Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. - Страница 32

• Предыдущая
• 32/152
• Следующая

Нечай хмикнув.

– Думаю, за тебе над цим попрацюють ляхи.

– І все ж я готовий трохи допомогти їм.

– І не подумаю переконувати в протилежному.

Наступних два дні походу на Корсунь були для козаків сотні Івана Богуна найтяжчими з-поміж решти козацького війська. Тепер вони не покидали похідних колон і рухалися в складі війська, але що то був за рух!

– Пікінери у вісім рядів, ратища готуй! – лунав зірваний голос Нечипоренка, і колона розламувалась, бігцем перешиковуючись, займаючи раніше зазначені місця під спів сурми, яким дублювалися голосові команди осавула.

– Пікінери, приймай! – хрипів Нечипоренко за хвилину, і лави озброєних двосаженними ратищами козаків завмирали, спрямувавши рихви списів у груди невидимому супротивнику. Проміж них снували курінні, які різкими вигуками вирівнювали шикування там, де в цьому була необхідність, били по ратищах, що їх не туди спрямовували невмілі руки, підганяли тих, хто загаявся.

Та ось уже осавул брався за решту сотні, доки не задіяну в навчанні:

– Мушкетери! У три лави перед строєм! Пікінерам розімкнути стрій!

І одразу ж наїжачена списами фаланга пікінерів перетворювалась на кілька рівних за кількістю козаків каре, утворюючи проходи для переміщення з тилу озброєних вогнепальною зброєю мушкетерів. Мушкетери бігцем пересувалися, тримаючи зброю вертикально перед собою, і шикувалися у три ряди на відстані п'яти сажнів від пікінерів.

– Готуйсь! – лунав знову голос осавула, і мушкети опускалися, відшукуючи ту саму ціль, що її хвилину тому гляділи хижі рихви списів їх товаришів.

– Перша лава умовно вогонь!

– Караколюй! – і перша шеренга швидко ховалася у проміжки строю і шикувалася позаду третьої.

– Друга лава, через одного, умовно вогонь!

– Караколюй!

Команди сипалися одна за одною, відтворюючи атмосферу бою. Козаки кидалися в бій з піхотою і перешиковувалися для відбиття кавалерійської атаки. Розмикали стрій для бою «галасом» або групувалися в коло або триангулу для кругової оборони. Вони знову і знову вистроювалися оборонною рукою, щоб за мить кинутися під знамено сотника, покликані гаслом сурми. Усього на кілька годин кожного дня давав спокій пан сотник своїм козакам, котрі мало не падали з ніг, і тоді вони мали нагоду зрозуміти – просто йти маршем через спекотний степ є зовсім не важкою справою, майже відпочинком. Але відпочивати довго їм не давали. Урешті-решт це було помічено і гетьманом. Хмельницький у супроводі Максима Кривоноса під'їхав до Нечая і махнув головою в бік Іванових підлеглих, котрі якраз були зайняті утворенням чергового складного шикування:

– А хлопчина має золоту голову.

– Батько в цьому сумнівався? – з посмішкою відповів Данило.

– Жодного дня. Нечай, ти не боїшся, що скоро він стане достойним полковничого пернача не менше, ніж достойний його ти сам?

– Не боюся, батьку, – відповів Нечай, одразу ж приховавши посмішку. – Я навіть скажу більше – радо поступлюся Богуну в разі, якщо він зможе зробити більше для спільної справи, аніж міг би зробити я сам.

– І підеш під його руку? – Хмельницький примружив очі.

– Радо.

Хмельницький раптом голосно розсміявся:

– Відповідь доброго побратима і славного полковника! Ні, ти не будеш під його рукою, це було б поганим рішенням. Але з хлопця будуть люди! Гарні амбіції в поєднанні з талантом полководця, – що може бути ліпшим?

Нечай промовчав. Ні, він не покривив душею, давши відповідь на запитання гетьмана, і він не ревнував Івана, як може ревнувати честолюбець честолюбця до уваги гетьмана. Він щиро радів за побратима, дещо навіть відчуваючи провину за те, що має під своєю орудою того, з ким колись був рівним, вільним гулякою, як і він. До війська коронних гетьманів, яке вже стало табором на фільварках під Корсунем, залишався один денний перехід.

