Живий звук - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 40

• Предыдущая
• 40/57
• Следующая

Підпасок приніс чай, глянув на мене запитально. Я кивком відпустив його, налив чаю в чашку, відсьорбнув — гарячий. Кинувши один маленький кубик цукру, розмішав його ложечкою і продовжив логічний ланцюг висновків.

Сонцева — популярна співачка. Тому Каракай затявся отримати її для своїх клубів. Проте переманити Анжелу не вдається, вона вперто не бажає кидати Боброва. Переговори з продюсером, очевидно, теж нічого не дають. Тут я переходжу в царину чистих припущень, але поки що все таким чином і виглядає. Бобров відчуває на собі шалений тиск, вкотре зривається, знову починає «пудрити носика». Каракаю треба прискорити фінал — і він наказує вбити Боброва.

Але раніше автомобільна аварія, теж підстроєна, тимчасово виводить з гри Анжелу Сонцеву. Навіть не так: спочатку Каракай наказує відправити непокірну співачку в лікарню, тоді намагається дотиснути Боброва: все одно, мовляв, вам, упертюхам, кінець. Бобров уже зденервований, некерований, його прибирають.

Чай трошки захолов, я роблю великий ковток.

Потім або сам Каракай, або, швидше за все, хтось від його імені, хоча б той самий Антон Назаров із «кінським хвостиком», приходить до Сонцевої і ставить її перед фактом: твого батька-продюсера вже нема, з лікарні ти або вийдеш нікому не потрібною, або — таке теж могло бути! — взагалі не вийдеш. Залікують, нам це запросто. Не розумієш, дівчинко, з ким граєшся? Хвицьнувши канчуком, показали і пряничок: ти ж, сонечко, давно виросла з музики формату гоп-ца-ца. Пора переходити на наступний рівень, робити щось більш серйозне. Погодишся на такі умови — у тебе далі все буде, навіть більше. А до Боброва твого все одно рано чи пізно песець би підкрався.

Сонцева подумала — і погодилася. З одного боку, виходу в неї не було. З іншого — чим погано? Буде, нарешті, займатися такою музикою, якою хоче, перестане виглядати черговою лялькою Барбі української естради, грошей заробить. Над тим, що під це діло Роман Каракай шпульне підліткам чергову партію екстазі та піджене кокаїну, вона або не замислюється, або не хоче думати з принципу. Яке їй діло?

Тому Каракай і вигулькнув сьогодні на поверхню. Про новий грандіозний проект повинен, крім співачки та продюсера, оголосити також реальний співвласник мережі нічних клубів. Він особисто гарантує: ходіть на нову Сонцеву, вхід дешевший наполовину. І не каже: збитків усе одно не понесе, бо на зекономлені бабки щасливі фанати і фанатки неодмінно закуплять собі порошків із таблетками. Навіть більше, ніж завжди, — халява втягує, нехай вона й умовна.

Для Романа Каракая поява перед публікою, та ще й перед журналістами — своєрідна рекламна пауза, якої в цій ситуації не уникнути. Це мінімальні поступки принципами, на які він готовий піти. Он бізнесмен Володимир Довгань друкував свої портрети на упаковках до своєї продукції, та ще й особисто гарантував її якість. Як тут не повірити? Нормальний хід…

Допивши одну чашку чаю, я налив собі ще. Тепер уже цукор не кидав, аби не відбивати смак м’яти.

Лишається буквально кілька запитань.

По-перше, чому Анжела Сонцева вперто не впізнавала мене через сім годин після того, як тихцем вислизнула з моєї постелі? Аби впізнала — нічого б цього і не вилізло. Події розвивалися б за планом Каракая, і жодних підозр у сторонніх, типу мене, не викликали. Ми б мило пощебетали, я б ходив провідувати її… може… Урешті-решт, якщо для Анжели секс із незнайомим, на той момент сексуально стурбованим розлученим чоловіком був звичним і нічого, в принципі, не означав, крім поповнення колекції партнерів, то чому втомлений та цинічний журналюга, тобто — я, повинен аж так серйозно перейнятися тією несподіваною і приємною пригодою? Тепер, дізнавшись про неї більше, я відчував — наші ймовірні ніжні стосунки, швидше за все, не мали б у подальшому серйозних перспектив.

Чекайте: а може, вона навмисне не впізнала мене? Знала ж, що я — журналіст, займаюся криміналом, плюс моє чоловіче самолюбство буде зачеплене… У результаті я мимоволі копну, потім — ще копну, далі лопата сама піде. Ось і розкопаю цю аферу. Ну, скажімо, розкопав, і що далі?

