Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. - Страница 39

• Предыдущая
• 39/152
• Следующая

– Усе, пане сотнику, наша перемога! – обличчя Нечипоренка сяяло дикою радістю. – Залили таки ляхам сала за обшивку!

Осавул стояв перед Іваном, котрий ще не встиг перевести подих і прийти до тями після жорстокої рубанини, у якій опинилася вся його сотня в завершальний період битви. Михайло був укритий брудом і кров'ю настільки щільно, що, здавалося, він довгий час знаходився в баговинні під кривавим дощем. Кільчастий панцир на його грудях розлізся від удару ворожої шаблі, і по брудній шкірі грудей протяглися струмочки запеченої крові. Рука все ще стискала руків'я шаблі.

– Ми перемогли їх, Іване! – повторював він.

Богун озирнувся навсібіч. Посеред галявини, вкритої горами трупів, перевернутими і поламаними возами, діжками, скринями та різним мотлохом, вони були не одні. Круг них походжали козаки. Вони вишукували поранених, збирали зброю і майно розбитого польського обозу, добивали тих з поранених жовнірів, чиї рани однозначно говорили про необхідність такого милосердного жесту від ворогів. Іван повільно витер шаблю об блакитний жупан одного з мертвих драгунів, який лежав, упершись в небо невидющими очима, і закинув її в піхви.

– Так, ми перемогли, – вимовив він пошерхлими вустами і додав: – Хорунжий! Давай гасло збиратися козакам під сотенну хоругву.

Дільницю, на якій опинився Іван зі своїми козаками під час цього бою, не можна було назвати найважчою. Поряд з іншими нечаївцями і кавалерією Омелька Деривуха вони штурмували ар'єргард Потоцького, а коли поляки зупинилися і організували відчайдушну кругову оборону, йшли, пробиваючи собі дорогу мушкетними залпами і списами, змітаючи поляків із зайнятих позицій, відчайдушно рубалися на шаблі, коли купка недобитків чинила шалений опір уже всередині ворожого табору. Час істини настав всього за кілька хвилин до закінчення битви, коли згрупований кількома молодшими командирами польського війська комонний загін кинувся було на прорив, намагаючись уникнути участі решти розбитого війська і вийти з оточення. Жорстоко билися драгуни з козаками Іванової сотні. Рубали шаблями, піднімаючись у стременах, кололи списами, давили копитами оскаженілих від болю і страху коней, нищили людей, які ще зовсім недавно не думали й гадати про долю козака, битви і смерть на полі бою. Саме тієї миті згадалися вимотуючі останні сили навчання під час переходу від Жовтих Вод. Гарну службу послужила Богунові власна настирливість, а козакам його – терпіння і піт, пролитий під час тих безглуздих, як тоді декому здавалося, муштрувань. Іван дотепер згадував полегкість після того, як почув крик Нечипоренка, що перекривав гуркіт бойовища, і побачив рівні, наїжачені списами шеренги фаланги.

– У десять рядів! У десять рядів, іроди! Списи вперед!!! – кричав той, а Іван уже й не думав сподіватися, що вчорашні селяни зможуть щось вдіяти. Він навіть не одразу повірив своїм очам, коли лавина драгунів розбилася до його фаланги, і поранені коні, гублячи вершників, понеслись засіяним урожаєм смерті полем. А Михайло вже ревів, надриваючи горлянку:

– Усі разом! Кроком! Уперед!

І ляхи відвернули перед ними. Не перед запорожцями Омелька, не перед реєстровцями Джеджалія. Вони здригнулися перед козаками сотні Івана Богуна, перед тими, хто отримав зброю напередодні, але не збирався вкривати її ганьбою поразки. З наполегливістю відчаю почали ляхи глядіти слабку ланку в ланцюгу атакуючих козацьких полків і татарських орд і зрештою знайшли її. Півторатисячний загін, який складався з недобитків гусарських та драгунських хоругв і рейтарських рот, прорвав оточення, кинувшись на козаків Кривоноса, котрі мали не менше досвіду, аніж підлеглі Івана, але виявили недбалість, маючи надію на засіки, що їх робили всю ніч. Кривавим смерчем пройшли поляки крізь порядки полковника Кривоноса і, не зменшуючи темпу, не намагаючись шикуватися, кинулися у степ. Не бачили навіть, що їх нікому переслідувати – як козаки Хмельницького, так і татари Тугай-бея були зайняті розгромом решти коронного війська і грабунком його обозів…

