радію, запитую сама себе — чи було це? Чи не примарилося?
Знаю одне: навіки йду по стежині квітки, разом з нею сплітатиму вінок радості для прийдешнього світу щастя й любові. Дякую тобі, прадіде, за такий казковий подарунок!
…Не спала всю ніч. У окремі хвилини забуття марилися мені танцюючі квіти, хороводи троянд, щось промовляв до мене тисячолітній дуб, і луна тої мови котилася понад лісами. Я все хотіла відтворити зміст і значення тих слів, та видіння випаровувалися в пам’яті, мов ранкова роса.
Дідусь Микола з бабусею Оленою поїхали на світанку до Києва, а я, не очікуючи сходу сонця, кинулася до землянки прадіда. Він сидів на лавці, тримаючи на колінах стародавню кобзу, і щось лагодив у ній. Побачивши моє стривожене обличчя, ласкаво усміхнувся, привітно кивнув.
— Не спалося, доню?
— Ані годиночки.
— Не дивно. Хто торкнувся серцем найглибшої тайни життя, тому вже не судилося забуття.
Речення, промовлене прадідом, було якесь загадкове, і воно перегукувалося з моїм настроєм. Я одразу приступила до старого зі своїми сумнівами:
— Дідусю, це було чи ні?
— Що, доню?
— Ну… нічне побачення з дубом?
— Хіба ти вже така безпам’ятна, доню? — засміявся прадід.
— Та ні. Я не про те. Я добре знаю, що ми були біля правічного дуба, і знаю, про що ти мені казав. Але пізніше… коли мені з’явився…
— Хто?
— Ти назвав його Зелен-Дивом… заквітчаний Юнак… Мене вразило це видіння. І я не можу збагнути, що це таке? Я ж готуюся вчитися на психіатра. Розумію, що в глибинах людської свідомості і підсвідомості приховано безліч таємниць. Адже це явище може бути навіяне твоєю переконаністю, твоєю гіпнотичною впевненістю…
— Ти хочеш сказати, що бачила примару? — обережно запитав прадід. — Галюцинацію?
— Може, не примару, а сон наяву. Розумієш, мій інтелект буде бунтувати. З одного боку — мавки, лісовики, диви… все це казково, приємно, романтично. А з іншого — раціональна епоха, котра вимагає, щоб все було введено в природні закономірності…
— Гм… Раціональна епоха, — іронічно буркнув прадід. Провів пальцями по струнах кобзи, і мені здалося, ніби той акорд пробудив світанок зі сну: у віконце землянки бризнули райдужні краплі сонця, заграли на стінах. — Я не розумію, що таке раціональна епоха, доню. Яка раціональність в тому, що земні кораблі вже летять за межі Сонячної Системи? А хіба раціональне сучасне наукове бачення структури мікросвіту з усіма отими кварками, глюонами та гіперонами? А Чорні Діри, куди провалюються цілі всесвіти, десятикілометрові зірки, тяжчі від Сонця в тисячі разів, — хіба раціонально щось тут поясниш? Вчені вже просто приймають реалії довколишнього світу, як вони виявляють себе, і намагаються осмислити їх з допомогою певних аксіом. Але ж ті аксіоми не доведені. Ми їх приймаємо по-дитячому: віримо, й все? Головне, щоб наш досвід збігався з суспільною практикою.
— Саме про це я й турбуюся, — схопилася я за останню фразу.
— Чи моє видіння може збігатися з суспільною практикою? Чи таке саме відчують, побачать інші люди?
— А хіба вчені «бачать» оті гіпотетичні кварки? — ласкаво зауважив прадід. — Вони лише відзначають при своїх експериментах, що при ядерних процесах наявна сила, котра діє так, як це передбачає теорія кварків. А що вона насправді — ота сила, — хто скаже? І чи не буде вона невпинно видозмінюватися, модифікуватися відповідно до осягнення нових обріїв знання? Те ж саме, доню, з нашою нічною розмовою, з твоїм видінням. Ти ввійшла в контакт з тією силою природи, що творить світ рослин і квітів. Той світ такий багатомірний, що марні старання впхати його в мережу класифікації й статистики. Подумай сама: якщо навіть частки мікросвіту змушують учених творити легендарні образи, то наскільки ж глибший, незміряно глибший світ зеленого дива планети?!
- Предыдущая
- 67/143
- Следующая
