Століття Якова - Лис Володимир Савович - Страница 12

• Предыдущая
• 12/50
• Следующая

   А над лісом, над лісом, помічає він, крізь прогалинку в деревах, коли вже лежить поруч знеможений, кружляє птах. Шуліка.

   Летить над лісом, потім завмирає. І наче дивиться вниз. Туди, де двоє лежать після шаленого сороміцького кохання. Ось-ось, здається, впаде униз.

   — Бачиш?

   Яків торкає Улянку за руку. Очі в неї все ще горять.

   — Що?

   — Шуліка.

   — То й що? — Улянка дивиться пильно і насмішкувато. — Боїшся, що на нас кинеться?

   І раптом вона відводить очі.

   «Хай би кинувся», — думає Яків.

   Птах угорі зновика завмирає. Мовби справді прицілюється, аби каменем шугнути вниз.

   Туди, де лежать двоє.

   19

   — Ци ви-те здуріли, тату, ци Господь вам альбо дідько молоко п’яної кози подарував? — казала Олька, котра кілька хвилин тому влетіла до хати — стала-бо навідуватися, незважаючи на сварку і зарік, що ноги її тут не буде, відколи в нього Оленка поселилася.

   — Ну? — Яків одірвався від шитва — камізельку чи як там по-теперішньому називається те, що під маринарку піддягають, латав.

   — Та ж всеньке село язики гострить, що ваш гонук із тою дурною наркоманкою любов крутить, — видихнула Олька і гепнулася на лавку.

   — Який ще онук? Що ти, Олько?

   — Та ж Валік Тарасів.

   — Валік? Он воно що...

   Тут він згадав — Оленка пару днів, як кудись зникати стала вечорами. І Валік кілько разів то за точилом, то за ножівкою, то за решетом чогось старим прибігав.

   Олька посабанила^[5], побушувала. Яків її осадив, сказав, щоб не чіпала ни Оленки, ни Валіка своїм довгим язичиськом, тим більше, що, виявляється, тильки й того, що бачила Валіка й Оленку сусідка Ольчина, Настя Троцьова.

   — Иди, сороко, — сказав. — Або ж рота на замок. І ключика сховай.

   Сказав, бо побачив, як до хати Оленка підходить. А ледь ступила й чемно до Ольки привіталася, та, не випустивши й пари з вуст, з підтиснути ми губами, мов боялася з рота воду випустити, із хати випливла.

   — Їсти будеш? — спитав Яків.

   Оленка стала поруч і свою руку на його поклала.

   — А ви будете сваритися? Чи як це... Лаяти, так, Якове Платоновичу?

   Далі вона сказала, що правильно дід її сваритиме. Ду-у-же правильно.

   — Оч-чень, дєда мой ненаглядний... Спасітель мой бесценний...

   З тим і вийшла з хати. Вилетіла з хати. Вже кілько разів зауважував Яків — дівчисько бачить мовби наперед і розгадує те, що він мав би їй сказати.

   Сидів ступнем, а коли взявся шити — вколов голкою палець.

   Так і сидів, доки не наповз на хату вечір. Майнула думка, від якої пробіг дрижак його старечим тілом: Оленка його покинула, пішла, поїхала, не попрощавшись навіть.

   Не міг після тої думки й ворухнутися. Тіло наче паралізувало.

   Оленка вернулася пізнього вечора. Майже вночі, коли вже спати зібрався. Ступила до хати геть мокра, бо надворі аж хлющило, стала посеред кімнати.

   — Господи, вся змокла... Де ти була?

   Мокре дівча підійшло й притулилося. І ревно заплакало. Коли ж він хотів слово сказати, поклало на його вуста пальчика, теж мокрого.

   — Мовчіть, Якове Платоновичу... Дідусю мій рідний, мовчіть...

   Втікала вона, вернулася з півдороги? Яків про те не дізнався. Але до них перестав приходити Валік. Валентин, внук його двоюрідний.

   У селі вже відчувався подих осені, й на її порозі Валік таки прийшов, з валізою в руках.

   Попросив діда покликати Оленку. Яків покликав. Вона вийшла і наблизилася з опущеною головою.

   Коли ж підвела очі... Очі ті чомусь сміялися...

   — Я ж просила тебе не приходити...

   І тут уже зовсім засміялася:

   — Конспіратор мій хреновенький... Вибачте, діду Якове...

   Валік стояв і мовчав. Яків не знав, що й думати. Невже вона його дурила? Али дурила в чому? Жодних же слів не було їй сказано...

