Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович - Страница 5
- Предыдущая
- 5/124
- Следующая
— Я поїду, — твердо сказав Арсен.
Сірко рвучко підійшов до нього, обійняв за плечі.
— Спасибі тобі, синку! — Кошовий був зворушений. — Спасибі. Тоді не гаймо часу, бо й ти ж поспішаєш. Провідаєш матір, а вже звідти — в путь… Моя справа не нагла — встигнеш… Соме, розкажи козакові, де знайти Нестора. А я приготую все, що треба.
Кошовий пройшов до сусідньої кімнати, що служила йому за опочивальню. Через півгодини з’явився з невеличким сувоєм паперу, перев’язаним голубою стьожкою, і широким шкіряним поясом — чересом.
— Оце — лист мурзі Кучук–бею, — протягнув сувій. — Хоч ми з ним не раз зустрічалися в полі і схрещували шаблі, за мирного часу він привітна і гостинна людина. Він пропустить тебе через орду і виведе до Дунаю. А в Волощині і в Болгарії ти вже сам даси собі раду.
— Там я ходив з караванами — дорогу знаю. Та й звичаї теж… Аби татари не пристьобнули…
— Кучук–бей пропустить. Він мій боржник: я відпустив з полону двох його небожів… Це не забувається… А цей черес надінь на себе під шаровари і бережи як зіницю ока! В ньому зашиті золоті монети — польські злоті, англійські гінеї, іспанські дублони… Гадаю, вистачить. І для викупу Нестора, і для тебе на дорогу. Пояс старий, незавидний, але, як бачиш, дорогий…
Черес на вигляд справді був непривабливий — потертий, обшмульганий, та коли Арсен узяв його в руки, то відчув, що він досить важкенький.
— Скільки тобі потрібно часу, щоб зібратись? Я хотів би, щоб ти виїхав негайно і щоб ніхто не дізнався про мету твоєї поїздки. Товаришам скажеш: посилаю тебе з листом до гетьмана Самойловича.
— Що козаку збиратися, — відповів Арсен. — Я вже готовий.
— От і добре. Кінь — біля ґанку.
— Спасибі. Бувай здоровий, батьку кошовий! Бувай здоровий, кобзарю! На весну чекайте мене назад!
— Хай щастить тобі, синку! — Сірко обняв козака і тричі поцілував у щоки.
Арсен затягнув під сорочкою пояс, вийшов на ґанок. Джура вже тримав за поводи молодого гарячого коня. «Омелько побачить — позеленіє з досади, — подумав козак, уздрівши баского огиря. — Аякже! Втратив такий заробіток! За стару шкапину! Навесні купив би за виручені гроші цілий табун!»
Козак швидко збіг з ґанку, вставив ногу в стремено і хвацько стрибнув у сідло. Застояний кінь затанцював під ним, прищулив вуха.
Щоб не вдаватись у довгі розмови з товаришами, Арсен лише на мить зупинився біля гурту:
— Прощавайте! Кошовий посилає до гетьмана з листом. По дорозі заверну і в Дубову Балку!
— Щасти тобі, синку, — прогув захмелілий Метелиця.
Тут підскочив Омелько:
— А як же з нашим договором? Про коня?
Арсен засміявся:
— Прибережи до наступного разу! Бачиш — маю! Та не такого, як твій!
— Він у нього до весни з голоду здохне, бо в роті залишився тільки один зуб! — хихикнув позаду дід Шевчик.
— Сам ти здохнеш, шолудивий пес! — відгризнувся Омелько. — У тебе в самого один зуб!
Арсен, не злазячи з сідла, вклонився ще раз товариству і торкнув поводи. До воріт його провели Сікач і Товкач. Там друзі розлучилися. Сікач і Товкач поспішили назад, щоб застати ще по корцю горілки. А Звенигора оглянувся, окинув оком широкий майдан, гамірливий натовп козаків, низькі мазані курені і виїхав з фортеці.
5
Грудень 1676 року почався для нього в дорозі.
Перший і другий день минули без пригод. Ночував у знайомих козаків по хуторах. Їхав навпростець — степом.
Стояла суха сонячна погода. Морози пересілися. Вранці горбовиста рівнина аж до обрію мерехтіла сизим інеєм, що густо вкривав м’яку тирсу, степовий комиш та чахлий колючий бур’ян. А вдень ставало тепло, іній танув — і степ зразу чорнів, навіваючи тугу і смуток.
На третій день опівдні Арсен побачив попереду клубки темносизого диму, що покрученими химерними стовпами виривався з–за гори і високо шугав у голубе безхмарне небо.
