Чорний екватор - Малик Владимир Кириллович - Страница 19

• Предыдущая
• 19/39
• Следующая

Потім оглянувся. Навколо зеленіла густа трава, літали різнобарвні метелики, пташки. І це здавалося таким незвичайним на цьому острові, що він аж усміхнувся. Хвилинна слабість минула, серце знову забилося розмірено й спокійно. Що ж, треба жити й тут! І вижити!..

Біля халупи стояло вряд кілька десятків лопат. Він узяв одну, оглянув майданчик недалеко від табору і розпочав роботу.

З конусоподібних сірих халуп повилазили на траву всі, хто ще міг рухатись, і дивилися на білого дивака.

Антоні різав дерен на плитки і складав з них, як із цегли, халупу. За дві години стіни висотою в півтора ярда[10] були складені. Лишалося їх накрити — і пристановище для ночівлі буде готове. Але дерева для перекриття на острові не було, і Антоні вирішив використати папірус, очерет, траву та папороть.

З лопатою на плечі він пішов до берега. Просто в черевиках увійшов у воду і почав підсікати міцний зелений очерет і тригранний папірус із пишними султанами на верхівках. Шорстке листя різало руки й обличчя, але Антоні заглиблювався все далі в плавні — там шумів високий триметровий очерет. Ось блиснула чиста вода. Озеро! Антоні розгорнув зарості — і перед ним відкрилася неозора гладінь. Тільки на обрії вузенькою смужкою синів далекий берег.

Антоні задивився, задумався і трохи було не поплатився за свою необережність. Щось сильно стукнуло в держално лопати, яку він виставив уперед. Антоні мало не впав, але встиг відскочити на крок назад, і якраз вчасно: перед ним майнула зубата паща молодого крокодила. Антоні сторчма ударив його лопатою просто в пащу. Зашумувала вода, затріщав очерет. Крокодил, засліплений від болю, завертівся на прорубаній доріжці. Антоні вдарив ще раз, і крокодил зник у каламутних хвилях озера.

Антоні переніс нарубаний очерет до своєї будівлі і, відсікши верхівки, наклав з цупких стебел товсту стелю, яку потім прикрив шаром дерну.

Житло було готове. Лишалося сплести мати, але їх Антоні замінив оберемком сухого очерету й трави — вийшла непогана постіль. Звичайно, в такому житлі можна було тільки спати й сидіти в негоду, проте воно, безперечно, було краще, ніж занедбані, брудні табірні халупи.

Увечері, з'ївши мізерну вечерю — три качани кукурудзи і печений банан, Антоні заліз у свою печеру, завісив вхід матою з листя папороті і ліг.

Під шум плавнів Антоні заснув. Прокинувся він від звуків сурми і виліз із свого житла. Посеред майданчика стояв охоронник і сурмив у мідну сурму. З халуп виходили напівголі, худі в'язні, брали лопати і шикувалися по два. Антоні вже знав, що їх ганяють на роботу.

— Гей, ти, відлюднику, — гукнув до нього охоронник, — повертайся швидше!

Одержавши від в'язня-кухаря два банани, Антоні мовчки взяв лопату і став у колону. Їх вели через увесь острів, довгий і вузький.

Біля глибоких, заповнених водою канав колона зупинилась. Усі стали на свої місця. Охоронник поставив Антоні скраю, відміряв кроками довжину канави, і робота почалася…

Незабаром Антоні зрозумів, що адміністрація табору провадить меліоративні роботи на острові. Вже майже половина острова була покраяна канавами на рівні прямокутники.

Всяка підневільна праця тяжка. Але праця людей, голодних, приречених на загибель, спрямована тільки на те, щоб якнайбільше виснажити працюючих, — удвоє тяжча!

У Антоні були ще свіжі сили, і він легко кидав скиби масної мокрої землі, змішаної з черепашками та напівзотлілими стеблами болотяних рослин.

— Гей, друже, — звернувся до нього по-англійськи сусід, літній негр, — куди поспішаєш? Чи, може, хочеш вислужитись перед начальством?

Антоні посміхнувся і почав копати повільніше. Треба працювати тільки для ока наглядача, так, як працюють оці голодні, виснажені люди. А вислужуватись… Ні, на цей шлях він ніколи не стане!..

Сонце поволі описувало в небі коло і пряжило худі чорні спини в'язнів. Нестерпно хотілося їсти. Час тягнувся нудотно довго.

