Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович - Страница 37

• Предыдущая
• 37/143
• Следующая

— Тоді — гарної ночі. Не забудьте послухати транзистор або глянути в телек, весь світ вирує, про нашого Юрася говорять.

— Телевізор зіпсований…

— Тоді — радіо. Бувайте…

Гриць вибіг у сутінки вечора. І знову Христина з Савою лишилися наодинці. Дівчина якось раптово притихла, прибрала залишки вечері на столі, мовчки принесла й поставила перед Савою транзистора.

— Пошукай передачу. Про Юрка.

Хлопець почав нишпорити по діапазону. В тишу кімнатки вдерлися пісні, музика, свист, гомін ефіру. Христина запалила свічку, маленький вогник заколихався, оживив, одухотворив усі речі довкола.

— Люблю живий пломінь, — прошепотіла вона.

Стало затишно. Почувся голос диктора:

— Юрій Гук вважає, що радянська наука відкривав нову сторінку у вивченні Всесвіту. Людина виходить з материнської хати і народжується для небувалого життя у всеосяжності часу й простору. Наша праця, творчість, мрії, дерзання набирають глибинного значення й винятковості. Космічна ера не просто продовження віковічної дороги пізнання, а суджений ріст Людини у безмірність можливостей…

Сава глянув на Христину, очі в нього замерехтіли іскрами цікавості.

— Вражаючі оцінки. Хотілося б самому поговорити з ним.

— Встигнеш, — задумливо мовила Христина. — Повернеться з неба, прилетить до батьків. Тоді й побесідуєте. Він — щира душа, відкрита до всього шукаючого.

— Повернеться з неба, — повторив Сава, ніби прислухаючись до смаку тих слів. — Як просто це говориться. Ще не так давно вважалася б така фраза містичною. А тепер…

— Пошукай ще, — попросила Христина, дивлячись у вікно, де темніла стіна лісу, а понад нею — миготіли ласкаві зірки, і повновидий місяць викочувався з-за обрію.

З динаміка полилася органна мелодія Баха, а потім тихий, спокійний голос з прибалтійським акцентом сказав:

— Прихильник ідей професора Олександра Чижевського та академіка Володимира Вернадського радянський астробіолог і космонавт Юрій Гук вважає, що наука впритул наблизилася до відкриття фундаментального зв’язку Людини з найсокровеннішими глибинами світобудови. Він стверджує, що пора підтвердити не лише залежність Людини від Природи та її законів, але й безперервність та спільність їх космоеволюції. Таке всеохоплююче пізнання не лише трансформує течію життя на планеті, а й дасть змогу Людині взяти у власні руки завдання власного саморозкриття, самореалізації…

Очі Христини потепліли.

— Це його втаємничені думки. Тепер вони летять над світом. Як багато він мені говорив про це, а я, бувало, не розуміла його, заперечувала…

— Чому? — обережно запитав Сава, милуючись нею.

— Не знаю, — похилила голову дівчина. — Напевне, щось особисте. — Вона спохмурніла, ніби думала, чи говорити далі, чи ні. — Про це пізніше. Як-небудь оповім. Щоб відчути спільне, загальне, треба забути про себе, про свої дрібні болі й проблеми. А втім, для кого вони дрібні? Для зірки, галактики? А для людини… вони інколи закривають весь світ. Щось тяжко дихати. Вийдемо надвір, погуляємо трохи.

Сава вимкнув транзистора, рушив за дівчиною до дверей.

На ганку в сутінках бовваніла тінь лелеки. Христина погладила його по шиї.

— Що, Ахмеде? Не хочеться відлітати? Звик? Дивися — не прогадай! Твої браття вже летять.

Вони зійшли з ганку. Зупинившись біля ставочка, задивилися в таємниче дивоколо. Ласкавий місяць вже піднявся і тихо плив поміж прозорих хмаринок. Сава, зітхнувши, сказав:

— Ніби книга, написана таємничими знаками. Так і здається, що хтось залишив її для нас, а ми… не вміємо прочитати.

— Це ти гарно сказав, — згодилася Христина. — Дух захоплює. Серце завмирає. Але інколи мені страшно дивитися в небо.

— Чому?

