Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович - Страница 16

• Предыдущая
• 16/143
• Следующая

— Інна…

— Гриць, — зітхнув він. — Дуже приємно…

— Ох, цей мені вже церемоніал! — скрикнула Віолета. — Ну, гарна дівка, гарний хлопець, знайомтеся, веселіться, танцюйте, цілуйтеся! А то манірності всякі, примірювання та недоторканості!

— Віолето! — докірливо озвалася Інна. — Як ти можеш?

— Чого там! Свій хлопець. Братва, де ви там? Кінчайте диміти, пора до столу. Інночко, неси закусон, а то терпець уривається!

Дівчата знову майнули на кухню, Інна ще раз оглянулася на Гриця, і йому здалося, що в її очах промайнула тривога. Чи йому примарилося? А гарна дівчина, дуже гарна! Цікаво, чи це вона тут живе, читає оці книги?

З балкона ввійшло двоє хлопців і одна дівчина. Старший був років тридцяти, спокійний, владний, а гострим поглядом стальних очей: обличчя ніби виліплене з жовтої глини і обпалене вогнем. Молодший був високий, похмурий, губатий, років двадцяти, з-під розщібнутої блакитної сорочки кучерявилося густе волосся на грудях. Дівчина худорлява, засушена, мов тараня, але вміло розмальована, модерна, хвацька, довговолоса. Вона тріпнула рудою гривою і перша підійшла до Гриця, подаючи руку.

— Аврора, — сказала кокетливо. — Це про тебе розповідала Віолета?

— Якщо про Гриця, тоді про мене, — засміявся хлопець. — А що вона розповідала?

— Розхвалювала. Каже — зустріла таксиста, як бога! На врубелівського «Демона», каже, схожий!

Гриць зніяковів. Дівчина й хлопці засміялися. Після рукостискань старший сказав:

— Я — Марик. А він — Едя. А ти, справді, хлопак свій. Нормальний хлопак. Будь як дома!

Дівчата внесли з кухні смажену гуску, заливну рибу, паштети, салати, цілу гору цитрусів — апельсини, мандарини, нарізані апетитними дольками ананаси. Віолета картинно розвела руки, ніби обнімаючи вишукано заставлений стіл, манірно застогнала:

— Тримайте мене, знепритомнію!

З веселим гомоном і сміхом розсілися довкола столу, Гриця посадили біля Інни. Вона зрідка позирала на хлопця, щока у неї паленіла від хвилювання. Марик відкоркував шампанське, акуратно розлив у кришталеві келихи, підвівся, проголошуючи тост:

— За нашого нового друга! За Гриця!

Усі весело спорожнили келихи. Гриць до свого торкнувся вустами, але не зробив жодного ковтка. Марик здивовано глянув на нього.

— Саботуєш?

— З машиною, — пояснив Гриць. — Не можна. Та й взагалі не п’ю…

— Слабка голова? — іронічно запитав Марик.

— Та ні. Таке в мене правило. Везу людей, повинна бути ясна голова і найчіткіша реакція…

— Не силуйте його, хлопці, — втрутилася Віолета, — тим більше, що йому доведеться, може, вас відвозити!..

— Правда, правда, я й забув! — похопився Марик. — Транспорту вночі вже не буде, доведеться тобі, старик, нас підкинути. Та й Інну заодно. Можна?

— А чого ж, — згодився Гриць.

Доки сусіди по столу причащалися винами, він наліг на салати й паштети, бо в цілоденній крутанині нічого не їв. Інна поруч з ним сиділа задумлива, якась напружена, її тверде стегно пашіло вогнем, інколи торкаючись його ноги, хлопцеві було від того ніяково й солодко. Він раз у раз схвильовано поглядав на її довгу шию, прозорі, прегарно виточені вушка, на круті груди, що напинали тонкий шовк. Хотілося почути її голос, і Гриць, зважившись, запитав:

— А вам далеко їхати?

— До Куренівки, — сказала Інна, якось дивно глянувши на хлопця. — Але я можу заночувати у Віолети…

— То це вона тут живе? — поцікавився Гриць. — Мене вразила розкішна бібліотека. У Віолети широкий діапазон інтересів. Де вона працює? Чи навчається?

— Ти про мене питаєш? — озвалася господиня, почувши краєм вуха їхню розмову. — Бач, який допитливий! Хіба тепер обов’язково бути академіком чи філософом, щоб мати путню бібліотеку? Просто я книгоман, люблю класику, рідкісні видання. Захочеш щось прочитати — будь ласка. Вибирай. Та що це нас потягнуло на серйозність? Едя, врубай маг!

Кімнату сповнили мелодійні звуки танго. Інна глянула на Гриця, шепнула:

— Потанцюємо?

