Живий звук - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 48

• Предыдущая
• 48/57
• Следующая

— Часто доця буває вдома? — кивнув я на «іконостас».

— Останній раз перед минулорічним Миколаєм. Заскочила на якусь годинку. Їй же ніколи, — пані Ружа поправила зачіску. — Чаю?

— Кави, — мене починало поволі розморювати, треба б було чогось підбадьорливого і точно не коньяку.

— У нас розчинна, такої, натуральної, не тримаємо. Чоловікові не можна, мені якось все одно, а Галя давно вже лиш трав’яні чаї п’є.

Знали б ви, мамо, що п’є, а особливо — що курить ваша балувана Галя…

— Нічого, хай буде розчинна.

Поки вона ходила на кухню, я відкинувся на спинку крісла і думав, з чого почати розмову та як її повести. Мої припущення підтверджували всі, з ким я зміг поговорити сьогодні. Але всі ці слова заперечувала і перекреслювала прес-конференція Сонцевої. Власним вухам та очам я поки що вірив. Та в жодному разі жоден із моїх сумнівів не повинен бути озвучений люблячій мамі талановитої молодої співачки.

Але якщо ні в чому не сумніватися, то як перевести розмову на тему, яка мене цікавить?

І головне: що саме мене цікавить з огляду на вже почуте й побачене?

Ружа Василівна випливла з кухні, несучи в кожній руці по чашечці кави. Поставивши їх на краєчок накритого вишитим рушником столу, вибачилася, знову забігла на кухню і повернулася з акуратно порізаним завиваним рогаликом із маком.

— Завиванець до кави прошу брати.

— Дякую, — я відкусив крихкого рогалика, запив його розчинною кавою і стрельнув навмання: — Галя, значить, у школі музикою не цікавилась?

— Як то — не цікавилася? Не говорила я такого, — пані Ружа не доторкнулася до своєї чашки. — Ви не зрозуміли: музику вона любила, слухала завжди, тих касет по хаті повно валялося. На танці бігала, все як має бути. А щоб сама співати, ось так, як тепер, — ні. Я дізнавалася потім в одних дуже поважних людей, — жінка стишила голос, — до них і мер наш, і з Чернівців усякі політики з бізнесменами, і навіть з Києва за порадою їздять… Так ось, сказали мені так: буває, що в дитини здібності ніби сплять. Це така дитяча зима називається. Потім проходить якийсь час, усе це дрімає, дрімає, і раптом — прокидається! Зима стає весною, тільки пізньою. Зате пізня квітка, як кажуть, довго цвіте. Так і наша Галочка. Щось її підштовхнуло. Узяла — й одразу заспівала!

— Ви тут про зиму згадали, — я взяв ще один шматочок завиванця, і хазяйці це сподобалося, бо підсунула таріль ближче. — І я про Зиму, тільки про Наталку. Це ж Галчина подруга, правильно?

— Дружили, — погодилася пані Ружа. — Я ще дуже зла на неї була, на Наталку. Це ж вона тоді, після університету, підбила Галочку в ресторані офіціанткою працювати. А в нашій же школі так учителі треба, та ще й молоді… Тільки потім, бачте, як вдало все повернулося.

— Дівчата змалку вдвох?

— Ця Наталка взагалі якась… не така трошки… — пані Ружа скривилася. — Батько їх покинув, коли дівчинці два роки було. Потім ще якийсь до її матері прибився, з ним прижила дитинку — посадили за наркотики, уявляєте?

— Та звична тепер, на жаль, справа…

— Ото й воно, що не тепер! Якраз перебудова почалася, діти наші ще в школу не пішли. Тоді про наркотики мало знали, зате кожен наркоман на обліку стояв. Упізнавали їх у місті, діти пальцями показували, кричали: «Наркоман, наркоман смердючий!» Отоді Наталчин вітчим якимось боком у наркотики вплутався. Знаєте, як воно — донька наркомана… Особливо в Кіцмані, особливо — в ті часи… Не рідна, та все одно ганьба. Поки той сидів, мати ще одного приголубила, від нього дитинка. Наркомана випустили, прийшов, на всю вулицю розбори влаштував. Міліція одного назад у тюрму, другого — в реанімацію. Вижив, але бабі вже не потрібний став. Ви не думайте, я не пліткую — просто кажу, аби ви зрозуміли, чому Наталка спочатку таким наче вовченям росла, а потім до моєї Галі пристала. Ви бачили Наталку? А взагалі — для чого вона вам?

— Програма передбачає інтерв’ю з кращою подругою дитинства, — відчеканив я.

— А, ну, тоді ясно. Значить, ви не знайомі з Наталкою, ніколи не бачили її?