До речі, що далі — це вже друге запитання. Відповідь на нього поки відкладається. Бо є ще третє, чи не найважливіше зараз: де, в біса, Наталка Зима?

Про неї я знаю дуже мало. Довгий ніс, проблемна шкіра на обличчі, за різними припущеннями — лесбіянка, безнадійно закохана в Галю-Анжелу. Була її тінню, правою рукою, як тепер кажуть — речницею. Так старанно оберігала Сонцеву не тому, що, як мені чомусь здалося, та могла співати не сама — майже годину тому я визнав помилку, побачивши на власні очі й почувши на власні вуха Анжелине соло. Усе набагато простіше: поки є можливість не згадувати про Галю Чепелик, про неї не треба згадувати.

Спроба вийти на Зиму закінчилася для мене печальним перетворенням на міліцейського «слоника». Будучи, поза сумнівом, утаємниченою в усі справи, Наталя Зима не могла не знати, що загрожує Анжелі та Боброву. Тут могло виникнути елементарне бажання втрутитися, аби врятувати навіть не подругу, а кохану людину. Результат — Наталя Зима почала заважати, і її прибрали. Отже, в цій історії є реальний другий труп, причому — кримінальний. Навіть якщо Зима жива і її десь утримують, нашпигувавши наркотиками, — це теж явний та відвертий кримінал.

Знайти Наталку Зиму означає знайти й останні докази, і остаточні відповіді на всі запитання. Тепер я знав, кому треба дзвонити.

— Алло, Рая?

— Рая, — незнайомка відповідає обережно. — А ви хто?

— Мене звуть Ігор Варава. Я ваш колега, журналіст, з «Міських новин». Мені дав ваш номер один наш спільний знайомий…

— Вибачте, хто саме? — тепер я чую підозрілі нотки.

— Роман Барабаш, режисер такий, — я вирішив не брехати, бо тут сам заплутаюсь.

— Рома? Ну, так, знаю… Чим можу допомогти?

— Власне, він дав наводку, що через вас найпростіше знайти Наталку Зиму. Правильно?

Тепер на тому боці повисла пауза.

— Алло, Раю, ви зникаєте…

— Нікуди я не зникаю. Я думаю, для чого вам потрібна Ната.

— Хочу зустрітися, поговорити. Є питання, відповіді на які може знати тільки вона.

— А ви мене запитайте!

— Зима недоступна? Її телефон, до речі, не відповідає…

— Кажу ж вам — запитуйте мене.

— У будь-якому разі не по телефону. Тим більше — мобільному. Я зараз сиджу в кафе, і нас може слухати купа випадкових та зайвих людей. Може, зустрінемося, раз ви так ревно оберігаєте Наталку?

— Нікого я не оберігаю! — пирхнула Лисиця. — Зустрітися можна, тільки вам це навряд що дасть. Я не знаю, де Зима. Мовчить уже третій день, а вона мені так само потрібна… у ділових справах.

— Коли ви її бачили останній раз?

— Чому ви про це запитуєте?

— А в чому непристойність запитання?

— Мене важко спитати щось непристойне, — не стрималася — хихикнула на тому боці Лисиця. — Просто ви так питаєте, наче міліцейський слідчий…

— Слідчі не в міліції, вони в прокуратурі. — Якусь мить я вагався, потім сказав: — Узагалі-то краще, коли запитує колега-журналіст, ніж той же слідчий як офіційна казенна особа. До цього може дійти, Раю, тому, будь ласка, — коли ви бачили Наталю Зиму останній раз?

— Ой, замучив! — вигукнула Лисиця, і її роздратування видалося мені награним. — Зустрічалися ми останній раз пару місяців тому.

— А точніше?

— Місяць, півтора, два — я лік не вела. Було це на якійсь вечірці в «Арені». Потім наше спілкування якось само собою перейшло в телефонний режим. Спочатку в мене не було часу, потім вона чимось зайнята була…

— Загалом ви часто зустрічалися? Чаю там попити, кави, соки фреш…

— Не дуже. Ми добрі знайомі, але не надто близькі подруги.

Зараз Лисиця як мінімум кривила душею, як максимум — відверто брехала, професійний журналіст завжди ловить брехливі інтонації. Та зараз, по телефону, ловити співбесідницю на брехні не було ані часу, ані потреби, ані бажання.

— Але подібні зустрічі часом траплялися, правильно?

• Предыдущая
• 40/57
• Следующая