Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. - Страница 30

• Предыдущая
• 30/152
• Следующая

Лише на четвертий день полки новоствореного українського війська полишили табір на горі над Жовтими Водами і розпочали рух на північний схід. Вони не поспішали тепер, їм не було потреби рухатися форсованими маршами, і військо покривало за денний перехід не більше п'ятнадцяти-двадцяти миль. Потоцький нікуди не подінеться. Він зустріне їх у Глухові або в Корсуні, і тоді їм знадобляться сили, заощаджені під час цього неквапного переходу. Тепер це були вже не ті вояки, які кидалися на гусар Стефана Потоцького з колами і косами, маючи один самопал на десяток козаків піхотної батави. Тепер вони значно краще озброїлися і, що було найголовнішим, нюхнули пороху війни, почавши перетворення із зацькованих панськими посіпаками хліборобів на досвідчених та безстрашних воїнів. Військо, як і раніше, складалося з чотирьох полків під командою Кривоноса, Нечая, Джеджалія та Криси, але що то були за полки! У кожному нараховувалось замість звичних сімнадцяти-дев'ятнадцяти сотень двадцять п'ять або й навіть тридцять. І сотні, котрі у звичайному козацькому реєстрі повинні нараховувати в середньому по триста-чотириста козаків, подекуди доходили за кількістю до восьми ста. А новим рекрутам, котрі сотнями вливалися до лав повсталих, не було видно кінця і краю. Жодне містечко, невеличке село або крихітний хутір, з тих, які доводилося минати, не залишилося осторонь, не відрядивши на допомогу Хмельницькому бодай кількох своїх мешканців. Так і йшли полки назустріч коронному війську. В ар'єргарді, під надійною охороною п'яти сотень комонних і трьох сотень піших пушкарів, кілька днів тому призначених з козаків різних полків Хмельницьким у армату, рухалися двадцять шість великих гармат та гарматок, поставлені на лафети і запряжені одним конем кожна, що неабияк посилювало їхню здатність до маневру на полі бою. Це була артилерія Хмельницького. Уперше в історії європейських війн реорганізована в окремий підрозділ і відокремлена від важких неповоротких возів. До Корсунської трагедії війська польського залишалися дні.

Іван узяв до рук один з мушкетів, що їх було добрячою купою навалено на столі посеред його шатра. Зброя була простуватою, без різьби, срібних бляшок та інших прикрас, проте досить сучасною і, безумовно, надійною. Ложе ствола, а також приклад було зроблено з дуба, ствол досить нежартівливого калібру виблискував добре змащеною і доглянутою крицею. Ударний крем'яний механізм виконано з бронзи, а пановка щільно зачинялася простим, але вкрай ефективним мідним замком. Богун зважив зброю в руці, після чого рвучко звів до плеча і, притиснувшись щокою до приклада, поглянув уздовж ствола. Звичайна зброя шеренгового мушкетера, без прицілу і мушки. Проста в обходженні і надзвичайно ефективна при застосуванні залпом у кількасот мушкетів.

– Добре, – він відклав мушкет і поглянув на зарослого рідкою рудуватою щетиною парубка в поношеному підряснику і чорному повстяному капелюсі, котрого натяг мало не на вуха. – Пиши, скільки й чого отримано, а потім підготуєш окремий реєстр, де й розпишеш: кому і яку зброю видано.

Рудий послушник, котрого Михайло Нечипоренко розшукав кілька днів тому серед натовпу новоприбулих селян з Поділля, доручивши йому обов'язки писаря, шморгнув носом, після чого кілька секунд сидів мовчки і лише тоді махнув головою на знак згоди. Іван уже звик до його повільного темпу життя, тож не дивувався, навіть коли той відповідав на запитання через чверть години, після того як воно було поставлено. І хоч він іноді не міг стримати усмішки від такої неспішної поведінки Гавриїла (як той сам себе назвав під час знайомства), замінювати його не поспішав – хлопчина досить вправно виписував літери, майже не роблячи помилок. Нарешті Гавриїл взявся за гусяче перо, мокнув його в каламар і почав зосереджено виводити щось на невеличкому аркуші паперу.

– Непогано, – звернувся Іван до Нечипоренка, котрий знаходився поряд, розвалившись на лаві з кухлем квасу в руці. – Якби кожному козаку піхотної батави такий мушкет, ми, думаю, легко б заткнули за пояс і німецьких, і голландських мушкетерів.

