Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В. - Страница 11

• Предыдущая
• 11/92
• Следующая

Познайомилися, як уже відомо, у шинку. Богун сидів біля крихітного віконця, за почорнілим від часу і тисяч рукавів столом і їв, запиваючи пивом, смажену зайчатину, коли вперше зустрівся з майбутніми попутниками. Не дивлячись на обідню пору, в шинку було малолюдно. Окрім нього і гучної компанії в кутку, не було жодної людини. П'ятеро його майбутніх попутників гуляли по-козацьки.

– Гершко, жиде, а йди-но сюди! – мовив діловито один з них.

Гершко – огрядний представник нації шинкарів та орендарів, з довгими смолянистими пейсами, зодягнений у широчезну брудну опанчу і мащені гусячим жиром чоботи, запопадливо наблизився до козаків. Масні губи під його орлиним носом розповзлись у догідливій посмішці.

– Що пан має до мене? Я таки маю для пана все, що той забажає!

– Тю! Та невж-же? – язик козака, який говорив (Васюк Зоря), помітно виходив з покори господарю.

Другий запорожець (Кіндрат Макогін), підняв голову зі столу, де вже деякий час відпочивав, і навів очі на шинкаря.

– Т-треба б пейси йому повисмикувати.

– Зачекай, – підняв руку Васюк. – Гершко! Дай горілки. В нас панотець тверезий.

Інокентій, що теж добряче сп'янів, відчайдушно замахав руками:

– Од диявола сіє! Геть, христопродавцю, я більше пити не буду!

Але Васюк не вгавав:

– Ну то бурсак вип'є чи он пан Місюрка.

Місюрка одним духом вихилив усе, що залишалося в його об'ємистому коряку.

– К бісу твою брагу! Меду давай, кращого! Золотом плачу!

Гершко із сумнівом подивився на «пана Місюрку». Той недбало витяг з кишені цехіна[19] і пожбурив ним у шинкаря.

– Тримай.

Макогін повільно піднявся.

– Таки повисмикую.

Васюк Зоря недбало відмахнувся, і Кіндрат знову впав на лаву. Позіхнув.

– Потім висмикаю.

Бурсак Нечай мовчки палив люльку, підсміюючись з п'яної розмови. За хвилину на столі стояла величенька сулія меду. Він, зітхнувши, подивився на неї, потім на присутніх за столом і нарешті кинув погляд на Івана.

– Рятуй, чоловіче, – посміхнувся він до Богуна. – Самі не подужаємо.

– Точно! – погодився Зоря. – А ходи-но до нас, хлопче, сидиш там сам…

Двічі Іван себе запрошувати не примусив. За тиждень подорожі на самоті він був радий хоч якому-небудь товариству, але, головне, там були справжні запорожці! І його кликали до них за стіл, як рівного до рівних! Скоро невідомо-звідки з'явилися музики, в яких Макогін жбурнув жменею срібла, і гулянка покотилася, набираючи оберти. Тоді й домовилися вирушати на Січ разом, перед сходом сонця…

Сонце стояло досить високо, коли Іван прокинувся і відчув, що знаходиться в соломі, маючи перед очима якісь скріплені між собою бруси грубо обтесаного дерева і вкриті пилом та добряче утоптані чоботи. Над чобітьми починалися холоші мащених дьогтем шаровар і поли розхристаного каптана. Що було вище, заважав розгледіти оберемок соломи, але з-під нього лунало таке могутнє хропіння, яке наводило на думку про присутність там когось з вчорашніх знайомців. Від спраги, здавалося, злиплося все нутро. Нарікаючи, Іван виліз із соломи і лише тепер помітив, що він знаходився на великому возі, до половини закиданому соломою. На зеленій ковдрі трави поряд покотом спали Нечай з Макогоном, а з-під воза стирчали ноги ієромонаха. Іван озирнувся навкруги. Поблизу, кроків за тридцять від нього, знаходився колодязь. Поряд з ним у дерев'яному жолобі таляпалися, крекчучи, качки, а на чорному від часу і дощів зрубі стояло воно! Відро! Відро з прохолодною водою, яка скапувала з дощок зрубу в невисоку кропиву унизу.

З насолодою Богун напився з відра, а решту води, перевернувши, вихилив собі на голову. Це принесло ні з чим не зрівняне полегшення. Зітхнувши, подивився на небо – до півдня залишалося не більше години.

Коли Іван повернувся до воза, картина там дещо змінилася. Інокентій стояв на землі, клав хрести, бурмотів і витягував з бороди солому. Кіндрат Макогін, стоячи поряд, порпався в кишенях. Нарешті нашкрябав кілька мідяків. Зітхнувши, вкинув назад.