— Чув тільки, що Наталя Зима — близька подруга Галі Чепелик. І дуже допомагає тепер Анжелі Сонцевій, — я відпив захололої вже кави.

— Годується вона біля Галочки, ось що я вам скажу! — заявила пані Ружа. — Але я нічого, я все розумію. Куди б вона поділася без Галі? Між нами кажучи, з виду вона… — Пані Ружа скривилася: — Ніс стирчить, мов кілок, наче хто встромив у середину обличчя, прости, Господи, що скажу. Обличчя порепане. Та й сама вона, бачте, з проблемної родини. Діти знаєте як? Хтось не такий — дражняться. Зовсім один час зацькували дівчину. Тоді якось почали їх разом із Галею бачити, нічого, ожила дівка. Разом на танці бігали. Галя їй могла свої речі позичити для виходу. Розмір у них один, виявляється, Наталка тільки дещо нижча, але то не заважало. Навіть хлопці почали і Наталці увагу приділяти. Знаєте, — тепер пані Ружа посміхнулася задоволено, — до мене почали один час доходити розмови: коли, мовляв, хто з хлопців Наталю Зиму танцювати не запросить, той до Галі Чепелик може не підходити. Бачте, благородна в мене дівчинка.

— А ще таке буває, — я допив каву, — що вродливі дівчата навмисне тримають біля себе, гм, менш вродливих подруг, аби ще більше виділятися на їх фоні. Яскравіше сяяти, як кажуть.

— То й що! — щиро здивувалася пані Ружа. — А коли й так, хіба це кримінальний злочин? Та й потім — Наталці, якби обличчя більш вдалося, решти вистачає. Можу вам фото показати.

— Ага, ага, — пожвавився я. — Бо ми говоримо, а я навіть не знаю, як краща подруга виглядає. До речі, мені, Ружо Василівно, треба будуть Анжелині, в смислі Галині, дитячі, шкільні фотки. Підберете?

— Самі підбирайте. А все — ось тут, — пані Ружа плавно підвелася, пройшла до шафи, витягла звідти кілька стандартних фотоальбомчиків для знімків десять на п’ятнадцять та один грубезний альбом у замшевій палітурці. — Усе тут, гортайте. А я, може, ще кави принесу. Чи як?

— Ви краще покажіть і розкажіть, хто тут і що.

Я розумів, на який подвиг іду: доведеться вислуховувати розлогу оповідь про весь родовід Чепеликів, зафіксований на чорно-білих фотографіях із тлустого замшевого альбому. Це не лише випробування для нервів, але й для часу, а його лишалося все менше — зловживати терпінням Зенека Кульчицького не хотілося, навіть з урахуванням того, що я йому зараз потрібен не менше, ніж він мені.

Єдине, що мені вдалося, — швидко заволодіти ініціативою з гортання альбомних сторінок. Перегорнув одну, вислухав коротку лекцію — і перегортаю наступну, не даючи пані Ружі договорити. Так перший альбом прогорнули в темпі хвилин за десять, перейшли до маленького, і тут я, нарешті, побачив Наталю Зиму.

Уже знаючи її особливі прикмети, цю дівчину важко було не впізнати.

Не сказав би, що ніс дівчини був аж надто одіозним чи надто сильно спотворював її обличчя. Якщо сприймати цей справді задовгий і трошки гачкуватий на кінчику ніс не окремо від усього обличчя, його можна навіть назвати симпатичним та милим. Якщо ж закохатися в Наталю, то закоханий взагалі може з часом на ніс не зважати. Звісно, порівняно з Галиними фотографій Наталі в альбомі було не так уже й багато. І лише одна закарбувала її крупним планом, де червоні цяточки на щоках та підборідді були надто помітні. Там, де дівчата позували на середньому плані, їх взагалі не видно. Та й ніс не так кидається в очі.

Ще одне, що я помітив, — Наталя Зима всюди стоїть ніби на другому плані. Навіть коли вони зняті за столиком у кафе і поруч лише Галя-Анжела, Зима все одно примудрялася сісти так, аби фотограф дивився на Галину, завжди широко усміхнену, сяючу, сексуальну, звабливу, бажану й жадану.

Усього я надибав сім фотографій, на яких у компанії Галі Чепелик була сфотографована Наталя Зима.

Дві — на відкритому майданчику в якомусь кафе. Мабуть, чернівецькому — в Києві мало брукованих вулиць, і бруківка наша не така, як у західних містах. Очевидно, це ще часи навчання або, швидше за все, роботи у «Водограї».

• Предыдущая
• 48/57
• Следующая