   — Я тобі напишу, — сказав зрештою Валік, повернувся і пішов, зсутулений, ніби дід старий, а не сімнадцятилітній хлопець.

   — Куда? На дєревню дєедушке? Так єво звать даже не Константін Макаровіч...

   І все ж вона пішла за Валіком. Наздогнала і щось сказала. Чмокнула в щоку на очах у Васили ни Явтухової, далекої їхньої родички, котра якраз вулицею проходила. А цмокнувши, різко розвернулася й до хати побігла.

   — Драсьтє вам, дядьку Якове, — сказала Василина. — Внука проводжали? У місто вчитися поїхав?

   — У місто, вчитися, — сказав Яків.

   «Холєра ясна», — чогось подумав.

   20

   Після тої зустрічі й любощів у лісі Яків рушив за Буг на заробітки, бо не міг далі лишатися в селі, а в жовніри брали тилько у двайцять літ. Помандрував по селах та містечках і врешті-решт знайшов роботу на хазяйському тартаку. З ранку до ночі розвантажував і пиляв колоди, складав дошки. Спершу така шалена робота геть виснажувала і ввечері без сил падав на солому в прибудовці до клуні, яка слугувала йому за нічліжку.

   Так було спочатку. Але вже через місяців чотири Яків звик до важкої роботи (та й коли вона була легкою для селянського хлопця?) й у вечері міг вийти в село, бо то ж було не польське — забужанське.

   Одне його мучило — спогади про Улянку. Спомини, які могли навіть пилку спинити, коли різав. Спомини, які вривалися посеред білого дня й могли збудити посеред ночі.

   А коли приснилася вперше — там, на чужій землі, то бігла начеб через поле, до нього, який ішов навстріч. Бігла, добігала до рівчака біля їхнього городу. Спинилася, простягла до нього руки. Він теж спинився, теж простяг руки. Але не міг ступити далі й кроку, хоч знав, що рівчак мілкий.

   Після того сну не стерпів, відпросився у хазяїна на два дні, тим більше, що Трійця була. Був шлях додому, переправа через Буг, пішадрала через ліс.

   І вечір, коли геть стомлений ступив на батьківський поріг.

   І материн вигук:

   — Сину!

   Припадання її, обмацування, мовби мала бажання впевнитися, що то таки він.

   — Що з вами, мамо?

   — Живий! — мати зойкає, а не каже.

   — А чого б я мав не живим бути?

   — Бо ж...

   І він дізнається: Улянка геть у всьому призналася Тимошеві, і за дитину будущу, і за любощі в лісі, то так їй Федотиха розказала, він її побив, али не крепко, бо ж груба, вже дев’ятий місяць пішов, али сказав, що прощає, що любить Улянку, та й шкандалю не хоче, зате ж його, Якова, вб’є безпремінно, вб’є, навіть грозився на Холмщину поїхати та й там найти.

   — Йди назад, синку, зникай...

   Яків пообіцяв, що зникне. Ще цієї ж поночівки. Вночі справді вийшов з хати. Та вже на вулиці збагнув, куди його шлях проляже.

   Вмирали рештки короткої літньої ночі. У корчах коло річки, біля обійстя Вергунів. Звідти те обійстя, подвір’я добре проглядалося. І поява Улянки рано-вранці з дійницею в руках. Живіт, вже геть великий, добре видно було. Бачив, як до хліва разом із свекрухою пройшла, бо ж у Вергунів не одна, а цілих п’ять корів. Як верталися і про щось говорили. Як вийшов Тиміш на подвір’я, став потягуватися, за хлів пішов, вочевидь, нужду справляти, потім умиватися почав, як Улянка зновика надвір вийшла й рушника чоловікові подала.

   Майнула божевільна думка: вийти із своєї засідки, показатися. Хай уб’є, раз грозився. Він вже навіть підводитися став. І тут зрозумів, що не зробить цього. Не зробить, бо... Бо жити хоче. Щось нове до Улянки почуває, а як його назвати — не знає. Ніби перед собою не кохану дівчину (тепер вже жінку) бачить, а сестру свою. Сестру, котру тре’ оберігати. Як — не знає. Але берегтиме, віднині, може, навік, може, й у спомині.

   Отче наш, що на небесах, — раптом зашептав. — Нихай святиться ім’я Твоє...

   А коли закінчив тую молитву, почав іншу, своїми словами, що почали звідкись приходити.

• Предыдущая
• 12/50
• Следующая