– Що за віз? – запитав він невідомо в кого.

– Місюрка вчора купив, – відповів йому хрипким голосом Васюк Зоря.

– На біса?

– У нього спитай, він його тобі подарував.

– Мені? – недовірливо ткнув себе у груди Макогін.

– Атож.

Макогін повернувся і покрокував до шинку.

– Гершко! Гершко, жидівська твоя душа! А купи віз, чуєш…

Решту дня Інокентій разом з Іваном проходили містом. На другий день з'явився Місюрка. У лундишевому[20] каптані, з підбитим оком і повним гаманом. Іван, Інокентій та Нечай пішли купатися та прати одяг до великого ставу за Замковою горою… Коли нарешті виїздили четвертого дня, на Місюрці вже не було лундишевого каптана. Світили латаними сорочками й обидва запорожці…

Багаття тріскотіло, весело споживаючи сухий хмиз, у казанку сходила білою піною тетеря,[21] а неподалік похропували, пасучись, спутані коні. Запорожці безжурно потягували люльки і очікували на вечерю. До гурту мовчки підійшов Нечай і висипав із сорочки кількадесят величезних раків. Заходився натягувати шаровари.

– Дивно сіє, – озвався ієромонах, – столь крихітне плесо водяне, акі калюжа на весняному шляху, а скільки в ній тварі Божої плодиться! Благодатний се край, воістину благодатний!

– Це ще що, отче, тут у нас сила різної звірини водиться. А що вже у плавнях! А у Дніпрі! Сам от осетра руками упіймав, то троє не могли на берег виволокти. їй-бо не брешу! Конем зачіпляли, – відповів йому Васюк Зоря.

– Еге ж, благодатний край, – повторив ще раз Інокентій, – а все ж пустиня. Немає тут людини, не проживає. Стогне душа православна під п'ятою римської церкви, взиває до Бога всяк сущий, а сюди не поверне стопи свої. Проклято в обителі сій.

– Дике Поле… – дивлячись на танцюючі язики полум'я, протягнув Макогін.

– Чому проклято, отче? – не зрозумів Іван.

– Та нічого воно не проклято! – відмахнувся Васюк. – Ось лише татарва клята. Так і чигають іроди. Ну нічого, ще подивимося… Вони й зараз не так вільно себе тут почувають, як раніше. Бувало, дід розповідав, табуни свої у цих степах випасали. Тепер вже зась. А коли-небудь так погонимо, що й за Перекоп носа не поткнуть.

– А на біса? – обізвався Місюрка. – Щоб пани свої фільварки тут заклали і ярмо тобі на шию натягли?!

– Мені? – Васюк заклав оселедця за вухо. – Заслиняться!

– Магометанин єсть суть од диявола, ворога людського, – підняв палець угору Інокентій, – брань з ним має чинити всяк православний, іже архангели з бісами і тьмою брань чинять.

– А тобі, пане Місюрко, бачу, міцно пани смальцю за обшивку залили, – зиркнув на Місюрку мовчазний Макогін.

– Усяко бувало. Дасть Бог, поквитаюсь.

– На те й вона, Січ-матінка, – вишкірився Васюк Зоря.

– А татари, ти вже вибач, панотче, – провадив далі Макогін, – часом не гірші за братів-християн.

– Богохульствует! – отець Інокентій грізно подивився на Кіндрата.

– Це як хто бачить, – не здавався Макогін, – тільки з ними часом легше порозумітися, аніж з ляхами. Я от вісім років короні служив, за них, собак, груди підставляв, а яка за те дяка? Виписали з реєстру, і діло з кінцем. Іди, козаче, під пана… Дзуськи!

Іван насторожився.

– Ти в якому полку служив, Кіндрате? – запитав він трохи згодом.

– У Брацлавському, тобі що?

– У Брацлавському! – зрадів Богун. – Може, знаєш такого – Омелько Чорний? Він Вороновицької сотні був козак. Уже п'ять років, як до вас на Низ подався, і ні слуху ні духу.

– Омелько Чорний? – Макогін замислився. – Ні, не чув. За п'ять років багато води стекло, може, й загинув де… Ти не чув, Васюк?

– Ні, – озвався той. – У нас, хлопче, п'ять років – великий шмат часу. Он гетьманів одних скільки помінялося, кошових… Буває, часом через кілька місяців на Січ повернешся, глипаєш – через одного незнайомі. Слава, вона крівцю полюбляє.

• Предыдущая
• 11/92
• Следующая