Михайло замахав перед собою лівою рукою, виказуючи протест:

– Але я зробив все, що лише був у змозі зробити! Та мене й так вже декотрі розумники за моє дбання про інтереси нашої сотні хотіли на аркані до Нечая тягти! Я, мовляв, їх обділити надумав, усе найкраще до Богунової сотні! А я що?! Ми і під час бою задніх не пасли, он скільки здобичі на загальний дуван принесли!

– Чого ж не потягли? – звів очі Богун.

– Куди? – осавул у запалі забув про першу частину своєї полум'яної речі.

– До Нечая.

Михайло презирливо пхикнув.

– Це мене до власного кума?

– Ясно… Я тобі, осавуле, не дорікаю. Так, думки вголос.

Нечипоренко допив квас і, обтерши рукавом вуса, поставив кухоль.

– Зате ще ґнотових рушниць півсотні, гаківниці дві. Ну, шаблі, списи і пістолі я не рахую…

Іван мало не зареготав – Михайло хіба що не бив себе кулаком У груди.

– Ну, молодець, молодець, – сказав він примирливо. – Що ж, на всю сотню поки не вистачить, але з тим, що мали під Жовтими Водами, не зрівняти. Тепер можемо й до коронних гетьманів вирушати на брагу. Та й засиділися ми довго…

Немов у відповідь на його слова, до намету заскочив джура.

– Пане сотнику, до вас від його милості пана полковника джура, – кинув скоромовкою.

– Проси, коли так, – знизав плечима Богун.

Козачок зник, щоб за мить знову з'явитися в супроводі хлопчини, такого, як сам, – на вигляд років шістнадцяти, на голові по-молодецьки підголений оселедець, на плечах сукняний каптан з відкинутими за спину рукавами. Новоприбулий, за звичаєм, низько вклонився і завмер, очікуючи, доки його запитають про справу, яка, власне, й привела джуру.

– Оповідай, – коротко кинув йому Богун.

– Пан полковник кличуть вашмость до себе в намет. Та не баритися прохають, справа вельми нагальна, – полковницький джура вмів торохкотіти ще скоріше, аніж перед ним джура сотницький, від чого, напевне, відчував неабиякі гордощі. Іван відчув, що сидінню в таборі надходить кінець.

– Ось воно, – подивився він на Нечипоренка. – Ось і відповідь. Викликай сотенну старшину, готуй сотню до виходу. Я до полковника!

Нечай очікувань сотника не ошукав.

– Я щойно від гетьмана, Іване, ранком виступаємо. Гонець був від Богданового чоловіка у ставці Потоцького. Його мость ще кілька днів тому стояв табором південніше Чигирина усього за сотню верст від Жовтих Вод. Невідомо, які причини сподвигли старого Потоцького, але коли ми тут билися з покійним нині Стефаном, він знявся і відійшов до Чигирина, щоб натомість поспішати сину на допомогу. Очевидно, це звичайна лядська пиха та самовпевненість. Чати доповіли Потоцькому про стрілянину з гармат у Княжих Байраках, але він і пальцем не поворухнув. Просто повів військо через Боровицю на Черкаси. Скоріше за все старий пес вирішив утихомирити бунт на волості, доки його улюблений Стефан точить нашу кров. Як тобі?

– Вони завжди були такими, – знизав плечима Іван. – Я маю на увазі ляхів.

– Завжди… Це ще не все. Нещодавно якийсь недобиток з Княжих Байраків доніс до Потоцького звістку про поразку під Жовтими Водами і смерть сина. Тож тепер він знає все. Настрій коронного гетьмана неможливо передати словами, і він готовий учепитися в будь-кого, як скажений вовк, котрого травлять мисливці. Він вирушає з Черкас у напрямку Корсуня, тож ми маємо йти тим самим напрямком. Військо в Потоцького і Калиновського не вельми велике, але на такий розвиток подій, який відбувся минулого разу, можемо не розраховувати – жовніри віддані рейментарям, тож радше помруть, аніж перейдуть на наш бік.

– Або накивають п'ятами, – із серйозним виразом обличчя продовжив фразу полковника Іван.

– Або так, – Нечай посміхнувся краєчками вуст. – Але й ми тепер сильніші, аніж тиждень тому. Крім того, є у Хмеля задум один… Добре, тобі можу сказати: підманути ляхів гетьман має на меті. Детальніше зараз розповісти я не можу – таємна справа.

• Предыдущая
• 30/152
• Следующая