Хлопець з готовністю встав з-за столу, обняв Інну. І все зникло довкола. Були тільки бездонні очі, чорні крила брів над ними і дивна тривога, що струменіла від її шиї, грудей і рук. Вони тихо пливли в сутінках кімнати, з вікон дихала грозова свіжість, від заходу долинали відлуння громовиць, в небі мигтіло.

— Насувається гроза, — шепнув Гриць. — Який дивний вечір. Символічний. Ви — і гроза!

— Я боюся грози, — напружено відповіла дівчина, вдивляючись в його очі, ніби хотіла щось сказати. — Я б не хотіла, щоб та гроза докотилася сюди. Вам же… треба їхати… А під грозою небезпечно!..

— Пусте, — засміявся Гриць. — У машині як у бога за пазухою.

— Ти так думаєш? — загадково запитала Інна, зненацька перейшовши на «ти».

І знову на хлопця дихнуло тривогою. Але він відігнав те непрохане чуття, насолоджуючись безжурним настроєм, красою партнерки, не вимовленими, не проявленими ще мріями й сподіваннями, які народжувалися за хистким покровом теперішньої миті. Чи можливо зберегти цяточки ось таких проблисків радості вічно, поєднати їх, влити у цільне джерельце буття? Як передбачити появу таких проблисків, чи є для цього якийсь критерій, чи радість приходить неждано, як говорив йому химерний кавказький супутник?

— Ти навчаєшся? Чи працюєш? — запитав Гриць.

— Закінчила середню школу, — скупо мовила Інна. — Тепер обіцяють взяти в будинок моделей. Манекенщицею…

— І тобі… подобається така перспектива? — здивувався хлопець.

— А чому б ні? Нести людям радість, дарувати приємний настрій, брати участь у творенні нового вбрання…

— Гм. Я так не думав. Ти правду кажеш… пробач. Це в мене щось від ханжі.

— Навіщо ж так самокритично? — лукаво всміхнулася Інна. — Я б могла скептично відгукнутися про твій фах, але ж знаю, що всюди є свої принади, задоволення… втіха… Хіба не так?

— Правда твоя. Але таксі для мене — епізод. Я незабаром облишу цю справу…

— Чому? Погані заробітки?

— Та ні. Що мені заробітки? Я вчився на факультеті журналістики, а потім заманулося написати книгу … книгу про таксиста і все, що з ним відбувається… Цілий калейдоскоп подій. Розумієш? Як тільки зберу матеріал — повернуся до свого фаху… А втім, не знаю ще, ким маю бути. В душі безліч тяжінь. І основне — збагнути призначення людини…

— Я про таке не думала, — призналася Інна. — Мені приємно просто дихати, сміятися, розважатися… мріяти, дивитися гарні фільми, зустрічати приємних людей…

— І багато… приємних людей ти стрічала? — запитав Гриць, вкладаючи у свої слова прихований зміст. Вона глянула на нього з-під прикритих вій, зрозуміла, зніяковіло одвернулася до відчиненого вікна, ухильно сказала:

— Гроза близенько… глянь, яке страхіття…

Плавну мелодію танго змінив буйний брейк. До Інни підійшов Марик, насмішкувато глянув на Гриця, оскальнувся:

— Сміливіше, братан! Що ти з бабами церемонишся? Вони люблять силу, грубість! Топнемо, Інес?

Він смикнув дівчину до себе, вони закрутилися у карколомному танці. Вона гнучко вихрилася у найдивовижніших позах, але такою була магія її краси, що кожен жест, навіть найризикованіший, не здавався вульгарним чи непристойним. До Гриця, який стояв біля вікна, підійшла Віолета, лукаво глянула знизу вгору.

— Ну Як? Сподобалася пташка?

Гриць усміхнувся, розвів руками.

— Лопух ти, — сказала Віолета. — Квашня! розкис перед красивим личком. Бачиш здобич, хапай її, користуйся!

— Яку здобич? — розгубився Гриць.

— Ха-ха-ха! — задихнулася від сміху господиня. — Ніколи не гадала, що й серед шоферюг отакі сентиментальні дівиці є! З якого ти віку, Грицю? Може, на уелсівській машині примчав із середньовіччя? Та й там, я певна, були мужики дай боже! То ми лише уявляємо середньовічних лицарів та кавалерів вишуканими та манірними. Певна, що вони тиснули дівчат без увертюр! Потанцюємо?

Гриць охоче згодився, йому було приємно вигицувати у життєрадісному ритмі навпроти в’юнкої, зеленоокої Віолети, молоде сильне тіло пірнало у бурхливу мелодію, мов риба у потужний потік води, наснажуючись розкованістю, ейфоричністю, натхненністю миті, звільненої з узгодженого конвейєра буденності.

• Предыдущая
• 16/143
• Следующая