Чотирнадцятого травня 1648 року військо Богдана Хмельницького наблизилось настільки до позицій коронного гетьмана війська Речі Посполитої Миколая Потоцького, що постало питання про бойовий контакт, який зазвичай відбувався за якийсь час до зближення основних сил і здійснювався силами кінноти. Крім демонстрації сили і рішучості, цим контактом досягались і розвідувальні цілі. Саме тому на світанку чотирнадцятого травня три сотні козаків полку Максима Кривоноса від'єдналися від військових порядків, і, пустивши коней у рись, зникли за обрієм. А ще через дві години вони зустрілися з передовим дозором коронного війська і не відвернули назад. З розвернутою хоругвою, зі схиленими назустріч ворогу ратищами, пригнувшись до полум'яніючих у струменях вітру кінських грив, з криками і посвистом кинулися вони на тисячний провід королівської драгунії, і, як це часто трапляється з відчайдушними сміливцями, завернули його і погнали назад, туди, де вже були помітні мури Корсунського замку. Пістолетними пострілами, а подекуди і рихвами списів вихоплювали хоробрі кривоносівці тих із жовнірів, кого коні не могли нести з потрібною швидкістю, і йшли все далі, забувши, здавалось, що летять на табір семитисячного війська. Широким слідом залишали у травах, котрі не встигли ще вигоріти під гарячими сонячними променями, розкинутих у смертельному сні драгунів, рубінові краплі на свіжій зелені трав. Відвернули лише за милю від ворожого табору.

А гніву Миколая Потоцького не було меж. Що може загасити пекельні муки батька, у котрого зла доля відібрала дитя, улюбленого сина, юнака, котрий робив лише перші кроки цим життям, готуючись прийняти з батькових рук найвищу військову владу великої держави, що нею, безумовно, була Річ Посполита? Що може бути достатньою карою для непокірних українців за таке убивство? І запалав Корсунь, відданий жовнірам коронним гетьманом in praedam,[24] щоб бути знищеним за гріхи козацької нації. Здійнялися в бездонне блакитне небо потворні чорні дими, впали у власних обійстях українці, котрі спробували боронити своє майно від вакханалії безглуздого знищення, потяглися за межі зруйнованого міста назустріч Хмельницькому ті, хто встиг вирватись з пазурів смерті і навіки закарбував у пам'яті обличчя рідних і близьких, вбитих поляками без будь-якої провини з їхнього боку. А перед палаючим Корсунем уже виростали шанці і окопи – польське військо готувалося зустріти ворога саме в цьому місці.

Посеред намету Богдана Хмельницького сидів чоловік, зодягнений у блакитний кунтуш і видрову шапку, увінчану пером павича. Судячи з довгих, підкручених догори вусів і виголених за польською модою скронь, перед гетьманом козацького війська знаходився польський жовнір, і жовнір не останній з-поміж своїх товаришів.

– Пробач, Самійле, що викликав тебе саме зараз, коли для тебе особливо небезпечно виявити будь-який зв'язок зі мною і моїм військом. Але повір: ніщо, окрім нагальної необхідності, не примусило б мене зважитися на такий крок.

– Я все розумію, пане гетьмане. Тому прибув не гаючись і готовий вислухати вас і виконати все, що в моїх силах.

– Добре. Насамперед розповіси мені про настрої серед рейментарів коронного війська після Жовтих Вод і сьогоднішньої атаки наших чат.

Жовнір добув з кишені люльку і запитливо подивився на Хмельницького:

– Дозволь, батьку, запалити люльку?

– Пали, – змахнув рукою гетьман.

Жовнір неквапно наклав череп'яну носогрійку і припалив від шандалу на столі.

– Настрій Потоцького, якщо передати одним словом, можливо виразити так – жовч! Він засліплений горем і жагою помсти. Я думаю, зараз він не може поводити себе адекватно ситуації і грає скоріше вам на руку, аніж собі. Складніше з Калиновським. Пан Мартин має холодну голову і здатен приймати потрібні рішення. Крім того, за ним стоїть шляхта, а не за коронним гетьманом. Звичайно, усі шоковані загибеллю авангарду і Стефана Потоцького, вони ні на йоту не сумнівалися, що гетьманич покінчить з вами раз і назавжди. Ніхто не розраховував на такі наслідки. Але все ж більша частина шляхти є, безумовно, лицарями, тож готові битися, не дивлячись на поразку під Жовтими Водами і вашу чисельну перевагу.

• Предыдущая
• 32/152
• Следующая