Арсен підстьобнув коня, погнав чвалом, поки зупинився над крутим схилом, вражений несподіваним видовищем.
На протилежному боці долини, попід горбами, чорнів обрідний безлистий ліс, а внизу, в затишку, жовтів широкий луг. Уздовж струмка вирували багряні вогнища. То горів хутір. В небо здіймалися бурі стовпи диму. Малинові язики полум’я охоплювали приземкуваті будівлі, і над ними тремтіло розпечене марево, пронизуване іскрами.
Татари!
Ген на протилежному боці долини, по вузькій улоговині, піднімається вгору кінний загін. В козака добрий зір, і він бачить вершників у лисячих малахаях, з луками за плечима. А між ними — піший ясир [6]: чоловіки, жінки, підлітки.
Арсен скреготнув зубами: прокляті людолови! Розбій, грабунки і поневолення зробили вони своїм ремеслом, бо це приносить їм величезні прибутки на невольничих ринках Криму й Туреччини. Була б з ним хоч сотня козаків, він не задумуючись кинувся б у погоню визволяти своїх людей. А що вдіє один? Хай подякує долі, що сам не потрапив у ворожі лабети!
Козак спустився в долину і повільно поїхав вулицею охопленого полум’ям хутора. Кінь сторожко ступав по грудді, косив очі на трупи старих і дітей.
В одному дворі під грушею раптом підвелася жіноча постать. Арсен під’їхав ближче. Жінка глянула на нього божевільними очима. Біля неї лежало двійко діток у білих сорочечках, залитих кров’ю.
— Ти аж тепер приїхав, запорожцю? Ха–ха–ха! Пізно!.. Михайлика забрали, малих убили… Бачиш?.. А я стала зозулею — ку–ку, ку–ку!.. Полечу за Михайликом… Аж у той Крим проклятий полечу!.. Ку–ку! Спіть, мої дітоньки, ку–ку, ку–ку!..
Її думки сплутались. Вона припала до дітей, заквилила, мов чайка, забилась у глухому риданні.
Арсен рвонув поводи, ударив коня під боки.
Чим він міг зарадити цій жінці? Обіцяти, що козаки відіб’ють у татар її Михайлика? Чи допомогти їй поховати діток? Так де там! Вона ще довго лебедітиме над ними, мов над живими, поки, знесилившись, і сама помре коло них.
Виїхавши на гору, Арсен оглянувся на чорну від диму долину і повернув на північ.
Щоб не натрапити на татарський загін, узяв трохи вбік від знайомої дороги, поїхав манівцями. Незабаром наткнувся на чимале село, в кінці якого в закруті степової річки стояла невеличка фортеця. На свіжонасипаному валу жовтіли міцні дубові частоколи. Всередині — добротний будинок з цяцькованим ґанком та дерев’яними хлівами, колодязь з високим журавлем.
«Оце спорудив хтось! — подумав Арсен. — За такими стінами можна відсидітись не те що від орди — орда не любить брати фортеці приступом, нападає на беззахисні селянські двори, — а й від кварцяного [7]війська чи від яничарів [8]!»
Він спустився з гори і зупинив коня біля криниці. У ветхому, аж зеленому від моху кориті голубіла прозора холодна вода. Кінь смакував її, цідячи крізь зуби.
По вулиці проскакали чотири вершники. Передній — у темному жупані з тонкого сукна, з дорогою шаблею при боці — видався Арсенові знайомим. Десь він уже бачив це бліде трикутне обличчя з міцно стиснутими губами. Але де саме — пригадати не міг. Позаду мчали пахолки.
Підійшов літній селянин з дерев’яними цеберцями на коромислі. Ще здалеку скинув шапку перед козаком.
— Дай Боже здоров’я! — вклонився.
— Здоровенькі були! — відповів той і показав нагайкою на фортецю. — Хто це тут замок спорудив?
— Знайшовся такий, — ухильно почав селянин, але, побачивши відверте обличчя і доброзичливий погляд, додав: — Петро Чорнобай… Дорошенківського полковника Якима синок… Хоч молодий, а жила! В пани пнеться!.. От і спорудив… чужими руками…
«А–а, Чорнобай… Так оце він проскакав щойно», — подумав Арсен, зразу пригадуючи, де бачив переднього вершника.
Два роки тому Чорнобай приїздив на Запорожжя з листом від правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Чорнобай поводився дуже зверхньо, задирливо, і запорожці оточили його й погрожували прив’язати коневі до хвоста, якщо він зразу ж не забереться під три чорти з Січі.
- Предыдущая
- 5/124
- Следующая