За місяць Антоні звик до такого життя, як звикають до невигойної болячки. Він обріс густою щетиною, під очима в нього лягли сині тіні, руки огрубіли й потріскались.

Якось увечері, повернувшись з роботи, він сидів біля своєї халупи і жував банан, коли хтось окликнув його:

— Бвана Антоні!

Це був Джомо Карумба. Антоні зрадів йому як рідному братові і стиснув в обіймах, але відразу ж випустив: Джомо глухо застогнав і розвів руки лікаря.

— Що з тобою, Джомо?

— Пусте! — поморщився негр. — Просто бвана Кребс виконав свою обіцянку і зробив з моєї спини біфштекс!.. Ось уже місяць я не можу лягти на спину…

Антоні повернув Джомо спиною до світла, і очі його запалали гнівом: спина негра являла собою криваве місиво, вкрите свіжим струпом.

— Як же ти потрапив до його рук?

Джомо все розповів лікареві.

— Я знав, — закінчив він, — що вас не звільнили… Про це відверто сказав інспектор, намагаючись завдати мені ще більшого болю. І це страшенно пригнічувало мене.

— Дивно, — похмуро промовив Антоні, — як ти міг піддатися на умовляння міс Дженні. Ти ж знаєш Кребса та його друзів і повинен був міркувати тверезо. Твій вчинок необдуманий.

— Бвана Антоні, — гордо сказав Джомо, — у мене чорна шкіра, але ясна і чиста душа. Я чесна людина. Ви постраждали через мене!.. Хіба я міг лишити вас у біді. План міс Дженні здався мені здійсненним… Хто ж знав, що Кребс може бути таким підлим навіть по відношенню до міс Дженні… Він же обіцяв їй звільнити вас, коли я добровільно з'явлюся в поліцію. А потім відверто радів, що ми обидва потрапили до його рук, і навмисне відправив мене в «Чорний екватор»… Але я радий, що зустрівся з вами.

Тепла хвиля вдячності прокотилася в грудях Антоні.

Вони ще довго говорили пошепки, розповідаючи один одному про життя протягом останнього місяця. Нарешті, Джомо сказав:

— Треба тікати звідси, бвана Антоні, і швидше, поки ми зовсім не охляли.

— Я вже думав про це, — відповів сумно лікар, — але нічого розумного не надумав. До берега майже п'ять миль, в озері повно крокодилів. Уночі навколо острова патрулює катер… Правда, сам табір на острові майже не охороняється, бо куди ж втечеш… Коли б у нас був човен!..

— Треба щось придумати, — замислено промовив Джомо.

Надходила ніч. У повітрі роїлась мошва, а Джомо був майже голий. Короткі штани й черевики — оце й усе, що було на ньому. Антоні скинув з себе сорочку і віддав товаришеві.

— Бери, це все-таки захистить твою знівечену спину! Сьогодні ми якось переночуємо разом, а завтра побудуємо і тобі халупу.

Уранці, до схід сонця, Антоні й Джомо заходилися будувати з дерну житло для Джомо.

Про дивних в'язнів, які не хочуть жити разом з іншими, дізнався комендант табору і прийшов подивитись на чудаків.

— Даремно стараєтесь, хлопці, — сказав він. — Богові однаково, звідки прилетить до нього людська душа — з негритянської халупи, з печери пустельника чи з палацу багатія!

Комендант подав рапорт про відставку і з дня на день чекав заміни, а тому був у благодушному настрої.

— Богові справді однаково, сер, а то б він не допустив, щоб його цивілізовані діти так знущалися з простих дітей природи.

Коменданта здивувала добірна англійська мова.

— Ви — англієць?

— Так, я англієць! — з викликом сказав Антоні.

Комендант спантеличено подивився на охоронників, що стояли позаду. Це перший випадок, коли в його табір потрапляє англієць. Як правило, крім прізвища, ім'я та характерних прикмет, ніяких відомостей про в'язнів не передавали. Та й навіщо ті відомості? У концтабір відправляли людей, небезпечних, на думку властей, для британської корони, і вони підлягали знищенню.

— Ви — комуніст? — спитав комендант.

— Комуніст? — здивувався Антоні. — Я такий же комуніст, як ви турецький паша. Але я чув, що комуністи визнають негрів за повноправних людей! От, бачите, я вже висловлюю комуністичні переконання, хоч справжніх комуністів і в очі не бачив!

• Предыдущая
• 19/39
• Следующая