— Не знаю. А втім, спробую пояснити. Ми виростаємо в затишних будиночках, оточені морем простих, звичайних предметів. Такі ж і наші слова, поняття, традиції. Послухай розмови людей у автобусі, трамваї, в метро, на вулиці, вдома: все це дрібно, нецікаво, суєтно. Про їжу, вбрання, футбол. Є, безумовно, винятки, але в основі — рутина, мізерність. Але інколи ми виходимо під зоряне склепіння, бачимо оці полум’яні світи. І тоді задумуємось. Прагнемо розумом обійняти цю безмірність, узгоджуємо із своєю буденністю, замість того, щоб самим піднятися до тієї полум’яності, таємничості. Дух знемагає, прагнучи полетіти у вирій, а тіло залишається тут, у темній безодні. Страхітлива роздвоєність. Хто зможе ліквідувати ту прірву?

— Але ж… це лише перші кроки, а вже які досягнення! Ось брат твій і його друзі обживають космос, а за ними полетять сотні, тисячі…

— І повернуться назад, — печально підхопила Христина. — Це не те. Мабуть, ти не зовсім збагнув, що я хотіла сказати. Космічні польоти, технологія — все це здорово, цікаво, але не по суті. Як би тобі пояснити? Ми у ракетах-човниках, у скафандрах, ніби слимаки, що не можуть одірватися від своїх равликів-будиночків. Тягнучи з собою зовнішню хатку, як ти збагнеш бездонність всесвіту? Треба обняти зоряну глибінь, ввійти в неї, як птах у повітряну течію. Розумієш? Польоти в ракетах — ніби уколи голкою у воду. Все залишається, як і раніше. Тілесно ми не міняємося, а, отже, суттєво теж. Навіть у найдивовижніших світах ми залишимося вульгарними землянами, як не можуть одірватися від своїх улюблених забобонів і звичок. Я певна, що навіть дехто з космонавтів відчуває острах, якщо дорогу йому перебіжить чорна кішка. Про що ж такому говорити з далеким братом по розуму? Ти розумієш?..

— Начебто розумію… але ж ніщо не стоїть на місці, ми передаємо, як то кажуть, естафету пізнання приладам, он уже які мудрі комп’ютери є, роботи, котрі зможуть вільно проникати в будь-яке середовище, куди нам вхід заказано. Про це пишуть учені, фантасти.

— Які дурниці! Передати своє завдання приладам, навіть найказковішим, — це ж самоусунутись від розвитку. Ми, станемо лише слугами машин. Гарно писав про це Максиміліан Волошин. Ти читав такого поета? Ні? Жаль. Прекрасний поет. В поемі «Путями Каина» є страшні рядки: «Был нужен раб, чтоб умащать елеем промежности машин…». Ти розумієш, яка перспектива чигає на людину, якщо вона перестане мінятися, рости? Не ми будемо планувати своє прийдешнє, а комп’ютери диктуватимуть нам. Я думаю про це, думаю і нічого не можу збагнути. Чому ми пішли по такому шляху? Тут — якась хитрість розуму й тіла. Може, ми облінилися, не бажаємо трансформуватися, як це завжди було в природі, отже, і формуємо підробки, імітації: прилади, аналізатори, мислячі машини… Бачу, бачу, тобі все це здається химерою й абсурдом.

— Та ні, я так не думаю. Але вчені будуть категорично проти.

— То й що? Хіба найученіші заперечення щось міняють! Ми повинні збагнути свою сутність, своє призначення і прийняти його в усій повноті. Якщо навіть це буде болісно чи жахливо. Може нам доведеться повністю перебудувати все — тіло й душу. Бо як інакше стати друзями природи?

— Це здорово, — прошепотів Сава. — Я трохи розумію тебе. Але це й страшно.

— Страшно, — згодилася Христина. — Але й прекрасно. І необхідно. Природа не буде жаліти нас якщо ми залишимося глухими до її волі. Ну що ж — ходімо, я покажу тобі свої володіння. Вночі все — ніби в казці. Ти вмієш мовчати?

— А хіба це так важко?

Хлопець здивовано глянув на неї.

— Дуже. Пуста людина не вміє мовчати, їй треба вічно базікати. Мовчати вдвох, або в гурті — велике осягнення. Ясно, що мовчання повинне бути радісним. І сповненим змісту. Так ти вмієш мовчати?

— Не пробував, — тривожно озвався Сава. — Але я постараюся. З тобою навіть мовчання буде щастям… для мене…

— Тихо, — попросила Христина. — Не треба зайвих слів. Ходімо. Спробуємо прочитати літери книги неба…

Поверталися вузенькою лісовою доріжкою на світанку. Сава не відчував, що з ним було, не знав, де він ходив. Було зоряне сновидіння, політ між віковими дубами, пісня чаклунської ночі. Пісня без слів.

В блідо-синьому небі вставало понад стіною темно-зеленого лісу багряне сонце. Самоцвітні краплі роси заграли на траві.

• Предыдущая
• 37/143
• Следующая