Біля шатра Іван скинув шолом, виліз із панцира і з насолодою вмився, підставляючи голову, плечі і спину під струмені холодної води, яку лив на нього джура. Потім неквапно витерся поданим рушником. Довгим поглядом подивився на дивного бранця, що його волік на мотузі за собою дебелий Пилипенко. Однією рукою козак тримав окрайок мотуза, другий кінець якого був причеплений до зв'язаних рук бранця, другою ж притримував вкриту кров'ю бастарду, котра лежала в нього на плечі так, як зазвичай носять мушкет мушкетери. Брудний одяг бранця і понівечене синцями та подряпинами обличчя не могло приховати від Богуна його шляхетне походження і досить високий соціальний статус. Полоненик, очевидно, ще не зовсім відійшов від сильного удару, а тому хитався і заточувався на нетвердих ногах, не розуміючи, що з ним відбувається. Та на Пилипенка це не справило ніякого враження. Він лише смикав за налигача і вишкірював зуби, коли козаки, які траплялися назустріч, відпускали на його адресу міцні жарти. Іван спохмурнів. За лицарським звичаєм було недопустимим таке поводження з полоненим, особливо шляхетного звання. Але він не міг просто гримнути на козака, який щойно сміливо позирав смерті в очі, ставши до двобою із цим самим шляхтичем і такими як він, і який переміг. Чесно, без вивертів і хитрощів. Лише за допомогою своєї сили та безмірної хоробрості. Тим часом Пилипенко наблизився.

– Тпру, вашмость, мостивий пане! – досить відчутно смикнув він за мотузку. – Прийшли! Вибачай, пане сотнику, що вони шапки не знімають. Загубили десь.

Довкола зареготали, залишався похмурим лише Богун. Пилипенко відчув, що вчинив щось не те, хоча й не здогадувався, що саме.

– Я ось бранця привів… Мій бранець, але якщо… З коня от збив. Коня жаль, сконав сердешний, – він кинув на Богуна нерішучий погляд.

Іван придивився до полоненого. Щось в обличчі того здалося йому знайомим. Господи! Невже сам Калиновський? Він бачив його мигцем, ще й кілька років тому, коли був разом з полковником Крутієм у Кракові за якимись полковими справами. Але щось підказувало: це Калиновський і ніхто інший. Доля підкинула жорстокий пасаж гордовитому магнату.

Бранець почав потроху опам'ятовуватись. Він підніс до обличчя зв'язані руки і спробував ними стерти змішану з кров'ю грязюку.

– Пилипенко, я хочу викупити твого бранця.

Пилипенко ніяково посміхнувся:

– Як можна, батьку? Так бери!

– Розв'яжіть його, – кинув козакам Богун.

Пилипенко швидко витяг з-за очкура ніж і полоснув ним по путах. Калиновський мовчки почав потирати затерплі руки.

– Прошу пана вибачити моїх козаків за прикре непорозуміння. Вам зараз же нададуть допомогу і дадуть води змити бруд, – звернувся Іван до нього.

Калиновський мовчав, лише позирав перед собою мутним поглядом. Важко було зрозуміти, чи він все ще не може оговтатись після падіння з коня і обіймів Пилипенка, чи просто не хоче розмовляти з тими, кого вважає двоногим бидлом.

– Що ж, – знизав плечима Богун, – пана ніхто не примушує долучатися з нами у діалог. Усе ж ви повинні прийняти від нас допомогу, адже я не можу припустити щоб ви постали перед гетьманом Хмельницьким у такому кепському вигляді… Допоможіть панові коронному польному гетьману!

Навколо запанувала неймовірно дзвінка тиша. Нарешті, опам'ятавшись, Михайло Нечипоренко махнув головою кільком козакам, і Калиновського, підхопивши під руки, повели до Іванового шатра. За кілька хвилин відшукали напівсонного послушника Гавриїла, який, окрім писарства, допомагав пораненим і хворим у сотні. Повільним кроком, склавши руки перед собою і схиливши голову, Гавриїл зник у шатрі. Лише тепер Богун дозволив собі посміхнутися. Його смішив вигляд Пилипенка, який був схожий на великого дворового пса, котрого щойно добряче побили власні ж господарі.

– Ну, чого сумуєш? – запитав він у велетня.

– Та я… Не знав, батьку!

– І що лицареві навіть у полоні повинна віддаватися пошана, гідна його імені, теж не знав?

• Предыдущая
• 39/152
• Следующая